- О, цей не тут. Два, п'ять, десять, п'ятнадцять день iти треба… Дуже поганий мiсце… Один пiдеш - пропав… Так… Так…- i вiн почав щось пояснювати Джонсону мiсцевою говiркою негрiв банту.
Мисливець уважно слухав, з сумнiвом похитуючи головою.
- Що вiн каже?
- Вiн твердить, що великi звiрi живуть за два тижнi дороги звiдси, але чорнi мисливцi нiколи не заглиблюються в болота - тi мiсця охороняють злi духи. Їхнi голоси лунають вечорами над болотами. Його батько бачив великих звiрiв, якi перелякано тiкали вiд когось. Вiн гадає, що їх налякали злi духи. У великих звiрiв тiло й ноги слона, хвiст крокодила, голова i шия змiї. Коли цi звiрi тiкали, то земля двигтiла i тремтiли дерева…
- Спитайте, скiльки таких звiрiв бачив його батько i коли це сталося?
- Три. Два великий, один маленька. Це було давно: тодi батько був молодий, а Квалi ще не народився.
- А де зараз твiй батько?
По обличчю негра перебiгла судорога. Вiн повернувся до Джонсона i щось сказав йому.
- Його батька вбили бельгiйцi, - переклав Джонсон. - Вiн був розстрiляний разом з iншими чоловiками їхнього Села кiлька рокiв тому.
Запанувала напружена мовчанка.
- А ти сам був у тому мiсцi, де твiй батько бачив великих звiрiв? - спитав я, намагаючись не дивитись негру у вiчi.
- Нi, але я знає туди дорога. Я приведу туди бiлий мисливець, якщо даєш карабiн i патрони, багато патрони… Я доведу до священний камiнь. А там бiлий пiде сам - один день дороги.
- Добре. Ти поведеш нашу експедицiю до священного каменя. Завтра ми повертаємось у Бумба. Як тiльки закiнчиться пора дощiв, ти поведеш нас туди, де твiй батько бачив великих звiрiв.
- А карабiн? - пiдозрiло запитав Квалi.
- Хоч неграм у Конго i забороняється носити нарiзну зброю, - сказав я, - але дам тобi карабiн i патрони, якщо ти покажеш нам слiди великих звiрiв…
- Не обдуриш, начальник?
- Якщо покажеш слiди, не обдурю.
- Так, - урочисто промовив негр, - Квалi проведе експедицiя i покаже слiди великих звiрiв.
Через тиждень ми були в Бумба. Я доручив Вуффу i Джонсону навантажити на пароплав спiйманих нами рiдкiсних тварин, яких ми вiдправляли в зоологiчнi сади мiстера Леслi Бейза, а сам сiв у лiтак i через кiлька годин був у Леопольдвiлi.
Стурбованi обличчя конголезцiв, вибите скло у вiтринах магазинiв, велика кiлькiсть патрулiв - усе свiдчило про недавнi заворушення в мiстi. В порту панувало нервове пожвавлення. Чимало бельгiйцiв вiдправляли свої сiм'ї на батькiвщину…
Я зняв номер у Гранд-отелi. Кiлька днiв пiшло на оформлення справ, зв'язаних з експедицiєю. Потiм я засiв у центральнiй науковiй бiблiотецi, щоб переглянути новi палеонтологiчнi журнали. В одному з них була надрукована замiтка вiдомого росiйського палеонтолога, що недавно повернувся з Ефiопiї. В горах Сiбу вiн виявив на плитi пiсковику верхньотретинного вiку загадковi слiди, залишенi, на його думку, великим ящером. Спираючись на рiзнi матерiали, в тому числi й на ефiопський фольклор, вчений висловлював припущення, що в недослiджених районах Центральної Африки великi ящери могли зберегтися до наших днiв.
Я вийшов з бiблiотеки i пiшов центральним бульваром, не звертаючи уваги на рясний дощ. Раптом мене зупинив невисокий кремезний чоловiк у прозорому плащi з сiрого пластикату. На мене здивовано дивилися знайомi сiрi очi.
- Турський?.. Збишек!.. Ти звiдки тут узявся?
Чоловiк вiдкинув капюшон, i я впiзнав його. Це був iнженер Марiан Барщак з Варшави.
Влiтку 1939 року ми обидва були призванi в один полк. Вiн прийняв на себе перший удар гiтлерiвцiв. Пiсля розгрому полку ми з Марiаном горами дiстались до румунського кордону. Навеснi 1940 року ми опинилися в Марселi. Мене запросили для проведення геологiчних дослiджень у верхiв'ях Нiлу, а Марiан поїхав у Лондон, щоб вступити у польську армiю, що формувалась там…
Ми обнялися i почоломкались. Через кiлька хвилин ми вже сидiли за столиком ресторану в Гранд- отелi.
