куцої Наталки; сама вона взялася руками в боки й щасливо кудкудахкала; друга маруха кинулася обороняти подругу, за що дістала відром по голові й сіла там, де стояла; з очей у неї покотилися сльози, які розмивали вульгарно накладений грим, через що попливли по її щоках чорні, червоні й сірі патьоки. Решта п’яниць піджукували Марію, тільки Єва сказав, виплюнувши заслиненого недопалка:
– Даремно ти його, Мань, бйош! Ета она хотіла, а он отказувався...
Але та умиротворяюча інформація не дійшла до вух Смердихи-молодшої, принаймні вона досягла того, що маруха, яка залицялася до її чоловіка, з вовчим виттям кинулася навтьоки, а за нею побігла її подруга, діставши ще раз відром по спиняці, від чого глухо гупнуло, ніби била Марія по порожній бочці. П’яниці й не подумали захищати своїх марух, а тільки весело шкірилися, тільки Єва прорік, кривлячи рота:
– Да, розгон демонстрації. Капіталістіческі штучки!..
– Молодець, Маріє, молодець! – казала куца Наталка, ведучи однією рукою під руку розхвильовану й досі роз’ятрену Смердиху-молодшу, а другою пса, попустивши повода, через що пес зумів обнюхати Марію і навіть лизнув її праву литку. – Так йому й тра, кобиляці! А тим лярвам тоже добре дала!.. Гнать їх отцюдова тра, паскуд, щоб духом сифілісним не пахли, курви! Коли б вони тобі шо зробили, я на них собаку натравила б, їй-бо!
Але Марія вже вичерпалася. Йшла і схлипувала, тож куца Наталка випустила її руку, тим більш, що помітила; пес надто вже багато уваги виділяв сусідці, лізучи їй навіть під поділ
– Ах ти безвстиднику! – крикнула куца Наталка і смикнула пса аж так, що той ледве не вдавився на ошийнику. Смердиха-молодша використала цей момент, відірвалася від Наталки й побігла, вимахуючи помийним відром; куца Наталка не могла не помітити, що відро те зовсім погнулося, знати добре ним Марія поорудувала. Смерд же молодший у цей час сидів на траві біля річки й малодушно плакав, був-бо сильно підхмелений, а після всього, що сталося, не знав, як і додому повертатися. До нього з бур’янів виліз, як ведмідь із берлоги, червоний, одутлий і тлустий Єва, він сів і обійняв приятеля.
– Брось, Смерд, какось воно перемелиться! – сказав він. – Шо ти обращаїш уніманіє. Не обращай уніманія, і хай йому дуля під хвіст.
– Вона тепера мене в хату не пустить! – сказав Смерд, покліпуючи білястими віями над синіми очима.
– Юрунда! – сказав Єва й гикнув. – Хата ж не її, а твоя.
– Але я не винуватий! Не винуватий я! Це та чортова зараза до мене лізла.
– Да, баба – як болото, – сказав Єва і знову гикнув. – Лучче з ними діла не мать... Я давно так, не імєю дєла і каюк!.. Хоч, піду до твойої на переговори?.. Скажу: так і так ска’ть, не винуват і каюк!
– Ну да – не винуват, коли та курва мене обнімала.
– Напрасно. Партизан їх привьов. Була в нас така славна компашка, мужеська, чесна і хароша. Нє, баби, то як курячий помйот! Фу!
– Це ти так кажеш, бо сам не можеш, – мовив, схлипнувши, Смерд.
– Хто тобі сказав? – аж помалиновів Єва. – Ти шо, в морду хочеш?
– Ну, чого придурюваться, Єва, – сказав, знову схлипнувши, Смерд. – Це ж усі знають...
– І напрасно, – сказав Єва, відводячи очі. – Я можу, но брезгую, пойняв?
– Хай буде так, – сказав Смерд і кліпнув білими повіками. – Що ж мені тепера робить?
– Коли хоч, піду на переговори. А поки суд до діла, підем вріжем і каюк!
– Да-м, – сказав Смерд-молодший. – Поки суд до діла – це можна.
В цей час Смердиха-молодша входила до свого двору і перше, що вона уздріла, – це Смердиха-старша, яка стояла, ніби баба Яга з казок, опираючись на ціпка; голова в неї закутана, незважаючи на теплінь, хусткою, а поверх халата була одягнена сіра вовняна кацавейка із хутряною облямівкою, на ногах же – хутряні капці.
– Знаєте, до чого ваш синок докотився? – спитала у свекрухи з ходу, бо й досі ще була розпашіла й роздразнена. Свекруха поставила супроти неї холодні очі.
– Він там у бур’янах з марухою тягається! – бухнула невістка.
