- Татку, татку, що ми на леваді бачили! Дядько Комашка з отакенною тичкою за соловейком ганявся.
Коли Михайло Деркач виглянув увечері з вікна - знайомої левади не побачив. Бо простір між Комашковою та Климчуковою хатою хтось завісив старою рядниною.
Замість соловейка на подвір'ї хихотів Стратіон Комашка.
НЕ ТАК СТАЛОСЯ, ЯК ГАДАЛОСЯ
Після оцієї оказії з соловейком ішов Комашка містом і мало не співав - так йому на душі стало весело. Біля одного з будинків нараз побачив гурт людей. У центрі стояла незнайома блондинка. Стратіон підійшов ближче.
- Уявляєте, - ніяково посміхалася жінка, - ненароком причинила двері - ключі лишилися в квартирі, а я... - При цьому вона чомусь глянула на Стратіона такими небесними очима, що той відразу забув і про день народження дружини, і про гостей, які мали скоро зібратися.
- Треба зламати двері - іншого тут не придумаєш, - вніс пропозицію один чоловік і вже було збирався запропонувати свої послуги.
- А на щось мудріше ви не здатні? - осік його Комашка. - Покажіть-но ваше вікно, - і він подарував найніжнішу посмішку блондинці. - Можете вважати, що ми вже з вами у кімнаті й попиваємо каву!
- З таким животярою через кватирку? - хихикнув хтось із гурту, збагнувши, що Комашка збирається лізти саме туди.
- Не твого розуму справа, - огризнувся Стратіон, хапаючись за віконну раму. Затим витягнув руку вперед і разом з головою пропхав її у кватирку, чудернацько хвицьнувши ногами... Але за хвилину з жахом відчув, як його живіт ніби щось лещатами здавило. Найенергійніші спроби просунутися бодай на кілька міліметрів ні до чого не привели: Комашка вибився із сил і песимістично сповістив:
- Далі не піду!
- Який жах! - розширилися небесні очі. - Що ж я тепер чоловікові скажу?
Ця інформація смикнула Стратіона назад, але й тут на нього чекала невдача - друга лопатка в'їлася у виступ віконної рами.
- Здається, я засів капітально! - поділився він новиною.
- Ще мені тільки цього бракувало, - забігала блондинка і так смикнула Стратіона за ноги, що той од болю в суглобах аж заревів. - Хто вас просив з отаким черевом у кватирку пхатися?
Людей ставало все більше й більше.
- А чого того пузаня у кватирку понесло? - допитувалися одні.
- Не знаєте чого? - відповідали інші. - Працювати не хочуть - звикли за чужий рахунок.
Комашка відчув грозу, яка ось-ось мала пронестися над ним, і, зібравши останні сили, загорлав:
- Громадяни, я не винен!
- Винен не винен - міліція розбереться. Враз із гурту вийшов якийсь здоровань.
- Не пропадати ж чоловікові, - мовив докірливо. - Ану, хлопці, взяли! Р-ра-а-аз! Два-а-а! - ледь встиг скомандувати, як Комашка разом із віконною рамою гепнувся об землю.
Опритомнів аж у лікарні, коли хтось заходився розпилювати віконну раму, що тугим обручем вп'ялася у Стратіонове черево.
«ДУЕЛЬ» З ОЧКАРИКОМ
Погода була не льотною, і Комашка їхав в одне з північних міст поїздом. Віз з роботи термінові замовлення на якийсь завод. Сидів у вагоні, а з голови й досі не виходило нагадування начальника:
- Ви ж там, Стратіоне Лукичу, оперативно: щоб одна нога тут, а друга - там. Самі знаєте, як це для нас важливо!
Скориставшись нагодою, Комашка прихопив з собою здоровенного чемоданюру з часником.
- Там його, - напучувала дружина, - з руками хапають!
Зійшов на невеликій залізничній станції - треба було пересідати на інший поїзд. Як і передбачав, чекати довелося цілих чотири години. За цей час, згідно з розробленою дружиною програмою, треба було на базарі купити кілька пухових хусток, щоб потім, збувши їх удома, виручити гроші за дорогу.
«Воно то так, а як же з чемоданом? - оглядався на всі боки Стратіон. - Понаставляли цих автоматів. А хто гарантію дасть, що все буде ціле?»
Та робити було нічого - мусив тягти чемодан до камери схову, бо часу лишалося обмаль. Уже біля самих камер впала підозра на юнака в окулярах.
- Бач, очкарик! Удає, ніби газету читає, а сам очима так і стриже. Думає, мудріший усіх! - Стратіон скидає плаща й прикріплює його до ручок двох автоматів - вийшло щось на зразок намету. Залазить туди і шепоче: - Скажімо, наберу я цифру, але ж це з успіхом може зробити й очкарик. Гм! Хіба що зашифрую спочатку кожну літеру числовим значенням. Затим помножу отримане число на роки дружини, тоді поділю на свою зарплату! Ну що ти на це скажеш, очкарику? - зловтішне вигулькує з-під плаща. - Слідкуй, слідкуй, я такий ребус утну, що в носі засвербить!
Довгі математичні комбінації привели до десяткових дробів.
- Ану, вилазьте громадянине! - пошкрябав хтось по плащі. - Чим займаємося? - козирнув міліціонер, коли Стратіон виповз із-під плаща.
- Як бачите - кладу речі в камеру схову.
- Куди їдете?
Комашка назвав станцію призначення.
- Ваш поїзд годину тому відійшов.
- Не може бути! - закричав Комашка.
- Чого ви його слухаєте? - обурювалися пасажири. - Такому здорованю каміння вергати, а він по камерах нишпорить!
Наступного дня Комашка сідав на поїзд із порожнім чемоданом (часник довелося здати в магазин) і лаяв хлопця в окулярах на чім світ стояв.
РОЗПРАВА
Таких бурхливих зборів у цій установі ще не було. Воно й не дивно, бо Комашка і до цього добряче в'ївся в, печінки співробітникам. А коли прислали листа з міліції, терпець увірвався.
- Ганьба! Дожитися до того, що лізти в камери зберігання за чужими речами! - докоряли з усіх боків.
Рішення зборів було одностайним - винести Комашці громадський осуд і позбавити квартальних преміальних.
Громадський осуд Комашка ще сяк-так міг стерпіти, а преміальні- ні! Такого він не прощав нікому і ніколи. Прийшовши додому, одразу склав список критиканів. Першим значилося прізвище
Юхима Шкварочки, того самого, котрий запропонував зборам не виплачувати йому преміальних.
Якось Комашка із Шкварочкою зійшли з автобуса і пішли центром міста.
- Що там гріха таїти, - веде своєї Комашка, - носив я каменя за пазухою після отих зборів, переконався, що дарма, - добрий ти, Юхиме, чоловік. Як собі хочеш, а мушу нині тебе почастувати.
- Не гнівайся, чоловіче, але я скоро повинен бути в аеропорту: син з невісткою прилітають.
- Тож чудово, годинку посидимо - й поїдеш, - рішуче взяв його під руку і повів додому.
Випили.
