собі дивлячись телевізора.
– Прийшов, бо мені тебе жалко, – заявив він Смердисі-молодшій. – Твій босяк тебе не вартий. Така ти женщина, що глянути любо, а він, паскуда, на курв тебе міня...
– Знову вони з вами? – кволо поцікавилася Смердиха-молодша.
– А как же, – сказав Партизан. – Мурка з твоїм таке витворяла цілу ніч, що стидно й казать.
У Марії все похололо всередині.
– Це ти правду кажеш? – пошепки спитала.
– А чо’ мені брехать? – мовив Партизан. – Коли б я мав таку женщину, як ти, все бросив би: і пить, і гулять, і баб водить. Я тобі тут у хаті й на дворі все зробив би як картиночку...
– А чом ти в себе не зробиш картиночку? – в’яло спитала жінка.
– Нєт стімула! – сказав Партизан й урочисто замовк.
– Як це стимула? – не зрозуміла Марія.
– А чо’ думаїш, я почав пить? А того, шо така мені зараза попалась, як та Мурка. Я їй те, я їй се, морожене з города носив, а вона з хахалями. Ну, й почав пить і гулять, хіба не знаїш?
Смердиха-молодша це знала. Партизаниха й справді тягалась, як він сказав, із хахалями.
– А я, може, – сказав Партизан, – про сімейне гньоздишко мічтав. Я, може, про ласкову женщину ночі напрольот думав. Не повезло!..
– Чого прийшов? – холодно спитала Марія.
– Розказать, як воно там із твоїм получилось.
– Ти ж привів тих хвойд!
Партизан скинув очима.
– Ну да, я Бо не давав мені покоя Приведи, ка’, бабу й приведи.
– Чого ж двох привів, а не одну?
– А вони по одній не ходять. Бояться, шоб чо’ не случилось.
– Залиш мене, – втомлено сказала Марія.
– А мо’, я до тебе заходить буду. – смиренно попросив Партизан. – Ну так, по человєческі... Завидую твоєму дурбаку...
– Завидуєш, що з хвойдами тягається по кущах? – гостро спитала Марія.
– Нє, шо таку женщину, як ти, має... Має й не уважа, пользоваться не уміє.
– Йди ти, трепло! – м’якше сказала жінка, і Партизан, видимо задоволений, пішов із хати. На порозі запалив, з осолодою пихнувши димом, коротко реготнув і рушив до братії, яка його вже виглядала з бур’янів.
– Нічо не вийшло, – сказав, пихкаючи димом і мружачи ліве око. – Тверда вона...
– Да, вона така! – сказав печально Смерд-молодший. – Вона в мене така!..
У цей час повернулися до них і вчорашні марухи – Смерду так було гидко на них дивитися, що він устав та й пішов. Таке на нього іноді находило: коли щось не так – вставав і йшов. Перейшов кладку через Кам’янку, піднявся на Павлюківку й рушив до Корбутівки, а тоді подався лісом асфальтованою стежкою до Тетерівки, потому – до Корчака, і тільки коли навколо споночіло, отямився, а що йшов цілком безтямно; не зразу розібрав, куди його занесло. Одне знав: місто мало бути там, звідки простував, тож проголосував автобусу, який їхав із Чуднова. Автобус зупинився, і він, обнишпоривши кишені, тільки й знайшов копійок, аби заплатити за проїзд. Але на його зчудування шофер копійок не взяв, очевидно, в нього був надто задурманений вигляд.
– Спасибочки, – байдуже сказав Смерд-молощший і зійшов з автобуса біля школи. Пошкрябав по підборідді й відчув на лиці кількаденну щетину – подумав, що виглядає таки страшненько. Але й це не змінило йому лихого настрою і він рушив униз по Чуднівській, бо вже більше не мав сили шаландатися. Знав, що жінки зараз нема вдома, тож сміливо зайшов у двір – відразу ж напоровся на матір.
– Що це ти вичворяєш? – спитала мати.
Мовчав, тільки дивився поверх материної голови.
– Мало тобі жінки, що ти на цих хвойд спокусився?
– Ат! – махнув він рукою. – Нічо ти не знаєш!
– А шо я маю знать? – аж закипіла мати. – Дивися, вона тебе вижене, я тебе годувати не буду. І батько тобі ні копійки не дасть.