- Ти що тепер робиш? - спитав Барщак.
- А ти?
- Служив у Вiйську польському. Зараз працюю консулом у Конакрi. Сюди прибув у вiдрядження. А ти чому досi не на батькiвщинi?
- Рiднi загинули пiд час окупацiї. Я залишився сам… Хотiлося закiнчити роботи… Так минули роки…
- Ти завiв нову сiм'ю?
- Нi… Ось закiнчу цю подорож i неодмiнно повернуся додому, в нашу Варшаву…
Коли ми прощалися, Марiан поцiкавився, де працювала моя експедицiя. Дiзнавшись, що я недавно прилетiв з Екваторiальнеi провiнцiї, вiн зрадiв.
- Само провiдiння послало тебе. Менi доручили вияснити долю одного чеського кiнооператора. Хлопець майже рiк тому приїхав у Конго i зник. Вiн мав зняти кiлькасот метрiв плiвки для кiнохронiки. Та йому захотiлося екзотики, i вiн вирушив у Екваторiальну провiнцiю. Його бачили в Бумба з одним мисливцем, а потiм вiн як у воду впав. Мiсцевi властi почали розслiдування, але зараз у них надто багато турбот. Земля горить у них пiд ногами… Так от, чи не чув ти про цього кiнооператора? Його звади Мирослав Грдичка.
- Нi… не чув. А як звали мисливця?
- Здається, Рiчардс.
Я пiдстрибнув на стiльцi.
- Рiчардс?
- Ти знаєш його?
- Так… Власне, нi… Але знаю, що мiсяцiв п'ять тому його розiрвав лев.
- Про загибель мисливця i я чув, - замислено сказав Барщак. - Але з Грдичкою їх бачили значно ранiше… Ти повернешся в Бумба?
- Ще до закiнчення перiоду дощiв. I зразу виїду на пiвнiч, в недослiдженi райони Екваторiальної провiнцiї.
- Спробуй навести довiдки… Людину з кiноапаратом не могли не помiтити.
- Обiцяю, друже. З певних мiркувань доля цього кiнооператора мене дуже зацiкавила. Як тiльки узнаю що-небудь, вiдразу ж повiдомлю…
Тiєї ночi я довго не мiг заснути. Розмова з Барщаком знову сколихнула думки, якi не давали менi спокою останнi тижнi. Рiчардса бачили з кiнооператором. Можливо, вони подорожували разом. Потiм Рiчардс послав знiмок тиранозавра мiстеру Бейзу, а кiнооператор зник. А Рiчардс не вмiв фотографувати… I були ще якiсь два туземцi, яких затоптав бiлий носорог. I розтерзаний бiлий носорог є на знiмку… I с ще негр Квалi, який обiцяв показати слiди великих звiрiв. Цi звiрi можуть виявитися динозаврами. Росiйський палеонтолог пише, що вони могли зберегтися…
Негр Квалi хоче одержати карабiн. Цiкаво, навiщо йому карабiн?.. А Рiчардс не вмiв фотографувати…
У кiмнатi було жарко. Я перевертався з боку на бiк i заснув тiльки на свiтанку.
I ось ми знову в зеленому океанi джунглiв. Повiльно рухається колона машин. Їдемо вузькими стежками, прокладеними в непрохiдних хащах, iнодi прорубуючись крiзь зарослi. До болю хочеться вибратись iз зеленого полону, побачити синє небо над головою, вiдчути на обличчi подих вiтру! Але джунглi безмежнi.
Десь на пiвднi в зеленому коридорi джунглiв тече багатоводна Конго, на пiвночi несе води її притока Убангi. Але… ми робимо в день сорок-п'ятдесят кiлометрiв, а зелений океан розкинувся на тисячi кiлометрiв навколо.
Я часто думав про долю Мирослава Грдички. Заблудитися в цих безкраїх зарослях - означало загинути. Навiть лiтаки не могли б допомогти. Ти будеш чути їх гуркiт над головою, але вони не побачать тебе.
У Бумба не вдалося дiзнатися про чеха нiчого нового. Я вияснив, що кiнооператор прожив у Бумба кiлька днiв у тому ж готелi, де зупинялися ми. Це було майже десять мiсяцiв тому. Куди вiн вирушив з Бумба,
