учинить. Смердиха-молодша не була готова дати йому відкоша, був-бо з нею лагідний, а вона поверталася додому розжалоблена й засмучена – цією її слабкістю Партизан миттю скористався, отож у дворі схопив її в обійми, обцілував обличчя й лапнув за груди, за що дістав ляпаса і змушений був з того принадного двору піти, бо жінка не на жарт розгнівалася. Був так тим усім роздразнений, що пішов у бур’яни, де сиділи з марухами п’яниці, схопив одну з них за руку й потяг у темінь. Вона не дуже опиралася, і він неподалець од компанії накинувся на неї з таким шалом, що навіть маруха, яку важко було чимось здивувати, була вражена. Заснув відразу ж, як зробив своє діло, маруха повернулася до компанії, а йому цілу ніч снилася Смердиха- молодша і то, що він розкошує у неї на подушках, і те, що вона приносить йому в ліжко їсти, а він її тягне до себе і забавляється з нею, як уміє, а вона аж верещить од задоволення. Він прокинувся вранці від того, що Смердиха-молодша біля нього виявилася надто холодна, а її лице, яке цілував, ще холодніше; тоді він встиг злякатися, подумав, що Смердиха з великої пристрасті вмерла, а прокинувшись, здивовано збагнув, що обіймає навіть не маруху, а продовгувату бетонну балку зі смітника і лиже ту плитку язиком, а в роті в нього повно піску, при тому справжнього, а не як результат хворої печінки. Сів по-турецькому, виплюнув пісок і подумав, що він таки нещасний у світі чоловік.
Смерд же молодший прокинувся вранці й відчув, що душа його скиглить та ридає і зовсім не так, як ридали у верболозах солов’ї. Озирнув свою майже порожню кімнату, навіть не снідав, а подався у двір до дверей своєї жінки – щасливо надибав її, коли несла від колонки воду.
– Слиш, – сказав мирно, – мені якось невдобно, що забрав у Сашки стола. Він привик на ньому уроки робить, то, може, того... ти в мене його відкупиш?
Те, що сказав, потрапило в око, бо вона сама про це відучора думала. Але не буде ж вона сама пропонувати, щоб продавав їй свої речі.
– Скільки ж хочеш?
Зирнув на неї теплими синіми очима й пошкрябав потилицю.
– Ну, десятку дай.
– Троячку дам, – сказала вона, беручись за відро. – Коли хочеш десятку, продай ще і шафку. І скажи своєму дружку Партизану: як буде до мене липнуть, окропом ошпарю.
– А він до тебе лип? – в’яло спитав Смерд-молодший.
– Вчора, як з роботи верталась.
Пішла з відрами далі, а він побіг витягати з вікна столика і шафку. Те, що так легко загнав жінці речі, його мало б радувати, хоч після цього в нього вже нічого не лишалося на продаж, але те, що почув про Партизана, вбило йому всю радість. Був Смерд-молодший теля шматяне, але мозолі, на які не можна було йому наступати, таки мав. Тут він був схожий на Васю Равлика. Ні, нічого не змінилося в ньому зовні: та ж вайлувата постать, ті ж добрі сині очі, та ж ніякова півусмішечка на обличчі, але біля серця висів камінь. Миттю згадав учорашнє Партизанове патякання, отже, брехав, що Марія згодилася, отже, вона не тільки не згодилась, а й по-своєму попросила в нього захисту. Поставив столика перед дверима до сінець і пішов по шафку. Так само поставив шафку й чекав, поки вона вийде. Ну от, рипнули двері, Марія з’явилась у прочілі, і в ньому щось тихенько застогнало: так повабило до неї, що впав би зараз у ноги й просив би вибачення. Але він того не зробив. Байдуже взяв червінця й сунув до кишені. Курив, і дим вився в нього біля очей. Дивився крізь той дим не на неї, а на доцвітаючий бузок.
– Слиш, – сказав. – Я з тим Партизаном поговорю.
– Поговори! – мовила жінка. – Бо коли в’язнутиме, я на вашу брашку в міліцію заявлю.
– Ну, того вже не тра, – сказав. – То вже занадто. Він тебе не обідив?
– Обідив, – сказала гостро жінка.
– Це я для того, щоб знать, – мовив тихо, повернувся й пішов, навіть вікна свого біля драбинки не прихилив.
