– Та що ти, мам, хіба я не знаю! – сказав юнацьким баском і вивільнився з її обіймів, бо ж не розкаже він, що в бур’янах між куп сміття є місце не тільки для старих, а й для молодих, отож і вони зробили там з хлопцями притончик, часом там випивають і ріжуться в карти, і йому, Сашкові, здебільшого на карти щастить, і мають вони там дві марушки, з якими не раз злягалися, навіть робили те по черзі – і це так цікаво, що коли згадує потім, у нього серце колотиться, отож і сьогодні він дочекається, щоб мати пішла на роботу, бо й сьогодні їхні марушки обіцяли прийти, і вони робитимуть те саме; і зовсім од того, що робить, не стає він поганший; зрештою, і батько його не краде й ні на кого не нападає, хіба на роботу не хоче ходити й компанії любить.
– Де ж я буду уроки робить? – спитав невдоволено, коли поїв.
– Я твого стола папці віддала, – винувато сказала мати. – Поки що за цим посидиш, я потім куплю, ну, потерпи трохи, синулю...
– Треба своє місце мати для уроків, – сказав Сашко.
– Матимеш, матимеш, – запобігливо обізвалася. – Це поки що.
Засопів, але нічого не сказав і почав розкладати книжки на великому столі – робив це поважно, неквапно.
– Після школи відпочив би, – сказала мати тим-таки запобігливим тоном.
– Зроблю уроки й погуляю, – сказав Сашко. – Ніколи мені зара відпочивати...
Вийшла з дому заспокоєна й потішена синовою старатливістю, а біля річки у верболозах ридали солов’ї, тонко пахли в обійсті вже майже перецвілі бузки, та й жасмин розквітав, і літо вже йшло на землю, зелене й молоде, літо з квіту. Й було б уже, здається, все добре в неї, коли ж побачила на стежці свекруху, замотану в хустку і в вовняній кацавейці поверх линялого халата, а ще й у капцях на босу ногу, оторочених хутром, як і кацавейка. Свекруха поблискувала ґудзичками-оченятами, що їли Марію й проїдали, а вуста зробилися такі тонкі, що й видно їх не було.
– То це вже ти з чоловіком розділилася? – спитала свекруха.
– Самі знаєте, – відказала невістка.
– А хто його, лобура, годувати буде?
– Мені яке діло? – мовила невістка – Годуйте ви, коли такого виростили.
– Не я виростила, а ти його такого зробила! – закипіла свекруха. – І чого б я його годувала – він уже самостоятельмий, – тоненько додала, і це було лихим знаком, коли так тоненько починала говорити. – Да, і жонатий він!
– Припече, то на роботу піде, – сказала невістка.
– А як не піде?
– То хай здихає з голоду. Або іде красти. З мене досить.
– І це ти, в чужу хату утелющившись, а хазяїна в малу комнату виперши, а собі велику взявши, таке смієш казать? – вже зовсім тонко пропищала свекруха.
– Смію, бо я годувала вашого лобура шістнадцять літ, – все ще спокійно мовила Марія.
– Годувала, а за те мала де жить! – вигукнула стара.
– Е, дайте мені спокій – на роботу мені пора, – невістка спробувала обійти свекруху. Але та стояла на стежці, як стовп, ще й руки розвела, щоб не пропустити невістки.
– Так ти від мене не відкрутишся! – сказала. – Коли така ти цяця і не хочеш з моїм сином жить, коли ти з ним розійшлася, то забирай свої манатки й вимотуйся, бо ти тепера нам ніхто. Я міліцію викличу і тебе випруть з моєї хати в два щота!..
Тоді Марія зціпила зуби, очка в неї стали майже такі, як у свекрухи, та й подобати вона на неї стала, і крізь ті зціплені зуби вона не проказала, а прошипіла:
– Нічого мені не зробиш, стара сучко, бо я з твоїм виплодком не розведена через суд і поки що його законна жінка. І хата не твоя, стара сучко, а твого чоловіка і ти тут така ж приймачка, як і я. І лучче мене не задирай, бо я тобі останнє волосся на голові вискубу. Зійди з дороги!
Тоді Смердиха-старша заломила руки й ударила ними об поли, а з рота в неї почали вириватися зойки, чи лемент, чи лайка, чи все разом, і побігла вона, як качка з перебитим крилом, до Смерда, котрий плів сіточку й дивився на затуманене сьогодні плесо річки, на якому позастигали сині й чорні човни і ніби в смолі варилися разом із сіро-шоколадними рибалками.
