Галина ТАРАСЮК
ПОВЕРНЕННЯ СЕНЬЙОРИ
Новела
Потяг під’їжджав до її рідної кінцевої станції, але радості не відчувала. Навпаки, гіркий смуток впереміш з тривогою повільно заповнював порожнечу в душі. А тому, ступивши з вагона на залюднений метушливий перон, вирішила пересидіти сум’яття душевне в привокзальному скверику і поїхати додому одним з останніх автобусів. Щоб менше хто бачив… Та й мусила, нарешті, зібратися із силами й думками. Адже все сталося так несподівано, невчасно, недоречно… З Неаполя вона виїхала поспіхом, на другий день після обстеження у приватній клініці доктора Грачоні. Дивлячись не неї карими, повними жалю очима, лікар-онколог делікатно підтвердив усі її підозри:
— Ваша хвороба потребує негайного хірургічного втручання і довгого реабілітаційного лікування. Відповідно, немалих коштів і догляду близьких людей. Радив би вам їхати додому. Думаю, що у всіх випадках це буде найкраще.
І вона поїхала, збрехавши господарям, що їде доглядати щойно народжену внучку: боялася, щоб вони не звинуватили її в приховуванні небезпечної хвороби та, чого доброго, не розплатилися. Але все обійшлось. І ось вона тут, на рідній землі, сидить на лавочці у скверику в тіні плакучої верби і намагається прийти до тями. А головне, вирішити, признаватись чи не признаватись дочці й чоловікові? Адже операція з усіма процедурами коштуватиме дорого… А вони досі не годні зіп’ястись на ноги. Дочка жаліється, що всі гроші забирає будівництво будинку, плата за навчання дітей, а тут ще криза, безробіття. Нарікає, що «нічого в цій країні не змінилося, а як і змінилося, то на гірше».
Але сидячи на лавочці в привокзальному сквері, вона бачить інше — гарно вдягнених, в міру заклопотаних людей, безтурботну веселу молодь… Як скрізь… Чи може, вона чогось не розуміє? Звичайно, п’ятнадцять років її відсутності — немалий строк. Хоч вона й цікавилась життям в Україні, чула розповіді новоприбулих, палкі обговорення усіх подій біля церкви Святої Марії, де зазвичай у великі свята збиралися земляки. Та все ж за роботою, за тою клятою гонитвою за єврами, не до снаги їй було вникати чи аналізувати. І приїхати не могла: шкода було тратити так важко зароблені копійки, та й боялася «засвітитися», втратити свої «пташині права» в цій країні. А легалізуватися не хотіла, бо нащо зайвий клопіт, якщо вона не збиралася «пускати коріння» в Італії?
Вона таки добре вчинила, що не поїхала одразу додому. Передзвін трамваїв, старенькі пані і молоді матусі з дітками на лавочках у сквері, нудьгуючі таксисти біля вокзалу… Ці картини розміреного життя обласного центру навіювали світлі спогади про щасливі студентські роки, безтурботну молодість… Тож поволі дратівлива тривога минала, поверталася буденна рівновага. А небавом зовсім заспокоїлась, а відтак і повеселіла: а чого ж печалитись? Усе ж прекрасно! Хвала Богу, ще жива, і вже вдома, а могло бути гірше… Тому все в її житі — прекрасно!
Тож коли сонце стало хилитися до заходу, подякувала скверику за відновлені сили і бадьоро покотила валізами до зупинки іногородніх автобусів. Сіла в перший, який їхав в напрямку її рідного містечка. Таксі брати боялася: знайомі жінки в Неаполі попереджали про випадки грабіжницьких нападів з боку таксистів на тих, хто повертався із заробітків. А в неї ж — дві необ’ємні валізи. І хоч набиті вони різним дрантям і подарунками для внуків, та в очі кидаються. Бували, розказували жінки, і вбивства… Звичайно, смішно приреченому смертнику остерігатися випадкової смерті, але не хочеться затьмарювати зустріч з рідними, дорогими серцю людьми… Але — що це за дурні думки знову полізли їй в голову?! Сіла в автобус, бо їхати тут — зовсім близько — якихось двадцять кілометрів, і зручно — автобус зупиняється просто під хатою! Менше хто бачити буде…
Розраховуючись з водієм за квиток, окинула швидким поглядом салон: слава Богу, жодного знайомого обличчя. Одна молодь! О цій порі зазвичай у всьому світі повертається з навчання студенти. Тож пошукала очима схожого на дочку, а не знайшовши (певно, заняття пізно закінчуються), вмостилася на першім сидінні і приготувалася милуватися рідними просторами.
