Вона хитнула головою, зіскочила з ліжка, натягла плаття, захопила з постелі ляльку – тільки тоді він рушив на кухню. Запалив газ, поставив сковороду і кинув ложку масла.
– Скільки тобі яєць підсмажити? – запитав похмуро.
– Два, – прошепотіла вона десь за його спиною.
Розбив чотири яйця – зашкварчали.
– Сьогодні роботи не було й нас відпустили раніше, – казав, не повертаючись до неї, щоб не показувати їй дурного й покаянного обличчя. – Прийшов додому, аж хата відчинена, а тебе й сліду нема. Чому не зачинила хати? Чи хочеш, щоб нас обчистили до нитки?
– У мене нема ключа, – шепнув голос за спиною.
– Ключ висить на кілочку в сінях, – сказав він терпляче. – Хіба я тобі не показував?
– Я не смію, – шепнув за спиною голос.
Він не витримав і раптом розвернувся. За столом із лялькою в руках сиділа дитина. Власне, не дитина, а щось увіч із дитячим розумом і дитячими розширеними зі страху очима. А може, й справді вона недорозвинена? Тіло росло, а розум ні. Отож і вийшло щось таке неспівмірне: розумом дитина, а тілом – доросла жінка.
Зняв сковороду, взяв дві тарілки і розклав яєчню по два яйця кожному. Поставив перед нею тарілку, поклав виделку і добрий шмат хліба. Тоді поставив на вогонь чайника Рая почала пожадливо їсти, лялька була й досі затиснена в неї біля грудей.
– Не хотів тебе бити, – покаянно сказав Вася Равлик, цілком розуміючи непедагогічність свого покаяння. – Але коли б я цього не зробив, ти б перестала мене слухатися.
– Ти мене не сильно бив, – сказала Рая, наминаючи яєчню.
– А тебе били сильніше?
– О! – сказала вона. – Все тіло було в синяках.
– І тоді ти слухалася?
– Ну да. Для того вони мене й били.
– Більше били – більше слухалася?
– Ну да, – сказала вона, вимазуючи тарілку хлібом.
Тоді він звів на неї очі й торкнувся легенько пучкою:
– А хіба не можна так: ти слухаєшся, а тебе ніхто не б’є?
Поставила супроти нього розширені очі – ні, здається, не розуміла його. Тому й мовчала, а може, й насторожилася – до чого це він?
– Хочу з тобою мирно жити, – сказав Вася Равлик. – Чуєш, Рай: довго-довго!
Вона пирснула, геть-но як кішка.
– Чого ти? Не віриш?
– Все одно мене виженеш.
– Налий-но мені чаю! – наказав раптом. – Коли будеш шануватися, не вижену. І коли будеш слухняна.
Вона порвалася виконати його наказа, та відразу ж сіла.
– Це ти сам собі наллєш, – сказала байдуже. – Я не вмію.
– А навчитися не хочеш?
– Нє, – сказала Рая. – Непотрібно це мені.
Знову був загнаний у тісний кут. Знав, коли б устав і дав їй потиличника, вона, здається, чаю йому б налила. Але відчував ще покаяння від попереднього свого вчинку, тож устав і налив чаю обом.
– Слухай, – спитав раптом, відриваючись від чаю. – А чого ти до мене прийшла?
Вона блимнула на нього, але не відповіла.
– Хіба ти не знаєш, що коли жінка живе з чоловіком, їй належить робити жіночу роботу, а чоловікові чоловічу?
– Нє, – сказала вона. – Не знаю.
– А що ж знаєш?
Знову не відповіла. Допила чай і поставила філіжанку в блюдце.
– Любиш танці? – спитав він.
– Ну да’, – сказала.
– А коли будемо ходити разом, як я на першу піду, хочеш?
– Я туди вже більше не піду, – буркнула Рая.
– А зі мною не хочеш? Тільки зі мною?
– Нє, – сказала Рая. – Я туди більше не піду.
– Сидітимеш удома?
– Нуда.
– Гаразд, – сказав Вася Равлик. – А тепер спати!