– Нє, ти послухай, послухай, що мені та лярва сказала! – заверещала Смердиха-старша в той час, коли молодша притьма тікала із власного двору. – Нє, ще такого не було, ой господоньки!
– Згинь, сатано! – погрозливо сказав Смерд-старший, бо не до баби йому було й не до баб’ячих сварок. – Я вже сказав тобі раз і навсіда; немає в мене сили на вашу колотнечу.
Тоді Смердиха-старша завила як вовчиця й побігла, ніби качка з перебитим крилом, на вулицю, де вже постійно перебувала чесна компанія вуличних пащекух, адже не щодня на околиці відбуваються такі цікаві події; отож, аж тремтячи з цікавості, вони начікували оту качку з перебитим крилом, а та качка дорогою ячала й каркала, бо вже ніяк не могла себе стримати, а Смердиха-молодша в кінці вулиці була десь така, як метелик, а може, й менша. Вона промчала повз гурт пащекух, не привітавшись навіть до куцої Наталки, ані не кивнула, а була вона Наталці начебто й приятелька, з чого чесна компанія пащекух миттю зметикувала: інтересні речі там відбуваються у Смердів, страх як інтересні!
6
Партизан, вийшовши від Смердихи-молодшої, і не подумав вертатись у бур’яни, він обігнув хату, побачив драбинку, що вела до вікна, і спокійнісінько тією драбинкою заліз до хати. Тут він прибрав із ліжка білизну й одежу, скинув черевики, ліг на ліжко й задоволено потягся. Мав Партизан одну дивовижну рису: тільки-но лягав (без жінки), відразу ж засинав, хіба присутність жінки могла його в горизонтальному положенні втримати у безсонні хвилин із тридцять. Потім все одно засинав, а коли прокидався, то мав одразу ж ставати на ноги, інакше сон його знову поглинав. Сидіти довго він також не міг, бо його тягло прилягти, отож Партизан доти був бадьорий, поки на ногах, а коли бував бадьорий, то напевне до якоїсь молодички залицявся, інколи в неї поселяючись, доки та не викидала його, як неробу й паразита, геть. Партизан відходив без претензій, і все починалося, як у відомій пісні про попа й собаку: наша пісня гарна, нова, починаймо її знову.
Смерд-молодший повернувся додому з пляшкою вина, заліз драбинкою у власне вікно й побачив Партизана, який дрих на його ліжку. Розштовхав компаньйона й примусив стати на ноги, після чого Партизан радісно плеснув у долоні, бо і побачив на столі пляшку. Вони підсмажили на електроплитці п'ятеро яєць із тих десяти, що виділила чоловіку жінка, відрізали по скибці хліба з того півбуханця, що віддала Смердові Марія, випили вина й почали варнякати один до одного. Кінчилася ця ідилія тим, що Смерд-молодший випер приятеля з хати і то за те, що той почав просити, аби він уступив свою жінку, тобто Смердиху-молодшу, йому, Партизанові. Вона вже на те схилилася, сказав Партизан, а все діло стає тільки за його, Смерда- молодшого, згодою, бо він її законний чоловік і Партизановий приятель, а він Смерда уважає, а раз так, то не хоче чинити йому свинства, бо все можна владнати полюбовно, сказав Партизан, і він не сумнівається, що Смерд-молодший його і пойме.
Смерд його “пойняв” і хоч був теля-розмазня, але цього разу так остервенів, що врізав Партизанові ляпаса, а поки той зумів отямитися, виштовхав його у вікно, ще й драбинку втяг по тому до хати. Партизан же не звик уражатися через гнів рогоносців майбутніх чи теперішніх, спокійненько пішов геть, а що був уже пізній вечір і саме той час, коли Смердиха-молодша мала повертатися з другої зміни, вийшов їй назустріч у початок вулиці – на його щастя, ліхтарі сьогодні чомусь не горіли, що з ними вряди-годи траплялося; галантно запропонував жінці провести її додому, аби на неї ніхто не напав.
– Скільки тут живу, ніхто на мене не нападав, – сказала Марія.
– Бо мала чоловіка, – розважно сказав Партизан. – А тепер уся вулиця знає, що ти з ним розійшлась.
– Так скоро знає? – здивувалася жінка.
– Для цього багато не тра, – прорік Партизан, і вона дозволила йому її провести, власне, не могла його здихатися, хоч чудово знала що, незважаючи на темряву, це навряд чи буде непомічено. Дорогою Партизан розпатякував, скільки він заробляє і який з нього був би хазяїн, коли б мав таку жінку, як вона і просив прийняти його до себе в прийми, бо він так у неї залюбився, що коли вона його відшиє, казна-що з собою
