заберуть до себе.
Скінчився довгий літній вечір. Наступила ніч. Стали пригасати далекі гуннські вогнища. А думки в Києвій голові скачуть, як вовки-сіроманці по полю, і не дають йому спокою, не дозволяють склепити очей.
Завтра його не стане. Душа переселиться в звіра чи в якуть деревину в лісі, а тіло згорить — не залишиться й сліду!.. Але ж плем'я залишиться. І піде Чорний Вепр разом з Ернаком підкоряти його своїй владі. Рине з ордою на Поросся, на Росаву, на Роставицю, на Хоробру і Красну, мечем і вогнем почне підкоряти полянські роди. І ніхто з родовичів — ні вої, ні старійшини — не відає страшної сили гуннського клина. А якщо й знає зі старих часів — ну, хоча б отець,— то чи зуміє протиставити йому щось таке, об віщо той клин розбився б?
Він сам теж не впевнений, що зумів знайти надійний спосіб уникнути розгрому при гуннській кінній атаці, та щось неясне, туманне вже ввижається йому, бродить в його уяві. З цієї миті, коли він побачив орду, що навально, невтримно. з шаленим криком і тупотом копит мчала на полян, з тієї миті, як клин, без особливих зусиль і без значних втрат ввійшов у полянські лави, як ніж у живе тіло, і розітнув їх навпіл, з тієї миті в його голову запала думка — як же уникнути розгрому, як урятуватися, як не допустити, щоб ворог розкраяв навпіл полянське військо? Що могло б стримати навальну атаку гуннської кінноти?
Він ще й ще раз повертався до тієї страшної хвилини, коли почув громовий удар і побачив, як гунни в одну мить потоптали піших полянських воїв, розтрощили їхні щити, поламали списи і, не давши опам'ятатися, ввігналися глибоко в тил і почали загальне винищення.
Як зупинити гуннів?
Вишикувати своїх воїв не в два, а в чотири, шість чи десять рядів? Дати передньому рядові, окрім щитів, довгі й міцні ворини, об які грудьми вдаряться й зупиняться гуннські коні?
Та чи це допоможе?
Безперечно, кілька десятків ворожих вершників упадуть додолу і разом з кіньми будуть розтоптані. Але ж від удару, від сильного натиску впадуть і полянські вої разом зі своєю вориною. І гуннський клин без перешкоди перемахне через них, вріжеться в задні, не захищені нічим ряди і повалить їх теж.
Дати ворини коленому рядові? А хто ж тоді стрілятиме з луків? Хто колотиме списами? Хто, нарешті, вражатиме ворогів і їхніх коней мечами?
Добре було б протиставити гуннському клинові свій, полянський клин і свою кінноту, як це зробив рикс Ардарік у бою на річці Недві. Та де її взяти? Поляни, як і всі споріднені їм племена, здавна звикли битися в пішому строю. У них порівняно з гуннами навіть коней обмаль,— вони ж не кочовики, у котрих цілі косяки коней і котрі без коней взагалі жити не можуть. Коні постачають їм свіже м'ясо, переносять з краю в край безмежного, як море, степу, дають шкіру для взуття та інших потреб і, нарешті, становлять собою могутню бойову силу.
Не раз і не двічі в Києвій уяві з'являлося перегороджене полянськими щитами поле, і на них, на ті округлі щити, мчать, потрясаючи повітря громовими кличами, гуннські вершники. Вишикувані один за одним густо, в сто, а може, й тисячу рядів, вони жахали своєю кількістю, стрімкістю атаки і навальністю.
Яка ж стіна, яка сила може зупинити їх?
У чистому полі, в степу такої сили не знайти. Ні скель там кам'яних, ні круч неприступних, ні лісових яруг та хащ...
Ліс!
Ось вірний і надійний спільник полян! Не поле, що годує їх хлібом, що зодягає в полотно, що дає вдосталь паші для волів і корів, для коней і овець, а ліс, якого теж вдосталь е в полянській землі — і чим далі на північ від Росі, тим більше! Хіба зможе гуннська кіннота проникнути глибоко в ліс, де полянські вої, прикриті деревами та кущами, матимуть перевагу? А якщо вишикувати військо в бойову лаву на узліссі, перед самою стіною густого лісу, де не тільки верхівцеві, а й пішому нелегко пробратися, чи посміють тоді гунни використати свій бойовий клин? Чи не розіб'ється він, не розплющиться об стіну лісу, як кістяний, бронзовий чи навіть залізний наконечник стріли від удару об крем'яну скелю?..
