— Останнє прохання... Помер мій отець, князь Божедар...
— Я вже знаю про це.
— Дозволь завтра поховати його за звичаєм предків... А заодно — і брата мого, воєводу Радогаста...
— Дозволяю... А тепер послухай, що скажу я... Післязавтра будь готовий з дружиною вирушити в путь. Подивимося твою землю і, якщо буде потреба, примучимо непокірні роди... Завтра — поховаєш отця і брата... А сьогодні з матінкою прибудеш до мене в стан — хочу побачитися з сестрою... А щоб ти нічого не забув і робив так, як я хочу, залишаю тобі Крека з сотнею воїнів,— каган суворо глянув на Чорного Вепра.— Всі вони мають бути ситі, зодягнуті! За їхню безпеку... Сам розумієш — відповідаєш головою!
Чорного Вепра останні слова Ернака зачепили за живе, але він промовчав і низько вклонився.
Така покірність, видно, сподобалась каганові, бо він ще раз поклав руку на голову полянському князеві, виявивши цим свою прихильність до нього, і сказав:
— А тепер поїдемо по полю — подивимося, що накоїв твій нерозумний брат... Будеш при мені!
Ернак торкнув коня і повернув до бойовища. Чорний Вепр скочив у сідло — поїхав за ним у гурті гуннських вельмож, що супроводили кагана. Позаду прилаштувався Крек.
Їхали поволі.
Через усе поле, від лісу до лісу, густо лежали полянські вої — убиті й поранені. Г'унни здирали з них одяг, забирали зброю, тих поранених, що не подавали надії на одужання, тут же добивали.
Побачивши кагана, вони вклякали в шанобливому поклоні.
— То де загинув твій брат? — спитав Ернак, повернувши до Чорного Вепра своє кругле темне обличчя.
Чорний Вепр показав на невисокий горб неподалік дороги.
— Він стояв там...
— Дивися уважно! Хочу побачити його!
Чорному Вепрові й самому хотілося побачити Радогаста. Мертвого! Щоб заспокоїти серце, в якому ворушився черв'ячок сумніву,— а раптом влучив погано і Ргдогаст живий? Як він гляне йому в вічі?
Каган під'їхав до купи мертвих тіл. Чорний Вепр здалеку кинув бистрий погляд по обличчях мертвих і поранених — і полегшено зітхнув. Ген лежить Радогаст! Непорушний! Із застиглим поглядом розплющених очей... Ні, він уже не встане, і його нема чого боятися!..
— Ось він! — з полегкістю показав рукою. Ернак зупинився над полянським воєводою.
— Так, мертвий,— промовив задумливо, а після паузи повернув голову до Чорного Вепра.— Тобі, сестринцю, пощастило більше, ніж мені. У мене було багато братів, і нам довелося поділити батьків спадок на всіх. Колись могутнє гуннське плем'я Аттіли розпалося, роздробилося і розсіялося по землі, як туман по степу...
— Ти збереш його, кагане,— сказав Чорний Вепр.— І знову гунни стануть володарями півсвіту! А я допоможу тобі, скільки сил моїх буде!.. Тільки чим і як?
Він боявся цього суворого чужого чоловіка, що доводився йому вуйком, і намагався задобрити його улесливими словами.
Ернак процідив крізь рідкі сиві вуса:
— Зберу... Якщо допоможе Тенгріхан... А допомогти мені зможеш тим, чим допомагав Аттілі твій отець,— зерном, м'ясом, одягом, взуттям, воями... Крек скаже, що робити...
Каган торкнув коня і рушив далі поміж купами вбитих та поранених. Чорний Вепр кинув ще один бистрий погляд на мертвого Радогаста і не відчув у серці ні жалю за ним, ні каяття. Його сповнювало почуття радості від усвідомлення того, що він князь. «Аттіла на шляху до могутності переступив через труп брата. А я онук Аттіли! Онук... І я теж зміг!»
* * *
Кий розплющив очі. Вгорі над ним синіло чисте надвечірнє небо, стояла незвичайна після щойно відшумілого бою тиша. І йому було б добре лежати тут, якби якийсь важкий тягар не здавлював груди та не гуло у голові.
