– А я оце йду й думаю: чи є твоя жінка вдома? – вкрадливо сказав Вася Равлик.
– Тобі нащо моя жінка? – насторожився Корж.
– Переспати хочу з нею з твого разришенія, – сказав Вася Равлик. – Ти з моєю кільчився, а я тепер хочу з твоєю. Поміняємося, га?
– Та ти шо! – обурено сказав Віталій Корж. – Та ж то не жінка в тебе, а лярва. А тобі шо, жалко?
Вася вдарив Коржа просто в щелепу. Той заверещав і кинувся в глибину двору; Вася ввірвавсь у хвіртку, і вони зчепились у дворі, тузячи один одного. На вереск вискочила його жінка й теща і метнулися з криками їх розтягувати. Корж улучив момент, югнув у розчинені двері, накинувши зсередини гачка й залишивши власну жінку й тещу Васі на розтерзання.
– Чи ти сказився, Вась? – спитала Марина Коржиха. – Що той гицель натворив?
– До жінки моєї лазив, псюха! – сказав Вася Равлик, скидаючи з руки кастета. – А ти не знала?
– Ой ти Господи! – аж руками вдарила об поли Карташевська. – Такий паразіт!
– Да, – сказав Вася Равлик, випльовуючи кривавого згустка. – Я на роботу, а він туди, як котяра блудний!
– Ти це точно знаєш? – погрозливо спитала Марина.
– На свої очі бачив.
– І це він лазив до тієї лярви, тієї чортиці? – все ще не могла прийти до тями Марина.
– Слухай, теє! – погрозливо сказав Вася Равлик. – Прикуси язичка.
– Ах, да! – схаменулася Марина. – Я й забула, що це ти з нею. Ну й кобелюк! Ну й паскуда!
– Паразіт! – гукнула фальцетом Карташевська. – Ти йому не спускай!
– Зараз він у мене получить! – метнулася Марина до дверей, але тільки затрусила ними. – Мам, він зачинився!
– Бий вікна! – наказала мати. – Цей номер йому так не пройде!..
Вася Равлик ішов по вулиці, щодо Віталія він був уже спокійний: чого не додав він, додадуть власна жінка з тещею. Там, за спиною, лунали крики і дзвеніло розбите скло; а Вася Равлик ішов ущерть налитий темрявою, з перекривленим обличчям, з малими примруженими очима і розминав руку, яка боліла після ударів кастеткою. Віталій Корж кілька разів з’їздив по обличчі і йому, розбив губу, Вася прикусив собі язика, але це були дрібниці. Тепер він ішов у зворотному напрямку, а щоб не потрапити в поле зору підзорної труби рябої Надьки, спустився до річки і подався зарошеною стежкою вгору по Кам’янці. З Шуркою Куксою так легко, мабуть, розправитися не вдасться, бо той не такий дурний, щоб поночі вийти до Васі Равлика. Окрім того, він хитрий, той Шурка, й відразу ж здогадається, чого Вася до нього прийшов. Але Вася був упертий.
Хміль уже грав у ньому на повну силу, і чи не від того він пойнявся шаленою відчайдушністю. Окрім того, вірив, що й цього разу йому посприяє фортуна; і Корж, і Шурка раз назавжди повинні собі на носі закарбувати, як небезпечно лазити до чужих жінок, особливо до нього, Васі Равлика, хто б вона, його жінка, не була.
Вася спинивсь у завулку – попереду почувся смішець. (Сміялася дівчина, а їй вторив голос чоловічий. Вася принишк. Повільно вдяг на руку кастета і, ступаючи навшпиньки, пішов до парочки, що проглядалася на тлі світла ліхтарів Чуднівського мосту. Так воно й було: Шурка Кукса жирував із тією ж мацяпою, з якою був на проводах у Митька Гілляки.
– О, твій защитничок іде! – сказав Шурка Кукса, коли Вася Равлик до них підійшов. Маленьке, кривоногеньке захихикало.
– З роботи, Вась? – мирно спитав Шурка. – А чого сюдою?
– Я сьогодні вихідний, – сказав Вася Равлик майже спокійно. – А йду до тебе.
– Чого до мене? – голос у Шурки здригнувся.
– Боржок узять, – мовив Вася Равлик. – Чи вже забув?..
– Що ти мелеш, Вась! – відступив на кілька кроків Шурка. – Нічо я тобі не винен.
– То, може, я за боржок твою дівчину заберу? – спитав Вася, беручи за руку маленьке й кривоногеньке.
Мале вирвало руку й заверещало.
– Убірайся! – закричало. – Шур, що він від мене хоче?!
