вечір, дерева, Васю Равлика чи просто равлика, розрізали дім на три рівні куби порожнечі. І кожен куб хитався на землі, як човен на річці. Коти трохи осміліли й висунулися з бур’янів, кукурудзи та квасолі, розчесали собі гребінцями вуса, поклали на голови по кепочці з довжелезними козирками, на них були виварені проздовж двох годин у скрученому вигляді у відбілювачі “Іній” та пральному порошку рябі джинси, на ногах у них були кросівки “Adidas”, а на грудях – майки з написом “Robinzon”. І кожен кіт тримав на шиї підвішену гітару і тринькав-дримбав кігтиками, а голоси їхні завивали голосом Висоцького і співали по- блатняцькому срібній кішці в золотих черевичках хорал № 13-а. Кішка курила сигарету і постукувала по землі підбором, а біля неї сиділа юна, самовпевнена й надута жабка і тихо зневажала всіх котів, бо вважала себе співаком не такого низького смаку, і Вася Равлик у своєму довгому й теплому сні подумав, що ота жабка – він сам, але тільки в ті хвилини, коли він хоче здаватися справжнім мужчиною. А співаки з гітарами на шиї переодягли майки, на яких було написано “Canada” і намальовано кленового листка, а замість джинсів одягли штани з різнобарвних клаптиків, а на ноги взули кросівки “Puma” і заспівали голосом якогось іншого трубадура хорал № 13-б. І від того співу слухові перетинки у Васі Равлика стали такі розторгані, як квітка після кислого дощу, тож затулив собі вуха ріжками, але очі не загулював, бо хотів додивитися цього винятково модного спектакля. І спектакль уже пішов перед його очима німий, і Вася Равлик похвалив себе за передбачливість, бо коти раптом скинули з ший гітари і почали бити один одного тими гітарами по головах. А срібна кішка в золотих черевичках сміялася-заливалась, а зелений місяць під небом цвів, а в темряві кропиви зійшлися дві кішки: одна чорно-чорна, а друга – чорно-біла, і на всі заставки осуджували його, Васю Равлика, кажучи, що він не тільки дурний, а й сякий-такий, що він чортізна-який, бо прийняв до себе ту хвойду і заколотив цілу околицю, що ніколи, сказали ті вельмиповажні пащекухи, не збиралося в них на вулиці стільки котів і не ревли й не скавчали вони голосом того, що його всі тепер дуже вже хвалять, а за що хвалять, то й кат його розбере – тепер уже аби гітара і не німий, то вже й співак, а на того Ваську Равлика, мовила чорно-чорна кішка, треба заявити в міліцію, бо він тільки тоді вітається, коли вона в кошачій шкурі, а коли вона в шкурі людській, то й кирпу відвертає.
“А я йому казала, а я йому, лобурю, говорила, – заспівала чорно-біла кішка, – а я його сякого і такого попереджала, що тільки він з хати, а вона – за двері, тільки він за двері, а вона – із хати”. “Мені ж неудобно з ним першою здороваться”, – сказала чорно-чорна кішка, аж Вася Равлик чи, власне, равлик не витримав, вийняв ріжки з вух і проспівав цілком знущально:
– Драстуйте, тьоть Магаданша, драстуйте, тьоть Надь!
