знать.
– А ти і з нею посварена? – з інтересом спитала куца Наталка, аж подаючись до приятельки.
Марія промовчала. Увіч не мала настрою вступати в балачки.
– Думаєш, він справиться? – з сумнівом спитала куца Наталка, а її пес зробив спробу відчинити хвіртку лапою, щоб зайти до Марії, що йому, ясна річ, не вдалося, бо та хвіртку тримала.
– Горбатого могила справить, – сказала Смердиха-молодша
– Да, трудно з цими паразітами. То це ви і в суд подаватимете на розвод?
– І це свекруха сказала? – неприязно зирнула Марія.
– Нє, цього не казала. Це я вже від себе питаю.
– Ми з ним полюбовно розійшлися.
– Полюбовно? – округлила очі куца Наталка. – Це значить, що у вас як ото сварка. Ну, конешно, паразітів тра учить.
– Ми з ним розійшлися назовсім, – трохи сердито відказала Марія.
– Да, інтересно, – мовила куца Наталка, вела вона розпит обережненько, бо увіч бачила непривітність товаришки. – По судах кому воно приятно тягаться. Тоже придумали: не хочеш разом жить, то тягни в суд.
– А я не хочу ні перед ким вивертати своєї білизни.
– І це правильно, – сказала Наталка – А шо, ти і з сестрою посварена?
– З чого ти взяла? – здивувалася й трохи вразилася Марія.
– Аз тою, що вона про тебе у мене розпитувала. Ну, про цей твій розвод... А чого мене? Могла б і до тебе прийти.
Ця новина Марію раптом схвилювала добре знала, що сестрі її біди – як маслом по серці, що вони з Йонтою залюбки перебиратимуть її кісточки, що, зрештою, може, сестра до неї й прийде, щоб розпитатись, а може, й не прийде, бо так повелося, що Валька з Йонтою ніколи в її двір і ногою не ступали, хоч не раз до себе їх запрошували – ніби підкреслювали, що вони між собою не рівня, що роблять їй милість, запрошуючи, – гнів уже клекотів у Марії, і вона хотіла відшити куцу Наталку – не до балачок їй було.
– Ну, я пішла, бо в мене нічо не зварено, – сказала й покинула Наталку з її вельми розчарованим псом, бо йому так і не вдалося сьогодні з насолодою обнюхати Смердихи-молодшої. Він аж заскавчав легенько, але міцна Наталчина рука повела його, куди не хотів, і він, опираючись і рвучись із ланцюга, рушив у подальші мандри, навіть не запримітивши, що ту розмочу біля хвіртки слухала, схована за рогом хати, Смердиха- старша, якій, однак, підслухи дали зовсім мало поживи, тож вона зайшла у невістчин дворик, щоб розпитати про сина, який потеліпався в бур’яни, зокрема, її страшенно цікавило, де взяв її син гроші, адже місцеві сороки вже встигли їй донести, що компанія в бур’янах уже п’є, прогнавши тільки Партизана, що марух із п’яницями нема і що “ставить” ніхто інший, як Смерд-молодший, а решта, навіть Торя, який виграв сьогодні у карти, п’ють надурнячка. Таке марнотратство синове тяжко вражало Смердиху-старшу; вона навіть подумала, чи не вкрав її синуля ті гроші в своєї жінки – оце й була причина, чому Смердиха-старша підслуховувала і чому так швидко забула про недавню з невіткою сварку – ось і стовбичила в невістчиному дворику, сподіваючись, що та з’явиться, в чому й не помилилась.
– Вийшла в мене сіль, – сказала свекруха, коли Марія ступила у двір. – Чи не позичила б? Неохота з-за одної солі до магазину пертися.
Марія блимнула на свекруху, але так уже в них повелося: коли першою заговорювала старша, то молодша цей знак миру безвідмовно приймала. Пішла й винесла старій скляничку солі, що й стало знаком їхнього миру.
– Не знаєш, чого Юрка поліз ото в бур’яни? – спитала солоденько.
– Мене це не інтерисує, – коротко відказала Марія.
– А не знаєш, що вони там п’ють? – тим-таки голоском спитала свекруха.
– Він весь час п’є, – мовила Марія. – Мені вже до нього діла нема.
– А не знаєш, що вони п’ють на його гроші?