Але Шурка честі своєї дами не боронив, він дав драла, крикнувши з кавалерського обов’язку: “Тікай од цього бандита, Мусь, тікай! Він тебе знасілувать хоче!”
Але Вася не збирався чіпати маленьке й кривоногеньке, він, мов вітер, помчався за Шуркою, підсік його ногою, а коли той, репетуючи, зваливсь у траву, почав гамселити по чому попало. В Шурчиній хаті засвітилося світло, на ґанка вискочили Шурчині батько й мати і його молодший брат; Вася покинув ворога і стрілою метнувсь у город. За ним бігли, щось кричали; Вася перекинув тіло через паркана, упав у жалющого куща кропиви, а тоді помчався вулицею – до нього все ще долинав лемент у Шурчиному дворі. Губи у Васі тремтіли, зуби цокали, пішов повільно, бо не було у грудях повітря, а коли скинув голову, побачив як у небі проїхала, згоряючи, зірка. Тоді витяг тремтячими пальцями сигарету й помітив, що на руці в нього кастет. Зняв його й метнув у темряву в напрямку річки. Глухо бовкнуло – кастета ковтнула вода. Вася йшов, стискаючи зуби, до двох туалетів, з одного саме виходила темна постать. Вася почекав, поки той темний піде, але натомість з’явилася постать світла, карачкувата. Відчинила туалета й сховалася за дверима. Вася Равлик крадьки проліз до свого двору й пішов через садок додому. Тільки тепер згадав про Раю і про те, що та й досі може сидіти на ґанку. Так воно й було, вона скоцюрбилася – не людина, а груда чи купа шмаття.
– Я тобі сказав забиратися геть! – мовив Вася зупиняючись.
Купа шмаття заворушилася.
– Не проганяй мене, Вась, – пробелькотіла. – Я більше не буду!
– Все тобі міг простити, а цього ні, – сталево сказав Вася.
– Я вже буду зачинятися, – шепнула Рая. – Не проганяй мене!
– Вон! – сказав коротко й рукою показав на хвіртку.
Рая звелася на ноги, зробила кілька кроків зі сходинок і раптом упала йому в ноги, обіймаючи коліна.
– Не проганяй мене, Вась, – заридала. – Я все тобі робитиму. Я тобі їсти варитиму і все... Я вже тебе буду обнімать... Я все буду, тільки не проганяй. Я тебе любить буду, Вась, я тебе, Вась, і зараз люблю!
І сам не знав, як це сталося. Відвів ногу і вдарив її аж так, що вона відкотилась.
– Любиш, а з чужими злягаєшся! Вон!
Тоді вона знову звелася. Пішла, похлипуючи, до хвіртки, а він знову витяг сигарету й запалив. Вийшов на ґанок, відчинив хату й зайшов у дім, хряпнувши дверима й позачинявши їх на всі гачки й засуви. Засвітив світло, зирнув у дзеркало й злякався: несамовите чуже обличчя глянуло на нього, з розбитої губи й досі сочилася кров. Вася Равлик умився, сів на стільця серед кухні, курив і дослухався. Йому здалося, що Рая з двору не пішла. Очевидно, вернулася на ґанка й сидить там. Ну що ж, хай посидить. Глянув у вікно: темне й запечатане темним крепом. Що вчинить він, коли там з’явиться рука й постукає? Анічого. Постукає та й перестане. Криво всміхнувся, в роті
йому стало гірко – надто багато цього вечора курив. Затовк сигарету в попільниці, погасив світло й рушив у спальню. На стільці висіло Раїне плаття і джинси. Зіжмакав усе і жбурнув у кугок. Тоді зібрав простирадла, на яких лежало сьогодні аж троє кнурів, і так само викинув. Дістав із шафи свіжу постіль і постелив. Здер із подушок пошивки й замінив на нові. Тоді вимкнув світло і втомлено простягся на світлій шарудливій постелі – відразу ж помандрував у синю країну сну, неквапно волочачи на спині хатку. І цього разу йому здалося, що в хатці порядкує, запнувши голову хустиною і підв’язавшись хвартушком, чудова моторна жіночка, він навіть знав хто – ота красуня, що вийшла з водолікарні на Петровській; вона мете підлогу й наспівує, витрушує рядна й наспівує, стелить постіль і з її вуст виривається пісня, вона рухлива і яснолиця, і на вустах у неї не помада, а усміх. Тіло ж у неї пружне, і вся юна, як сонячний промінець у тій хустині і хвартушку, а на ногах у неї білі шкарпетки й червоні туфельки, а в колисці кричить, а може, співає дитина, і ця жіночка вихоплює дитину з колиски й починає з нею танцювати по хаті, весело й любовно посміюючись, від чого й дитина показала беззубі ясна.
10
