— Нема тата!
Сільва схопилася за серце:
— Як — нема? Живого?..
— Та є він! Є! Живий! Аж занадто! Тут його нема! Бо живе окремо!
— Чому?! Що тут — тісно чи місця вже батькові нема? Чи заважати став? — злегка обурилась Сільва.
— Мамо, ніби ти не знаєш тата? Це ми йому заважати стали! Жити…
— Так де ж він? У дідовій хаті живе?! В тій розвалині?! Побудував палац, а сам в халупу пішов?! — допитувалась Сільва.
— Так, діти, йдіть гуляти! Лиш не далеко, бо зараз будемо вечеряти! — діловито розпорядилася Марта, а коли діти розійшлись по своїх кімнатах, повернулася до матері. — Так, мамо, давай розставимо всі крапки… По-перше, не переживай, тато наш не з тих, що пропадають, по-друге, не тільки він будував цей дім… По-третє, не тільки за твої гроші. І ми щось тут робили і вкладали! По-четверте…
— Де тато, питаю? — тихо і грізно спитала Сільва. Дочки вмовкла і вперше зі щирим співчуттям глянула на маму.
— Ти лиш не переживай, мамо…. Тато живе у … ну… точніше винаймає квартиру… Сільва похолола: здається, вона вже почала здогадуватись — ДЕ Василь… Коли вона поїхала з дому, йому було п’ятдесят… Зараз — на п’ятнадцять років більше… Себто, він ще, як на чоловіка, молодий… Тож можна не уточнювати, чому він живе не тут, не з дітьми. Але ображене серце питало:
— І давно?
— Чи давно? — перепитала Марта зів’ялим голосом. — Миколо, скільки це вже тато не живе з нами?
Микола, почухавши голову вже обома руками, від чого чупер йому на голові став дибки, буркнув:
— А я що — щитаю?
— Та він часом приходить… — вичавила з себе Марта. — Поживе трохи та й… Мамо, ти лиш не переживай: це не те, що ти думаєш…
— А що я думаю? Я вже… не знаю, що думати…
Запала важка мовчанка. Діти винувато дивилися на Сільву, а вона — у свою душу. Врешті, цього треба було сподіватися… 15 років — не один день… Але ж і їм з Василем теж, слава Богу, не по шістнадцять… (Поволі жінку розбирала обида). Бо хіба з власної забаганки вона поїхала в Італію?! Це ж було спільне їхнє рішення: спочатку на заробітки поїде Сільва, а Василь долучиться згодом. Та не долучився, бо вирішили, що треба дім будувати. Сільва буде заробляти, а Василь — будувати… Так їй самій довелося ставити сім’ю на ноги. От і поставила! Хоча… чого ж це вона так побивається? Пішов — то й пішов… Може й, на ліпше. Гірше було б, якби покинув, дізнавшись про її хворобу… Господи, вона вже не знає, що краще… І взагалі, чи їй, такій хворій, чоловіком перейматися? Може, й справді вжитися з дітьми не зміг?.. Господи, чого це вона розходилася, як холодний самовар?! Та ще невідомо, що з нею, Сільвою, буде? Може їй лічені дні зосталися… Їй про себе треба нарешті подумати… Ніхто ж, ніхто ж навіть не здогадався спитати, як її здоров’я. Чи бодай в кімнату чи на кухню запросити, стілець подати… Боже, як вона втомилася!
Тільки тепер Сільва відчула, як вона смертельно втомилась, яка вона хвора…
— Я можу десь прилягти? — спитала жалібно.
— Авжеж! — скинулась дочка, рада переміні розмови. — Миколо, нагрій мамі води на ванну, а ти, Максимку, забирайся нагору, у нашу спальню, або в татів кабінет! У твоїй кімнаті тепер буде жити баба Сільва.
— А чого — я? — запротестував басом Максим зі своєї кімнати. — Не хочу я у вашу спальню, я маю право на власну жилплощу! Хай Юра йде!
— Не хо-о-чу! — запхикав тоненько Юрчик зі своєї. — Там комп’ю-ю-ютера нема…
— Добре, добре, закрили писки! Баба поживе там, де телевізор!
— Як? А я? Я без телевізора не можу! Завтра футбол! — щиро обурився Микола, який все ще чухався посеред вітальні і не думав бігти гріти воду тещі на купіль.
Сільві, хоч яка була втомлена і знищена щойно пережитим, вже ставало цікаво: що ж з того всього вийде?
— А от та кімната — навпроти? Хто там живе? — поцікавилась кволо.
— Мамо, це ж зала! Для прийому гостей! В нас усе — как в лучшіх домах Неаполя! — загордилася Марта. — Але там дивана нема. А на розкладушці ти ж не будеш спати…
— А нагорі… нема кімнат?
— Та є! Але ж там все — цілий поверх — Настя з Владом захопили…
— Ой, а я тільки хотіла спитати, де ж Настуся, що не видно?
— Далеко Настя! В Еміратах! З Владом відпочивають! — дочка чи то на молодят сердилась чи на маму, що про улюблену внучку забула.
— Настуня заміж вийшла? А чого ж ти не признавалася? — зраділа Сільва добрій новині.
— Та ні! Ще не вийшла… Вони з Владом поки що так живуть… не розписані… на віру. Зараз така мода… А це відпочивати поїхали бозна-куди! Казала: їдьте десь ближче, в Турцію чи Єгипет! Нє, аж в Емірати понесло. Бо так модно зараз! Але ти не переживай, скоро будуть! Побачиш! Вони весь другий поверх зайняли. А на третім у нас — солярій і зимовий сад з оранжереєю… Я ж казала татові: будуймо більшу хату, бо тісно буде! Але ж ти знаєш тата — він як впреться, не переспориш!
— Я знаю тата… Але дайте мені хоч стілець, щось мені дуже погано…
Сільві справді стало млосно, потемніло в очах, ноги були як ватні, хотілося сісти хрящем просто на узорчасту підлогу вітальні.
— Ой, мамо, пробач! Тоді ходімо в мою спальню, поживеш, доки молодята повернуться… А потім… Ой, та я ж забула про літню кухню! Мамо, ти не бачила нашу літню кухню! Хата на три кімнати! Тобі там сподобається! І сама собі хазяйкою будеш! І діти заважати не будуть!
— То, може, я вже піду туди… Там є хоч якесь ліжко? Бо щось аж млосно стало…
— Мамо, обіжаєш! Там меблі італійські! Ми спеціально їх купили, щоб ти не тужила за Італією… Хоч я не думаю, знаючи тебе, що ти довго в нас затримаєшся. Ти ж привикла до цивілізації! Італію ж не порівняєш до нашої Басаличівки! Але ти підеш туди потім. А поки що полежи у моїй спальні, а я щось нашвидкуруч приготую та й повечеряємо, а за вечерею і поговоримо про все.
Однак спочивала Сільва в доччинім будуарі з балдахіном (така, певно, мода в їхньому містечку), недовго: прийшов Василь. Постарілий, але доглянутий, гарно вбраний. І чужий. Мабуть, діти подзвонили, або Оришка рознесла новину про приїзд Сільви по всій слободі. Став у порозі — похмурий, готовий до сварки. А тому розгубився, коли Сільва на його колючий жарт: «Ну що, сеньйоро, приїхали?», відповіла: «Не лиш, Василю, приїхали, а й проїхали… Я тебе не виню й не неволю. Між нами роки, як вороги. Але — є діти… Тож мусимо знатися, як порядні нормальні люди».
— Це не — діти! Це… це… — задихнувся від образи і гніву.
— Мали в кого вдатися, — усміхнулася гірко Сільва, не бажаючи підтримувати розмову з чоловіком на цю тему, і додала примирливо:
— Діти як діти… Як у всіх. І не треба свої проблеми перекладати на їхні голови.
— Ти надовго? — спитав похмуро, трохи охоловши Василь.
— Назавжди, — відповіла Сільва. — Але це тебе не стосується. Вибач, мушу відпочити з дороги…
Василь рушив до дверей.
— Лишайся на вечерю, — гукнула з кухні дочка. Але Василь не оглянувся й не відповів. Тільки занадто міцно і щільно зачинив за собою двері.
Сільва чоловіка не зупиняла, хоч мала для нього подарунки. Не думала вона, бігаючи по магазинах в Неаполі, якими недоречними вони будуть… Але ж де ті подарунки? Тільки зараз згадала, що валізи, якщо ніхто не вкрав, досі стоять на подвір’ї.
Гукнула онуків, рада хоч якось розрядити сьогоденну напругу. Хлопці побігли за торбами, принесли, і доти не відійшли від них, доки не виловили усе, що сподобалось: від брендових джинсів до дорогих мобільних телефонів і відеокамери. Дочка теж приємно була вражена модними розкішними сукнями, а зять — костюмами. А Сільва щаслива, що в хаті знову мир і злагода.