Тоді губи в свекрухи стали тоненькі й сині, а очка малі й колючі, і вона стрілила в невістку, ніби вбити її збиралась.
– Бо, навєрно, не даєш йому того, шо нада! – сказала чи власне пропищала вона, від чого Марія спалахнула, як піон, і притьма кинулась у хату, адже це була образа з образ, і свекруха чудово знала, як дошкулити.
Отож сиділа в хаті й ридала, а Смердиха-старша подибала до старого Смерда й почала буркати проти невістки, що така вона й сяка; старий Смерд у цей час плів сіточку й дивився на тепле плесо річки; воно манило його до себе, але добре знав, що сили до ловитви вже не мав. Отож слухав, а власне, не слухав шичне ґдирання жінки, і йому було зовсім байдужісінько і до невістки, і до того, що та сяка-така, і до власної жінки, а хотілося йому одного: сидіти в тиші, дивитися на тепле плесо річки, на якому завмерли чорні й сині човни з сірими постатями рибалок, плести сіточку й пити власний смуток, бо смуток останнім часом його не покидав – що не день, менше й менше в ньому залишалося сили.
– Чуєш, що я кажу? – спитала, звищивши голос, Смердиха-старша, вже й сердитися починаючи.
– Чи ж воно мені тра? – сказав старий Смерд і знову кинув поглядом на тепле синє і принадне річкове плесо, бо звідти війнуло на нього вологим запахом води й риби, і від того смуток його ще збільшився.
Тоді Смердиха сплюнула, бо що взяти з цього мурла, бо цей мурло останнім часом зовсім чудний зробився – немає йому ні до чого діла, а задирати його більше Смердиха-старша не зважувалась, отож подибцяла на вулицю, де завжди можна біля каменя зустріти когось із кумась, а ті вже не будуть такі безтямно тупі й байдужі, принаймні з ними якось і душу відведе.
Саме в цей час п’яниці в бур’янах допивали рештки самогону, обговорюючи подію, що звалилася на них, вони щиро співчували Смердові-молодшому й тихо радились, як йому допомогти. Смерд же молодший тихо сидів у дружньому колі і вряди-годи втирав собі ліве око, яке в нього хронічно сльозилось, а сьогодні тим більше. П’яниці зійшлися на думці, що найкраще когось із них послати до Смердихи-молодшої, щоб розказати, як було діло, і щоб вона Смерду вибачила, адже Смерд тут і справді не був винуватий, а тільки маруха, яка почала сама лізти до нього зі своїми телячими ніжностями.
– Я можу піти, – сказав Єва, – але в мене з бабами розговор плохо получаїться. Я з бабами якось общого розговору не находжу.
– А я от знаходжу, – сказав Партизан і гордо блиснув оком.
– То ти й піди, – сказав Єва – Слиш, Смерд, пусть Партизан пойдьоть, бо це він марух притащив, ти не проч?
– Мені все’дно, – сказав приречено Смерд-молодший. – Буза получаїця...
– То може, зара і йти? – спитав Партизан.
– Нє, зара вона сердита, – кволо заперечив Смерд-молодший. – Зара до неї лучче не соваться та й на роботу їй скоро йти. Буза получаїця...
– Брось, Смерд, а то ти какось як шмата, – сказав Єва. – Поживи в нашому бліндажику, сама прибіжить. А не прибіжить, тоже біда невелика. Нє, я проти того, щоб баб у нашу компанію водить. Од баб самі неприятності виходять – курячий помйот!.. Фу!
2
На цю пораду Смерд-молодший ночувати додому не прийшов. Мого жінка повернулася пізно вночі з твердим наміром виставити чоловіка з власного ліжка, вона вже наготувала відповідні слова, і те, що Смерда вдома не застала, якось дивно її врадило – це значило, що до нього повернулася маруха, і вони, певне, зараз десь забавляються у бур’янах. Сама думка про те так переколотила жінку, що вона й не вечеряла й цілу ніч прокрутилася, не мігши заснути, – все їй уявлялося, що її чоловік лижеться з тією почварою або й злягається, від чого все в душі в неї попалилось, і вона твердо вирішила таки покласти край своїм мукам.
Уранці в неї боліла голова, вона пересолила яєчню синові й випровадила того до школи, а сама випила аж дві таблетки обезболючого. Голова боліти перестала, натомість прийшло якесь отупіння, Марія вмикнула телевізора й дивилася, що там показували, – якийсь цілком ідіотський фільм. У цей час і прийшов до неї Партизан, умитий і зачісаний, і цілком тверезий; він хазяйновито роззирнувся по хаті й без запрошення сів, і