Над землею стояла млосна нічна задуха. Як перед грозою. Десь далеко, за Дніпром, миготіли криваві сполохи і глухо озивався басовитим голосом бог грому і блискавиці Перун. Та тут, на кривавому бойовищі, до справжньої грози не дійшло. Поволі пригасали вогнища в гуннському таборі і стихав людський гомін. Причаївся в тривожному чеканні Родень. Облишили хрупати лугову траву коні. Навіть гуннські вартові, що стерегли бранців, перестали перекликатися і поринули в свої потаємні думки чи спогади, а може, і в сон.
Кий здригнувся від різкого крику пугача. Щось у тому крикові було таке, що змусило його насторожитися і пильніше вглянутися в темряву. Хто там? Невже Хорив? Адже крик пугача був здавна умовним нічним сигналом русів!
Кий поворушив пальцями рук, що затерпли від цупкої сириці, нашорошив вуха і втупився поглядом у таємничу темряву задушливої ночі.
Що там?
Чути — хропе під деревом гуннський дозорець, все тихше й жалібніше стогне покинутий всіма поранений, цвірчить-виспівує в пахучому зіллі невтомний цвіркун і задумливо шелестить над головою листя старого явора.
Це — коли прислухатися. А коли ні — то всі звуки зливаються в один неясний, нерозбірливий легенький шум, ім'я якому — нічна тиша...
І раптом цю тишу порушив короткий посвист стріли — цвік!
Вартовий, що сидів під деревом, глухо скрикнув, схитнувся і поволі впав на землю. Його напарник прочумався від сну і, запідозривши щось лихе, швидко попростував до нього.
І тут знову пролунали короткі посвисти — цвік, цвік!
Гунн змахнув руками, заточився і, не видавивши з себе жодного звуку, провалився в чорну пітьму, що наступила після зірниці.
Кий зрадів — це, безперечно, Хорив з Боривоєм! Він нахилився трохи вперед і неголосно подав про себе звістку:
— Пугу! Пугу!
З нічного мороку виринули дві постаті.
— Кию!
— Я тут,— відгукнувся Кий.
До нього наблизилися Хорив і Боривой.
— Швидше тікаймо! — шепнув Хорив, розрізуючи ножем сирицю на братових руках.— Поки гунни не сполошилися!
Кий розім'яв затерплі зап'ястя.
— Чекай! Звільнимо інших! — і він, розрізавши пута на руках свого сусіда, шепнув йому:— Друже, пусти ножа по колу — і хай усі тікають до лісу!
ЧЕРВОНЕ КОРЗНО
К о р з н о — верхній одяг, схожий на плащ.
Кий мчав до Кам'яного Острова, не жаліючи коня. Гнав щосили, щоб сповістити русів і сусідні полянські роди про поразку, про загибель воєводи Радогаста і ганебну зраду княжича Чорного Вепра.
У кожній весі, в кожному селищі, які траплялися йому по путі, здіймав тривогу. Тих, хто міг тримати в руках зброю, направляв до Кам'яного Острова, а всім іншим радив забирати худобу, коней, овець, одяг, збіжжя і тікати в ліси, у верхів'я Росави чи на Стугну. Або й далі.
— Не гайтеся! — напучував він.— Піднімайте весь рід — і рушайте, поки не пізно!
І знову поспішав, ке даючи ні собі, ні коневі перепочинку. Оглядаючись, бачив, як за ним, по всьому Пороссю, задиміли густі дими. Полянські роди сповіщали одне одного про смертельну небезпеку.
До Кам'яного Острова приїхав надвечір. Тут уже зібралися збройні дружини, стали на берегах ріки та на лісових галявинах. Повідомлені Грозою і Братаном ближчі роди прибули заздалегідь, інші підходили. На