Вона покірно встала й пішла у спальню, покручуючи задком. І знову щось дивне сталося з Васею Равликом, назагал делікатним і добрим хлопцем. Він удруге відчув, що надувається, адже здобув над нею чи не першу перемогу, адже хай там як, а вона впокорилась, і він цілком вульгарно, як не робив цього раніше, ляпнув її по тому круткому задку, може, й сильніше, ніж треба було, вона обернулася до нього й показала усміхненого чи ошкіреного видка, а він схопив її руками й помнув, як бджола квітку, і вона також уперше за весь час спробувала з його обіймів випручатися, навіть хихикнула.
– Я з тебе ще зроблю жінку! – сказав Вася Равлик і кинувся за нею, бо вона таки вирвалася від нього й кинулася бігти. А коли він зловив її, знову стала безживна й холодна і безживно дозволила йому робити з нею все, що хотів, а коли цей акт відбувся, заснула, як щодня, повернувшись до нього спиною та й обійнявши ляльку з підсиненими очима й наквецяними губами.
Вася Равлик і собі помандрував у синю країну сну, тобто неквапно поволочив на спині свою хатку. Але цього разу йому здалося, що в тій хатці порядкує, зав’язавши голову хустиною і підперезавши тонкий стан барвистим хвартухом, його жінка, мете підлогу й наспівує, витрушує рядна й наспівує, стелить постелі і з її уст зривається спів, вона майстерна і яснолиця, а на вустах її грає усміх. Тіло її пружке і вся вона як сонячний промінець у тій хустині й хвартушку, а на ногах у неї оторочені хутром капчики, а в колисці кричить, а може, співає дитина, і та жінка весело вихоплює дитину з колиски й починає з нею танцювати, весело й любовно посміюючись, і від того й дитина засміялася, показуючи беззубі ясна; ось яку веселу хатку волочив сьогодні на спині Вася Равлик. Потім ота яснолиця жіночка заходилася з пранням, і білі клапті мильної піни вилітали з-під її моторних рученят, падали на землю й ставали квітами, а по тому вона протягла з одного кінця хатки в інший золоте швореня і почала розвішувати на ньому пелюшки й простирадла. І синій, свіжий вітер надимав лискучо-білі простирадла й пелюшки, ніби сліпучо-білі вітрила, а вона між тих вітрил ставала навшпиньки й кріпила їх прищепками – тонкостанна, із золотими литочками юна жона, і все ще поспівувала. А Вася Равлик, чи, властиво, вже равлик, задоволено поповз до улюбленого лопуха і сказав тому лопухові:
– Всі ми в цьому світі, брате, лопухи: ти лопух справжній, а я ще більший. Думаємо, що розумні, а дурні, хочемо доброго, а виходить чорті-шо, жартуємо, а з наших жартів не вельми смішно. І ніколи не буває так, що те, що хочемо, таки є.
Отак мудро висловився равлик до лопуха і поліз далі, тимчасом як навдовкіл почало розливатися смарагдове світло, і цього світла сьогодні було так багато, що Вася Равлик зрозумів: незвичайна має бути ніч.
– Одну хвилинку, – гукнув він тим, що в цю ніч мали завітати. – Я ще не вмостився на оглядовому листку.
І всі ті, що мали прийти, почекали, поки равлик сяде на оглядовому листку, а може, того листка пожує, і тільки тоді рушили до саду під яблуню, де вранці любила загоряти Рая, а зараз стояла біла кішка в золотих черевичках. Чудова біла кішка, шерстина якої світилася; стояла вона, як людина, на задніх ногах, а передні згорнула на грудях. В роті в неї була сигарета, пуста її були наквацьовані червоною помадою, а очі підсинені й начорнені вії. А звідусіль, із бур’янів, з-за кукурудзи, із-за кущів квасолі, з-за мальв, з-за жоржин висувалися котячі морди, і всі вони явно були чоловічої статі, тобто чоловічі котячі морди, і всі вони співали хорал № 13 на честь юної красуні у золотих черевичках. Хорал той виконувався на таких високих нотах, що Васі Равликові здалося: в його садок завітала не одна Магаданша, а цілих їх три, і три пилорами розрізали
