… Вечеряли утрьох: Сільва, Марта і Микола. Максим, виспавшись, пішов на дискотеку, а Юрко навпаки — заснув, втомившись від комп’ютерних бійок.
Розмова не клеїлась. І Сільва думала, що все через те, що за ці довгі роки вони звикли спілкуватися по телефону, та й про що говорити, коли все сказано. Хоча в дочки виникли деякі запитання. Наприклад, чи не позичила б мама їм грошей на весілля Насті? А то в них заощаджень, як вона розуміє, нема, всі гроші пішли на будівництво, плату за навчання дітей, та й їсти щось треба… І взагалі, вони живуть, як ті злидарі! Не можуть собі дозволити поїхати бодай раз в житті десь закордон відпочити. В ту саму Італію. Аж стидно… Всі їдуть, потім хваляться, а в них часом на їжу не вистачає… А від цих курей бройлерних, гормонами нашпигованих, її вже рознесло, як… корову! І це в її сорок!..
— І багато? — спитала Сільва, вислухавши довгу доччину скаргу. — Бо в мене нема багато. Я ж все висилала… сюди…
— Не знаю… Треба спитати в ресторані, скільки буде коштувати весілля на триста чоловік…
— На триста? — зчудувалася Сільва. — У вас на весіллі було сто і то ми з татом…
— Ой, не став у приклад себе з татом! І не згадуй мені того весілля… Бо мені досі стидно! І я не хочу ще й за дочку свою встидатися! Ой, що я кажу — за її весілля… Що про нас свати подумають? Що скупі або злиденні! Ви з татом були рівня — комсомольці! Ми з Миколою теж — бідні інтелігенти, бо що ти тоді получала у своїй школі? Чи тато — фізрук?! А тут — еліта! Ти знаєш, хто наш сват? Начальник комунгоспу, чи як воно тепер називається, Миколо?
— Служба замовника, — буркнув зять.
— Ну от! А сваха — тримає магазин і два ресторани!
— Нічого не скажеш, високі люди… — погодилася, своє думаючи, Сільва. — Еліта ще та…
Дочка насторожилась:
— Не зрозуміла… Тобі щось не подобається?
— Та ти що, Мартусю?! Я про те, що мусимо тягнутися за сватами. Треба буде подивитися, що в мене там зосталося…
— А ти сьогодні не можеш… подивитися? Щоб я вже знала, на що мені розраховувати.
— Сьогодні не можу, бо — ніч, а це треба в банк іти. В мене при собі нічого нема…
— В банк? Ти, мамо, чисто здуріла! Хто тепер тримає гроші в банку?! Негайно зніми! Якщо вони ще не пропали там! — вжахнулася дочка.
— Як це — пропали? В банку пропали?! — розгубилася.
— Мамо, ти як з неба впала! Так, в банку! Саме в банку! І не в одному! І не вперше! От у такій, мамо, ми живемо державі! Це тобі не Італія, де є закон і порядок!!! — нервувала Марта.
— Ну, якщо й пропали, то нічим не зарадиш і не порятуєш, бо вже — ніч! А завтра піду із самого ранку… виясняти.
Після такої розмови й вечеряти розхотілося. Та все ж якось довечеряли, а по вечері Сільва нарешті прийняла купіль у розкішній малахітовій ванній, обладнаній дорогою імпортною сантехнікою (как в лучшіх домах Неаполя!), і попросила Мартуню відвести її на літню кухню, що й справді виявилася кращою, як у декого хата. І напакована була, за словами дочки, італійськими меблями (хоч в Італії таких меблів Сільва не стрічала в жоднім дому чи магазині), застелена килимами, ще й з телевізором на покуті!
І Сільві знову розвиднилось на душі, бо побачила, що не марнували діти її гроші, не пропивали… Он який маєток збудувати! Як в олігарха якого! І слава Богу, а то… могло би бути й гірше… набагато гірше… Як от в Наталки з Вінниці — обоє синів спилися за мамині гроші, ще й хату спалили… А в Нелі з Львівщини — дочки наркоманками стали, і лиш грошей вимагають! Боїться тепер бідолашна Неля домів вертатися…
Спати не хотілося, хотілося плакати. Господи, що це за життя таке, чи доля, що ці бідні жінки рвуть жили по наймах задля домашнього вогнища, а те вогнище, як не гасне, то чадить… Чому добро на зло виходить? От і вона, Сільва, покинула сім’ю, чоловіка, проміняла роботу поважну, пошану в людей на таке приниження, що якби їй, директорові школи, хтось про те наворожив наперед, вона б йому в лице плюнула! Але довели добрі люди — то й поїхала… Думала — на рік-два, а як у яму впала! Їй завидують, що світа побачила… І що з того? Чи має вона з тої свої кривавиці щастя велике? Чи раду в житті? Чи порядок в родині? От, думала створила собі надійну фортецю на старість, а лиш ногою ступила на рідний поріг, як перетворився її палац — на купу трухлявого саману… І що робити? Повіситись? Піти в монастир? Чи в будинок престарілих? А це ідея: перевести всі гроші, які ще зостались, на рахунок старечого сиротинця, що в сусіднім районі, і самій там поселитися, і дожити, скільки їй ще відпущено… Так! Піти з дому таємно, навіть завтра вдосвіта, хай думають, де ділася? І вчаться жити без її грошей… А прийдеться… прийдеться, бо зовсім тих грошей мало, а сил гарувати на них взагалі нема!