Він поворухнувся і зрозумів, що придушений цілою купою мертвих тіл. Заніміли ноги, отерпла ліва рука. І тільки права, що все ще стискувала меча, лежала вільно на заюшеній кров'ю землі. Він підняв її, намацав зверху чийсь цупкий рукав і з силою потягнув донизу. Додолу звалився молодий чорночубий гунн, і дихати зразу стало легше.
З горла вирвався хрипкий стогін.
І тут на нього упала тінь. Він скосив очі й побачив двох гуннів — старшого, низенького кривоногого товстуна, і високого, худорлявого отрока,— що зупинилися над ним. їхню увагу привернув стогін, і вони з цікавістю тепер роздивлялися русявочубого велетня — полянина.
Молодший гунн висмикнув з піхов шаблю й заніс над Києвою головою, цілячись вістрям прямо в обличчя. Але товстун застережливо щось вигукнув, і той опустив руку.
Удвох вони швидко розтягли вбитих, і товстун, штовхнувши Кия ногою в бік, знаком наказав підніматися.
Кий поволі, з натугою, бо все його тіло задерев'яніло, підвівся і відчув, як шумить у голові, а ноги, мов диби, нетвердо стоять на землі. Видно, давався взнаки міцний удар по тім'ю.
Товстун оглянув бранця з усіх боків і, пересвідчившись, що він не поранений, витягнув з кишені мотузку і скрутив руки за спиною.
— Іди!
Його привели до чималого гурту бранців і прив'язали до сукуватої ворини, прилаштованої, мов конов'язь, між двома яворами. Так припинають коней,— з тією тільки різницею, що бранців припнули значно міцніше, та ще й поставили двох вартових.
Кий зіперся на ворину — замислився.
Отже, як він і передбачав, поляни зазнали нищівної поразки. Хай не все плем'я підкорено, не весь полянський полк загинув,— та що з того? Сила полянська зазнала значних втрат, і тим родам, що зберуться біля Кам'яного Острова, буде нелегко тепер протистояти гуннам. Та й чи зуміють вони взагалі протистояти? Чи не розтрощать їх гунни в перші хвилини бою, як Радогастову дружину? Чи не розітнуть сво'ім клином полянські лави, як це вони зробили щойно тут?
Після цього бою стало ясно, що поляни, б'ючись у пішому строю, не зуміють зупинити могутній удар гуннської кінноти, яка, розігнавшись, набирає такої швидкості й сили, що змітає все на своєму шляху... Проти кінноти теж потрібна кіннота! Проти гуннського клина треба виставити свій клин або таку міцну заслону, об яку гуннський клин розплющиться, як вістря списа об крем'яну скелю! Та як це зробити?
Думки роєм кружляли в голові, що ще боліла від удару чи то булавою, чи кінським копитом, але нічого путнього придумати Кий не міг.
Його увагу привернув загін гуннів, що не поспішаючи об'їздив поле бою. Попереду на білому коні скакав вершник у багатому одязі. Зброя його ряхтіла золотом, сідло — сріблом, а шапка — самоцвітами.
— Каган! Каган! — загукали вартові гунни і зігнулися в поклоні.
Загін наближався. Бранці — хто сидів — посхоплювалися, пильно вдивляючись у людину, від якої залежало їхнє життя. Настала тиша.
Хтось із полонених раптом вигукнув:
— Дивіться — там Чорний Вепр! Наш княжич!
— Де?
— Поряд з каганом...
— Взяли в полон?
— Та ні, вільний... І при зброї... Невже перекинувся на бік гуннів?
— Не може бути! Може, хтось інший?
— Де там інший... Він! Вартові шикнули:
— Тш-ш-ш! Мовчати!
Кий закусив губу. Він не здивувався, побачивши Чорного Вепра поряд з каганом Ернаком, бо знав більше про нього, ніж інші вої, що лише почали здогадуватися про зраду, а про вбивство воєводи Радогаста