– Ви звідки знаєте? – не втримала байдужого тону Марія.
– Ну, в нас на вулиці таке сховать трудно, – ухильно відказала свекруха.
– З марухами п’ють? – холодно спитала Марія.
– Нє, ті ще не приходили.
– Ну, то хай п’ють, мені яке до того діло.
– Воно то так, – сказала свекруха. – А де Юрка взяв гроші?
– Десь узяв, – буркнула невістка. – Може, у вас украв.
– У мене? – зчудувалася Смердиха-старша й засміялася, поводячи замотаною в хустку головою. – В мене не вкраде, бо в мене тих грошей нема. Де в бідного гроші? А може, він у тебе потяг?
– Ми з ним розділені, – сказала Марія.
– Ну, мені до твоїх грошей діла нема, – пропищала Смердиха. – Я тебе хотіла придупридить.
– Спасибочки, – мовила Марія. – Якось розберемося.
Смердиха-старша пішла до себе невдоволена. Одне те, що загадка залишалася загадкою, а друге: довелося йти на дочасне примирення з невісткою і все заради скіпки солі. По-третє, вона не мала з чим новеньким вийти до пащекух біля каменя – це найбільше її огірчувало. Зирнула на Смерда-старшого, той сидів на стільці і плів сіточку, водночас тужно позираючи на річкове плесо, – їй страх як захотілося зруйнувати спокій старого, а як це зробити, чудово знала: треба з ним заговорити про гроші. Через це вона крадьки підступила до старого й мовчки стала, тримаючи водночас на обличчі такий загадковий, тривожний і водночас таємничий, ще й урочистий вигляд, що він раз і другий кинув на неї роздратованим поглядом.
– Чого це стала тут, як стовп? – не витримав нарешті.
– Є чого, – багатозначно сказала Смердиха-старша. – Тіки тобі неінтересно, шо в нас у домі робиться.
– Нехай він завалиться твій дім.
– Твій, а не мій, – покірливо озвалася стара.
– Я вже тобі казав: немає в мене сили на вашу колотнечу.
– Ну да, – тоненько сказала Смердиха-старша. – А я нічо тобі й не кажу. Бо шо тобі до нашого дому, сімні і грошей наших, ну да!
– Яких грошей? – спохмурнів старий.
– А Юрка за шо п’є з тими гицелями в бур’янах? – кинула вона сухеньким перстом – Чи мо’, заробив?
– То, може, та кляча йому дала?
“Клячею” вони називали в своїх розмовах невістку.
– А ти й не знаєш, що вони не разом живуть? А ти й не знаєш, що вони забили двері, і Юрка лазить теперички у вікно? А ти не знаєш, що вони вже й вєщи розділили? Нічо ти цього не знаїш?
Смерд сидів, витріщивши очі: і справді нічого цього не знав. Серце в нього почало шалено гупати в грудях, а кров припливла до обличчя. Смердиха тимчасом цвіла від задоволення, бо й не сподівалася, що так легко зможе зруйнувати спокій старого.
– Що це ти там мелеш? – крикнув строго старий. – Що там брешеш?
– Млин меле, а я людина, – гордо сказала Смердиха – А бреше собака...
Старий спустив на коліна недов’язану сіточку.
– Що там таке? І не тягни!
– А я й не тягну, – спокійно сказала Смердиха. – Тіки-но і клячею балакала. Кажу: чи не поцупив у тебе грошенят? Нє, каже, все моє на місці. Тоді де взяв? У мене тоже не брав, бо в мене нема чого брать. То, може, в батечка поцупив?
– Немає і в мене чого брать! – ще більше налився кров’ю старий.
– Ну, тоді не інакше, як заробив, – єхидно мовила стара. – Отак, не ходячи на роботу.
Знала, що буде далі. Старий не витримає й подибцяє в комірчину, яку замикає на здоровенного замка, ще й із секретом, а ключа ховає на шиї. Ні, він спершу лапне себе за шию: ми є ключ? Старий і справді те зробив – ключ був. Зараз він жбурне сіточку на землю. Р-раз! Жбурнув. Зараз він підійметься й подибцяє в хату. Ну да, зірвався як ошпарений і подибцяв. (А вона все чудово знала про цього старого: знала, де він ховає свого капшука і що по кілька разів на день зачиняється в комірчині й перераховує гроші; знала, скільки