Марія постояла у дворі: йшов до бур’янів. Трохи була схвильована, через те не взялася втягувати столика до хати, а підійшла до хвіртки. Смерд-молодший ішов розслабленою ходою безвольного чоловіка, спокійно курив, і його сині очі дивилися туди, де ридали у верболозах солов’ї.
Компашка сиділа колом і різалась у карти, марух не було. Партизан з осторогою зирнув на Смерда- молодшого, але той був добродушний.
– Є навар, – сказав він. – На літру самограю. Хто піде?
– Давай я, – сказав Партизан.
– Не, лучче Єва. Єву Іваниха лучче любить.
– Можна, – сказав Єва встаючи. – Давай червонця.
Смерд віддав, і Єва, як ведмідь, почалапав через бур’яни.
– Чо’ стоїш? – спитав Партизан. – Сідай замість Єви.
– Он же дєньгі на випивон оддал, – захихикав Харя. – Ілі у тібя що єсть?
– Коли он вгощає, – сказав Торя, – ми йому подкинуть можем.
– Нє, я тут до Партизана дєло маю, – мовив Смерд. – Поки Єва прийде, пішли, Партизане, погуляєм.
– А може, я не хочу з тобою гулять? – показав зуби Партизан.
– Коли так, то й так, – сказав Смерд і раптом урізав Партизана носком черевика. Той з криком повалився, хотів зірватися на ноги, але на ньому вже сидів несамовитий Смерд і гамселив, по чому бачив.
– Та ти шо, Смерд, очумєл? – крикнув Харя. – Сказився?
Торя навпаки спокійно вклав цигарку до рота й пихнув димом.
– Пусть б’ються, – сказав спокійно. – У них там свої щоти. По бабах!
Партизан рвонувся з-під Смерда, перекинув його і вдарив між бур’яни, ревучи, як бугай.
– Шо ви не поделілі? – спитав Харя, закурюючи й собі.
– Знає киця, чиє сало з’їла, – сказав Смерд.
– Конєшно, – мовив Торя, випускаючи дим – Кода б он до моєї баби ліз, я йому б тоже харю розтовк, ги-ги!
– Да, – сказав Харя, – баби – причіна человєческіх нещасть.
– Усьо чотко! – сказав Смерд, сідаючи на притоптаний бур’ян. – Де це той Єва, бо в мене вже кишки болять.
– Ну, скоро полєчіш, – сказав Харя. – І ми коло тібя, ги-ги!
– Ги-ги! – показав гнилі зуби Торя.
7
Марія Смердиха-молодша, в дівоцтві Демиденко, стояла біля хвіртки, хоч її чоловік уже давно зник у бур’янах, – чогось їй на мить смутно стало. В цей час повз неї ніби ненавмисно протягла пса куца Наталка; пес, побачивши Марію, до якої мав свої особливі собачі симпатії, ніби ненавмисне звернув до Смердишиного двору, потягши, звісна річ, за собою й куцу Наталку, бо та була мала, а пес великий, отож часто випадало, що не вона його вела, а він її, і ніколи з того вона не жалкувала, бо проголосила якось біля каменя: “Ніззя нікада опираться: шо має статься, станеться, а шо не має, то не станеться. Ото веде тебе, йди і ніззя тіки робить чорті-шо!” Отож куца Наталка звернула до двору Смердів, що миттю відзначила підзорна труба рябої Надьки, а за мить та вже стриміла біля каменя, ніби хотіла підслухати їхню балачку: її недоброзичливці казали, що та відьма чує за кілометр. Куца ж Наталка перебувала у тривалій сварці з рябою Надькою, через це особисто не була присутня при розмовах, які вела там роздразнена Смердиха-старша, що не завадило їй, певна річ, все, що там говорилося, відати по дрібочки.
– Здоров! – сказала Наталка, а пес зробив спробу обнюхати Марію крізь штахетини паркану, при цьому сильно матиляючи хвостом. – Бачила, що твій у хату вікном лазить.
– Треба ж цих паразитів якось учить, – трохи захолодно мовила Марія.
– Ну да, – сказала куца Наталка, – їм тільки дай волю – це таке стерво! А шо, правду кажуть, що ти з ним розійшлась.
– Хто каже?
– Ну хто? Свекруха твоя. Каже, що ти й двері забила двома цвяхами і шо все добро розділила і шо не годуєш уже його.
– Може, й правда, – сказала Марія, – а може, брехня. Стара до нас не заходить, то вона не може того