І тут вона згадала те, про що в суєті сьогоднішній, радісній і сумній, забула — про свою хворобу. І як чорною розпеченою голкою та згадка штрикнула їй у саме серце. Господи, чим вона переймається? Чим гризеться? Вона ж не знає, на якій стадії та хвороба! А може, їй зосталося ще місяць, або тиждень? То чи не ліпше буде поїхати в Київ, знайти клініку, зробити операцію, а коли пізно, то просто попроситися в якийсь хоспіс, мають же вони десь бути! Заплатити і спокійно чекати кінця… Так вона, певно, й зробить… Завтра! Нічого не скаже… Або скаже, що їде в Київ, у банк по гроші. І не повернеться. Якось вони вже самі справлять те весілля, а їй хай вибачають…
З таким рішенцем стало легше. І жити, і дихати… Зовсім легко стало. Ніби сам Бог напоумив її відкинути всі тривоги та клопоти і ясними очима подивитися на світ і життя скороминуще. Тішитися кожній хвилині відпущеній… Милуватися красою земною, бо скоро ж не буде її, не буде… Тож чого вона лежить, чого не вийде на вулицю, щоб вдихнути на повні груди цілющого рідного повітря, подивитися на небо… За вікном — ніч, як у пісні, місячна, зоряна… А вона спить! Сто років же не бачила рясного зорями українського неба… На чужині — навіть небо чуже… А на рідній землі — навіть блоха на собаці — рідна…
І Сільва встала, разом із печаллю скинула нічну сорочку, одягла темно-синій шовковий халат, і, нечутно ступаючи, вийшла на рідне подвір’я, хоч на ньому вже нічого й близько не нагадувало те давнє дворище, коли вона тут була господинею. Тісним стало. Зате з’явився гараж на дві машини, які тьмяно поблискували чорним лаком крізь відчинену браму, якісь ще прибудови… Зникли клумби, палісадник, зостався тільки величезний, кулеподібний кущ розквітлого бузку… Боже, які пахощі! Яка чудова ця тиха, запахуща весняна ніч! А як пташки вищебечують! Та нічого подібного не чула вона в Італії! А як і чула, то лиш тому, що так часом хотілося почути спів рідних пташок на кущі рідного бузку коло рідної хати. Тож слава Богу, що дожила до цього дня чи то до цієї ночі…
Від цих думок зовсім стало легко, радісно…
Але, схоже, не одній їй не спалося: з прочиненого вікна Мартиної спальні чулася приглушена розмова.
— Жебонять, — усміхнулася Сільва. — Слава Богу, що жебонять…
— Слухай, може їй хату купити десь на околиці або в селі, щоб дешевше? А то бути під цим… надзором… Ти ж знаєш, як старі люблять носа скрізь пхати… — почула невдоволений голос зятя.
Сільва не зразу збагнула, про кого мова? Невже?! І похолола: авжеж! Зять говорив про неї! Але яким… тоном! Чекала, що дочка обуриться, заступиться… Але те, що почула від Марти, мов кип’ятком ошпарило:
— Знаю! І краще за тебе! Я сама зараз — в шоці, що вона повернулась! Я ж думала, побуде ще кілька років, Максима влаштує, або знайде там, як інші знаходять, якогось старого сеньйора багатого і бездітного, з маєтком… состянієм… Вона ще ж молода жінка! Я взагалі не розумію, чого вона повернулася?! Але хай! Нам головне зараз — аби дала гроші на весілля… — відповіла сердито Марта.
— А може, вона слаба? Ти бачила, яка худа? Наче ракова хвора… Одні кості… А руки? Як граблі! — в голосі зятя почулося щось схоже на співчуття.
— Та ну! — відмахнулася дочка. — Мабуть, робота була важка, чи клімат не підходив… А може, й справді… захворіла і додому вмирати приїхала? Ой, нам ще цього бракувало! Мало татових бздиків?!
— А може, він ще вернеться? — без особливого ентузіазму бовкнув зять.
— Та де! Та Ориська, сучка стара, його відпустить!
Сільва похолола: Ориська? Марта сказала: «Ориська»?! Чи причулося? Ні, вона ясно чула: «Ориська»…