Але його слова заглушив вереск і рев: коти билися. Летіла шерстина запалювалась як маленькі фейєрверки; згоряли в небі зорі та місяць, колотилися, ніби всі разом танцювали брейк, буги-вуги, і вуги- буги; біля заростей кропиви грав оркестр хеві-метал і один із котів, напрочуд схожий на Шурку Куксу, обвішаний ланцюгами зі здибленою та вибіленою на вершечку шерстю, зі шкіряними браслетами, унизаними шипами і з кульчиком у лівому вусі у формі хрестика, ревів у мікрофон, а по вулиці гасали туди-сюди рокери в червоних касках і з котячими мордами під тими касками, зі здибленими трубами-хвостами. А в кропиві, у буйній її тьмі дві поважні кішки, чорно-чорна і біло-чорна, тобто Магаданша і ряба Надька, казали, що через того Васю Равлика на вулиці життя не стало, хоч Вася Равлик у всьому тому не брав ніякої участі, він, бідолаха, оглух, він, бідолаха, онімів, а листок лопуха, на якому сидів, хитався, як човен у бурю, і він перелякано прилип до того човна, бо вже йому трохи й страшно ставало. А коти під яблунею не тільки билися, верещали, а й так само танцювали, і вже між них танцювала з натхненним обличчям біла кішка в золотих туфельках, а коти вигиналися перед нею, метлялися, корчилися – все було, як у найкасовіших фільмах нашого часу і як у кращих кооперативних відеокафе; миготіла світломузика зір і місяця, й від того Вася аж приплющувався, а коли яскраво спалахувало, на мить завмирали скорчені, витягнуті, закручені, розкручені, злетілі, припалі, розгойдані, розметані котячі тіла з роздертими пащеками і в червоних касках рокерів. І чорні мотоцикли тьми з ревом промчалися через садка Васі Равлика, просто через оту шалену котячу дискотеку, потолочили кропиву, де ховалися Магаданша і ряба Надька в іпостасі нічних істот, і ці нічні істоти чкурнули з тих заростей, наче ракети чи військові реактивні літаки, і полетіли в пошуках непізнаних літаючих об’єктів, щоб подати тим, хто керує життям земним, донос на теперішню нікчемну розшаленілу молодь. І Вася Равлик, чи, властиво, равлик повільно злазив із лопушиного листка і повільно, злізши, побрів по росі, бо вже втомився. Він зайшов у дім, зачинив двері, зачинив вікна, роздягся і зморено витягся біля Раї, яка безживно лежала обіч нього й навіть не дихала. Тоді він засміявся і тихо сказав:
– Хе-хе, я зачинив двері й вікна, як же ти, біла кішко, додому тепер прийдеш?
7
Вася Равлик прокинувся з важкою головою. Настрій у нього був лихий, бо всі оті нічні мариська ще й досі мигали перед очима; мав таке враження, ніби безпробудно пив цілу ніч, а зараз йому в душі кисло і прісно.
– Слиш, ти, – штовхнув він Раю ліктем, – піди сніданок приготуй.
Відчував, що вона завмерла біля нього, навіть дихала ледь-ледь.
– Я кому сказав!
Ніякої відповіді.
– Не заводь мене, Райко! – мовив погрозливо. – Не будеш слухатися, виставлю!
По її тілі пробіг ніби трем, але вона й не рухнулася.
Тоді він зіскочив із ліжка, дав їй кілька ляпасів і штовхнув у бік кухні.
І вона пішла, навіть плаття не захопила.
Він знову ліг у ліжко і насторожено чекав. Коли приготує йому сніданка, він уже знає, як з нею вестися.
Рая виросла на порозі з розкудланим волоссям, запухлим від сну обличчям і з юним, залитим ранішнім сонцем тілом.
– Що? – спитав він грізно.
– Я не знаю, – шепнула вона.
– Що не знаєш?
– Не знаю, що варити.
– Почисть картоплі, – мовив він. – Там у коробці під столом.
Зникла, чути було, як висуває залізну коробку. Він усміхнувся. Нечутно встав із ліжка і, ступаючи навшпиньках, пішов подивитись.
Рая сиділа на стільці, тримала картоплину в руках і крутила її.
– Чого не чистиш?
Здригнулася і злякано на нього подивилася.
– Я не знаю як, – сказала самими вустами.
– Ти що, ніколи не чистила картоплі?
– Нє, – мовила – Мамка їжу зі столовки приносила.
– Господи! – звів Вася Равлик руки. – 3 якого лісу ти прийшла? Візьми ножа, ось так, дивися, й чисть.
Узяв ножа й картоплину і показав, як чистити:
– Отак!
Але вона сиділа з кам’яним лицем.
– Нє, – сказала. – Це ти сам собі роби!
– Бити буду! – понуро пригрозив.
– Не бий мене, Вась! – прожебоніла вона тонко.
– Чисть картоплю!
– Нє, – похитала вона головою.
Тоді він замахнувся – вона заверещала. Кинулась у куток і там зібгалася у грудку: гола, нещасна, тремтлива, з переляканими очима. Наставила руки, ніби захищалася, І йому знову стало її жаль.
– Де ти росла? – спитав він лагідніше.
– На Мальованці, – тихо відповіла.
– Ти в лісі росла, а не на Мальованці.
– Ну да, там і ліс є, – сказала Рая.