Автобус рушив. За вікнами побігли міські квартали, річка, далі приміські села, поля і якось враз (і незчулася!) маршрутка в’їхала в рідну Новосілку. Однак… чи це вона?! Та ніби, але — як змінилася! Обабіч вулиці замість звичних одноповерхових будиночків — розкішні вілли, одна одної кращі, у кожному дворі — авто… Але чого дивуватися? Дочка ж казала, що половина населення, в основному жінки, — на заробітках за кордонами…
Через те дивування-милування ледь не проїхала свою зупинку. Слава Богу, водій нагадав:
— Вишнева!
І вона вийшла, а потім виволокла за собою важкі валізи. Сподівалась, що хтось допоможе, але жоден з молодиків у салоні навіть не поворухнувся, і це неприємно вразило. Однак глянувши перед собою, забула про все на світі: за майже двометровою мурованою огорожею з глухою металевою брамою і хвірткою височів дивної краси палац! Палаццо! Під блискучим вишневим дахом, з балкончиками, вежами і навіть — зі скляним куполом.
Дивилася і не вірила власним очам! Перед нею величалася у всій красі мрія всього її життя! Ради цього варто, а таки варто було так мучитись! Так криваво горбатитись! Хотілось водночас плакати і сміятися. І кричати: ось він, мій палаццо! І ніщо — ні хвороби, ні люди — не завадять мені бути щасливою! Не наймичкою-попелюшкою, поважною, справжньою сеньйорою!
— А чого це ви, сеньйоро, під рідним тином заклякли? Чи діти в хату не пускають? — Як бучком по голові — знайомий насмішкуватий голос.
Від несподіванки аж струсилася вся, аж тіло заболіло, ніби впала із ясного неба на грішну землю. Повернула голову: от кого вона найменше хотіла бачити, так це колишню (а може, й теперішню?) завідувачку районним управлінням освіти Орисю Петрівну. Стоїть, єхидно усміхається, а очиці аж горять від цікавості.
— Чи це не Сільва Миколаївна? Чуєте, пані директорко, це ви чи не ви? Бо ви так схудли, змінилися, що якби не стояли під своїми ворітьми, то б ніколи не впізнала… Бо-о-оже, що з вами, бідними заробітчанами, робить та заграниця! Чого ви туди їдете? Що там шукаєте? Тут дітей нема кому вчити, а вони там туалети миють…
Від такої безпардонності, а ще більше від безпідставних звинувачень, що нема дітей кому вчити, Сільва Миколаївна задерев’яніла: а хіба не сама Орися, ця тупа, заздрісна баба, виїдала її, Сільву, кращого директора району, зі школи, аби працевлаштувати свого родича-пияка?! І то так агресивно, цілеспрямовано, що Сільві довелося покинути все: улюблену роботу, виплекану нею школу, сім’ю — і поїхала світ за очі! І от! Треба ж було у перші хвилини повернення стріти цю… нахабну бабу!
— Так ви з концами чи лиш побачитись? — допитувалась Орися.
— Як Бог дасть… — над силу усміхнулася Сільва, намагаючись тримати фасон і водночас пропхатися хутчій з валізами у хвіртку, слава Богу, не замкнену. А лиш пропхалась, то так хряснула хвірткою кованою, що колишня начальниця відскочила на середину вулиці. Ху! Щезни-пропади! Але все то — дурне і пусте! І нікчемне перед цим розкішним палаццо! Молодець Василь, і зять молодець! Збудували дім за її проектом, точніше, за тими листівками і фотографіями, які вона їм передавала з Італії разом з грішми.
З першого дня свого побиту в Італії, Сільва взяла собі за правило надсилати додому світлини кожного маєтку, в якому їй доводилося працювати покоївкою, нянею при дітях чи доглядальницею старих сеньйорів, — для взірця їхнього майбутнього будинку. І от… таке чудо її хлопці вибудували! Правда, трошки наліпили зайвого, певно, щоб мамі догодити, от, приміром, та готична вежа не дуже пасує до скляного куполу і балкончика в мавританському стилі…
Сільва задоволено усміхнулася: авжеж, мрія про власний будинок змусила її, бідну заробітчанку, зацікавитись архітектурою і зодчеством. З того її захоплення дуже потішалися останні її господарі — власники будівельної компанії. Навіть пропонували стати консультантом з дизайну. Жартома, звісно. Та хоч і передали хлопці куті меду, та все одно красиво! І велично! А ця балюстрада! Як гарно вона обрамлює всю терасу і східці до неї, по яких ось зараз до свого палаццо його господиня — сеньйора Сільва! Боже, як вона про це мріяла, п’ятнадцять років заливаючись солоним потом наймички!
