нiчого, - то якраз i найсильнiшi i найпекучiшi суть моменти полювання дрохви, - нiяка благородна й велика дичина задарма не даіться, а дрохва, коли це не вона, а вiн, дудак, майте на увазi, що вiн важить пуд, цiлий пуд, а смальцю з нього цiлий глечик, а вишкварок - пiвпiдситка.
Та ше майте собi на увазi, що дрохвячий смалець не тiльки для кашi, бо то вам не гусячий смалець, а то смалець дрохвячий, - вiн од бешихи сильно дуже допомагаі!
От вам: пуд м'яса, глечик смальцю, пiдпiдситка вишкварок i нiякої нi у вас, нi у сусiдiв бешихи.
От що значить дрохва!
Та ще до всього цього й гордовите:
- Дрохву вбив! О!
Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кiлометри пiдкрадання, на штани та на сорочку й на обiдранi колiна та лiктi!
Дрiбницi то все!
Не звертайте на них уваги й пiдкрадайтеся далi.
Пiдлiзти треба на пострiл, - це, значить, метрiв на п'ятдесят-шiстдесят, не бiльше!
Шрiт маі бути крупний - два-три кулi, а то й картеч, бо птиця велика.
Ну, вже недалечко залишилося, метрiв з п'ятдесят!
Останнi зусилля, ще метр - i дрохви... здiймаються й летять!
Ви стрiляіте 'у божий свiт, як у нову копiйку', сiдаіте, дерете натiльну сорочку i перев'язуіте колiна й лiктi!
А потiм уже потихеньку йдете додому.
I уявiть собi, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тодi, як вам залишилось пролiзти ще тiльки не бiльше як один чи два метри.
Характер у них такий!
Ви, ясна рiч, не повiрите, але одного разу я таки вбив дрохву.
Убив, не пiдкрадаючись, а просто так - устрелив та й вже!
Невеличкий, так iз десяток, табунець дрохв, бачу, летить i сiдаі на буряках...
Я бродив з рушницею в степу, полював перепiлки, а в запасi було в мене кiлька набоїв з крупним шротом.
Перезарядивши свою централку, пiшов я проти вiтру по буряках на те мiсце, де сiли дрохви.
Було це в серпнi, вiяв невеличкий вiтерець.
Бурячиння було високе й лапате, вiтерець по нiм тихенько лопотiв, я поволi й потихеньку йшов, i дрохви мене пiдпустили, бо, очевидно, шум моїх крокiв заглушало лопотiння гички. Знялися вони недалечко, метрiв за сорок, - я вистрелив, i-о, радiсть! - одна з них каменем на землю.
Пiдбiг - ість!
Я не скажу, щоб це був дудак, на цiлий пуд вагою, це не був дудак, а скорiше - дудочка, i до пуда їй було дуже далеко.
А проте ж - дрохва! Справжня дрохва!
Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увiйшов у хату, нi на кого i не дивлюсь.
Домашнi всi питають:
- Що за птиця? А я крiзь зуби:
- Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дiзналися родичi, знайомi, товаришi.
- Правда, що дрохву вбив?
- Убив!
- Коли ж на дрохву?
- Та заходьте, - кажу.
Пiдрахував я, скiльки на дрохву прийде, - вийшло чоловiка з двадцять. Я й кажу дружинi:
- Знаіш, - кажу, - що? Не помiстяться всi вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всi туди пiдемо та й посидимо, дрохви поїмо!
- Добре, - каже дружина, - клопоту менше! Я так i зробив. Однiс дрохву. Куди, - питаіте, - однiс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Принiс дрохву та й прошу:
- Приготуйте, будь ласка, на завтра!
- Дрохва? Е, нi! На завтра не вийде, бо треба на двi доби в землю закопати, потiм - добу в оцтi вимочувати, а потiм уже смажити! На суботу якраз i вийде.
- Ну, добре! - кажу.
Сповiстiв я всiх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу.
Зiбралися їсти ту дрохву двадцять вiсiм чоловiк.
А я ще раз кажу, що дрохвi моїй до пуда дуже далеко було!
Та й чи вистачило б для такої кумпанiї й дудака на пуд вагою?!
Поїли дрохву, з'їли ще iндичку й гуску (це вже свiйськi птахи) i салату олiв'і порцiй з п'ятнадцять з'їли, було там iще й де-воляй, i карського шашлику!
Рiзноманiтної там було, одне слово, дичини!
Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не було 'нi пера нi пуху', а потiм спiвали.
На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.
Балачки закiнчилися сентенцiію приблизно такого змiсту:
- Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму?
- Та ти ж сама розумiіш: дрохва! Не часто вона трапляіться!
- Дрохва?! - перебивають вас. - Дрохву чоловiк на зиму в теплi краї проводжаі! А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця!
- Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що?
- Слава богу, що не часто вона трапляіться, - перебивають вас iзнову.
А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege аrtis* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете:
- Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити?
- Не менше! - одказуі Микола Iванович. - Тодi вона позбавляіться специфiчного, не дуже приімного запаху!
- Слухайте, - кажу, - Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держiть її в землi не два днi, а мiсяцiв зо два!
- Не витримаі, - зогниі!
- От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.
1946
ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР
Чого воно так: коли говорять 'дикий кабан' - так не страшно, а як - 'вепр', так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починаі?
Воно, мабуть, саме слово 'вепр' - страшнувате, - якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокаі...
- Вепр!
На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, і село Веприк, - хоч воно i не дорослий 'Вепр', а тiльки маленький, тiльки ще 'Веприк', але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, - ану ж вiзьме малий 'Веприк' та на великого 'Вепра' й виросте? Що тодi?!
Найстрашнiший дикий кабан - 'одинець', - це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибиваіться до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють.