– Знаю, – сказав Смерд-молодший і підсьорбнув носом, ніби збирався заплакати, як колись у дитинстві.
– І в кого такий ти непутящий вдався? – сказала мати, а він побачив, що за спиною в неї цвіте, аж палає в сутіні бузок. І той бузок запаморочливо пах, і раптом бризкнули з глибини їхнього двору солов’їні трелі, й щось дихнуло з глибини мороку, аж задихнувся, бо раптово пожалів і жінку свою, й себе, і їхнього хлопця, і матір, яка придивлялася до нього, ніби була короткозора, і тих марух, що знову пили в бур’янах, і тих п’яниць, у яких немає місця під сонцем, і всіх людей, бо всі приречені – як би не жили і що б не робили. Бо над ними усіма пролітала, як відьма, невидима смерть, бо вона облягала землю, дерева й людей, бо вливалася в людину разом із повітрям та водою – хтось нерозважний випустив її, і годі вже зловити. Пішов повз матір, ніби то й не жива істота була, зайшов у сінці, зроблені його руками і вразився, які вони нечупарні й тісні і як пахне там чимось несвіжим і важким. “Це я так пахну!” – самовідречено подумав він і переступив порога. На нього від столу, від розкладених книжок дивилися вивідчі синові очі, й він не сів, а звалився на стільця, який аж захитався під ним, був-бо розклеєний.
– Мати де? – спитав хрипко.
– Хіба не знаєш? – різко відповів Сашко.
– Да, конєшно, – почухав неголене підборіддя батько. – Є що похавать?
– Не знаю, що це таке, – визивно сказав хлопець.
– Пожрать є шо? – вже сердито спитав Смерд-молодший.
– Не знаю, – мовив Сашко і знову схилився до книжок. Смерд вийшов у коридорчика, де стояла в них газова плита, що живилася від балонів, і підняв покришку; був там борщ. Налив тарілку й вийшов надвір, щоб не заважати хлопцеві. Але тут його чатувала мати.
– Це вже отямився чи знов підеш волочитися?
– Дай мені спокій, – буркнув він.
– Не будь дурний і перепроси жінку, – мовила мати. – Бо я тебе годувати не буду, ось землю можу поцілувати, що не буду.
– Знаю, – сказав Смерд-молодший і йому вже й борщу перехотілось.
– Ти шо, знов не робиш? – спитала мати.
– Чо’ ж, роблю, – невпевнено сказав він. – Це в мене одгули були.
– Не одгули, а загули, – єхидненько сказала мати. – Совість би мав!
Доїв борщ і подумав; а далі що? Піти в хату, чи в бур’яни, чи взяти вірьовку й повіситись? Але він не зробив ні перше, ні друге, ні третє, а все сидів у той час, як мати говорила й говорила, виказувала й докоряла, повчала і шпетила, і це було ніби далеке постукування поїзда. Він же сидів посеред двору порожній як гарбуз, нічого не бачив і не чув, а тільки похитувався ледь-ледь і відчував, як там, над головою, несуться невидимі хвилі смерті, а в тарілку з борщем опадав цвіт бузку і ще якийсь цвіт, і пелюстки плавали по червоній поверхні; він же дивився на той цвіт, на стіл, почорнілий од негоди, на шмат облупленої стіни і раптом помітив, що мати вже давно пішла, покинувши його, і що це тільки йому вчувалося, ніби вона шпетить і вимовляє, а може, це він сам шпетив себе й дорікав, і вимовляв, і сварив, бо він таки в цьому світі як отой цвіт у борщі: і плоду на дереві не зав’язав, і борщ спаскудив. Отож завмер і загус у цій темені, навіть комариних укусів не відчував, а тільки заціпеніння, з якого вивів його пристук хвіртки – поверталася з другої зміни Смердиха-молодша.
3
Він слухав цокіт її каблучків з якоюсь збентегою й настороженістю, бо не відав, що йому має принести. Не обертався й не дивився в її бік, а тільки в миску з недоїденим борщем і з насипаним туди пелюстям. Крізь гілля дерев від вулиці прорізувався промінь од ліхтаря, і це світло ніби прожектором висвітлювало і його постать, і миску на столі, і шматок стіни. Цокіт каблучків затих.
