легко й плавно, бо ви не такi важкi, як вiн, i ви ж на лижах, а вiн - босонiж, без лиж, бо на його чотири ратицi лиж iще не винайдено.
То нiчого, що лось залишаі вас позаду кiлометрiв на 15-20, ви з цього в розпуку не вдавайтеся, а весело й упевнено йдiть його слiдами, бо перемога все'дно буде ваша!
А яка насолода бiгти на лижах густим-прегустим лiсом, що простягся ген-ген аж на тисячi кiлометрiв!!
Перескакують з гiлки на гiлку бiлочки, зриваіться з густої ялинки глухар, пищить рябчик, притулюючись до стовбура, щоб його непомiтно було (мiмiкрiя!), шарахаіться набiк перелякана росомаха, щiльнiше пригортаіться з остраху до своії лапи в барлозi ведмiдь.
А навкруги казковi шати - снiговим шаром уквiтчанi вiти дерев, а пеньки стоять з височенними на них слiпучо-бiлими шапками, мов зустрiчають вас старовиннi бояри у фантастичних володiннях царя Берендея.
Так i здаіться, що он з-поза того стовбура товстелезної смереки вийде нiжна Снiгуронька й тихо-тихо привiтаі вас:
- Чолом тобi, охотничку-стрiлочку! Нi пуху тобi ще й нi пiр'ячка!
А ви мчите, а ви мчите, а за вами сани, а на санях дiжка, i сокира, i вiрьовка, i сiль...
Идет он густою тайгою,
Где пташки одни лишь поют.
Не всю путь до перемоги над лосем, певна рiч, буде так весело, бо людина - і людина, отже й ви, розумiіться, вiдчуіте через два-три тижнi втому, але ж, я гадаю, що ви вже почуваіте, що й лось притомився, бо слiди його все глибшi, все важчi.
Пiдбадьорiться, - ось-ось перемога!
Ви вже бачите, як перевтомлений звiр хапаі язиком снiг i все частiше, все частiше вiн його хапаі. Тому доказ - довгуватi ямки обабiч лосьового слiду.
Щоправда, ви вже весь паруіте, як киплячий самовар, але то нiчого: бiльше руху, бiльше енергiї!
Вже недовго...
Днiв через п'ять-шiсть ви вже наближаітесь до лося, бо вiн уже не бiжить, а тяжко йде, ступаі.
За два-три днi вiн од вас не далi як на п'ятсот метрiв!
Натиснiть, голубе, натиснiть!
Аж ось ви бачите, що звiр упав. Потiм пiдвiвся, ступнув разiв iз десять i знову впав. Ще раз пiдвiвся, двiчi ступнув i впав.
Лежить!
Ви пiдбiгаіте на лижах до нього i падаіте на звiра.
Звiр тяжко дихаі, i ви тяжко дихаіте.
Звiр висолопив язика, i ви висолопили язика.
Отак звiр i ви лежите днiв зо два!
Але яка радiсть розтинаі вашi груди! Бо ви зверху!
Приблизно днiв через два звiр тяжко пiдносить голову, повертаі до вас свою вкрай стомлену морду!
- Стрiлятимеш чи рiзатимеш? - питаі.
- Почекай, дай трохи вiдсапну! Вiдсапуітесь далi...
- Ну, що ж, - каже лось, - не хочеш убивати, почвалаю я далi: я звiр, а ти мисливець, менi вiд тебе тiкати треба!
- Та полеж, - кажете ви, - вiдпочину й застрелю!
- Нi, побiжу, - я гордий! Iзсунься з мене, бо я не встану!
Пiдвiвся лось i почвалав.
Але вiн далеко не пiде, - ноги вже йому не служать, i вiд смертельного гону в нього невроз серця.
Ви пiдводитесь i стрiляіте.
Лось - мертвий, а ви поки що живий.
Тодi вже бiлуйте, солiть м'ясо, напинайте шатро, встановлюйте радiостанцiю, визначайте орiінтири й викликайте радiограмою дружину з дiтьми.
Приїздить родина, може, ще хтось i знайомий завiтаі - ну, тут уже бал i все таке iнше.
Святкуіте, доки не з'їсте всiії солонини з лося.
Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потiм повiсити її в кабiнетi й увесь час задаватись, що ви вбили лося.
А як дружини не викликатимете, - грузiть солонину на санки й додому. Коли повернетесь додому, в Киівi буде вже двi лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля.
Я про неї вже згадував. Мiй приятель хотiв був подарувати менi ту голову з страшними рогами:
- Забери, - каже, - будь ласка! Трофей же який!
- А чого, - питаю, - ти сам не пишаішся з такого трофею?
- Та куди ж я його приткну? У передпокої - в хату не ввiйдеш, в кабiнетi - теж нема де повернутися! Сама тобi голова! Забери, будь ласка, я доплачу!
1946
ДРОХВА
Як пiдете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вiтряк, а потiм звернете на межу, помiж пшеницями, та спуститесь тою межею трохи нiби в дiл - на шлях, що простягся з хутора В'язового до церкви, що в нiй на Покрову храм бував, так ви собi i йдiть тим шляхом далi. Минете церкву, а потiм Куликами, Куликами (це куток на селi, де всi Кулики живуть) аж за мiстечко вийдете. Вийшли ви за мiстечко й прямуйте далi. Перша дорога, праворуч, буде на Тернiвщину, а друга - далi, на Шенгерiївку.
Нi на Тернiвщину, нi на Шенгерiївку ви не звертайте, а все прямо, все прямо йдiть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб'яги будуть.
Од вашого хутора до Дуб'ягiв буде не бiльше, мабуть, як кiлометрiв iз вiсiм.
Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, iдучи межею помiж пшеницями:
По ниве прохожу я узкою межой,
Поросшей кашкою и цепкой лебедой!
Так ви ж не вмiіте ще такого проказувати, бо вам iще тiльки сiм рокiв...
Проказувати ви таке вмiтимете тiльки через два роки, коли Марiя Андрiївна, старенька-старенька вчителька, яка, коли надворi i весна, i сонце, - так i тодi вона в теплу хустку кутаіться, бо вже вона старенька, i все, бiдна, кахикаі, - навчить вас.
Так тiльки через два роки вона вам скаже:
- Оцi два рядочки, дiтки, ви менi на завтра щоб напам'ять вивчили! Оцi:
По ниве прохожу я узкою межой,
Поросшей кашкою и цепкой лебедой!
- От ви їх i вивчiть напам'ять! Усе вам тут зрозумiло? А хто знаі, що тако 'цепкая'?
- Я знаю, - пiдносите ви руку, всю в чорнилi.
- Ну, скажи!
- 'Цепкая'... То і цiпок, так це - патериця, вродi як хлопець, вiн, а 'цепкая' так це - патериця-дiвчинка, вродi як вона...
Марiя Андрiївна смiіться i вiд смiху ще дужче кахикаі:
- Нi, не те, не те, - каже вона, - 'цепкая' це така, що дуже чiпляіться!
- Чiпка, значить? - вигукуіте ви з усiма в хорi.
- Ну да, чiпка! Так 'чiпка' це буде по-нашому, а 'цепкая' - це по-росiйському! Розумiіте?
- Ага! - знову хором.
А на другий день ви вже впевнено проказуіте Марiї' Андрiївнi:
