– Чого тут сидиш? – спитала Марія. – Чи вже, може, тебе маруха прогнала?
Не відповів, бо й не міг – заклинило йому язика між зубів.
– Сашко спить? – втомлено спитала жінка і сіла неподалік. Від того, що вона сіла, а не пішла далі, не сховалась у хаті, в нього сіпнулось у грудях серце, і він пробурмотів, що не знає: спить Сашко чи ні.
– Уроки вчив, – сказав.
– Не хочу, щоб з нього виріс такий лоботряс, як ти, – мирно сказала жінка. – Хочу, щоб з нього люди були.
Мовчав, бо що мав сказати? Пахло бузком, і ніччю, і жовтим світлом од ліхтаря, а може, це так йому здавалося – тобто трохи й осінню, а може, його смутком, котрий цілий день їсть його, чи смертю, що невидна летить над головами. І йому здалося, що, може, він і не людина в цьому світі, що з нього залишилася тільки оболонка, сама шкіра, котра обтягує трухлявого стовбура, мішок, у якого накидали тієї трухлявитини, й тільки мала скалка того дерева стала світляком – тьмяно світить із нього синім світлом.
– Утомилася я від тебе, твоїх коників і від цього нашого життя, – сказала Марія. – Все, може б, перетерпіла, але не те, що побачила.
– Я не хотів, – хрипко буркнув. – Вона сама до мене лізла.
– Не хотів би, то б не лізла, – так само втомлено відгукнулася жінка. – Після такого не можемо жити разом.
Здригнувся і злякано скинув на неї очима.
– То це хочеш...
– Не будемо жити разом. Але давай по-мирному, без скандалів.
– Як це по-мирному? – не зрозумів він. – Це ж треба в суд подавать.
– А ти на тій марусі хочеш женитися? – різко спитала.
– Та Бог з тобою! – вигукнув він.
– Я тоже не збираюся заміж виходити, – сказала Марія. – Отож ні до чого той суд. Винуватий ти, отож тобі й платити за той суд, а з чого заплатиш?
Це була правда, і він ще нижче схилив голову.
– Нічого нам у наші діла чужих людей уключать, – мовила ще тихіше й утомленіше Марія. – Хай буде в нас полюбовне розлучення.
– Як так полюбовне? – здивувався він.
Промовчала. Чути було, як з вулиці дзижчав ліхтар, саме той, який протягував аж сюди синю руку й вимацував їх у темені, ніби хотів чи помирити, чи ще більше посварити.
– Цілу зміну сиділа на верхотурі й думала, – заговорила Марія. – Думала про життя наше покалічене і про тебе непутящого. Хлопець наш на тебе дивиться, а я не хочу, щоб і він був непутящий. Хочу його в люди вивести. Чого, думала, Йонта з моєю сестрою в маслі купаються, а я наче оте відро помийне розбите? Чого люди живуть душа в душу, а я наче деркач розтріпаний. Тільки те, що тягаю тебе п’яного й дурю себе, що отямишся. А ти ж не отямишся...
– Ну, чого таке кажеш? – невпевнено мовив він.
– Кажу, бо знаю. Тебе тільки на два дні стає, щоб триматись.
– Да, – сказав він. – Бо мені трудне!..
– Отож я й кажу розійтися нам тра. Але без скандалів, полюбовно. Згоден?
Він мотнув головою і хоч важко було сказати: був це знак згоди чи незгоди, жінка прийняла те, як їй хотілося.
– Нас двоє, то візьмемо більшу кімнату, – сказала вона вже діловим тоном – Шафа буде наша із Сашком, тобі й шафки вистачить. Стіл візьмеш, який захочеш, одежу кожен забере свою. Стільців у нас шість – три тобі і три нам. Двері заб’ємо, а собі зробиш вихід з вікна. Зведеш сінці й напополам купимо тобі газову плиту, поки що даю тобі лектричну. Три каструлі й одна сковорідка – вистачить чи хочеш більше?
– Вистачить і однієї каструлі, – сказав він і вперше ворухнувся. Повернувсь так, що ліхтар із вулиці висвічував половину неголеного обличчя.
– Даю три, бо їх у нас шість. Продукти, які є в хаті, тоже розділимо, щоб по-справедливості було. Кажи, що тобі не так?
– А може, не будемо, – печально мовив він, і його одне освітлене око кліпнуло. – Може, я того...
– Будемо, – твердо сказала. – Будемо, бо в мене все в нутрі вигоріло. Ото тільки й лишилося сили, щоб полюбовно з тобою... Не хочу, аби люди в мене пальцями тикали... Що тобі не так?
– Все так, – сказав тихо. – Про одне забула.
– Про що? – спитала різко.
– Пропаду я без тебе.
– Не пропадеш! – мовила жорстко. – А припече, маруху покличеш. Захочеш женитися, подамо в суд. Заплатиш, скільки там тра – і живи. Я вже відер на тобі й марухах бити не буду.
– А лучче б била, – сказав він печально.
– Ну, вже ні! – мовила втомлено. – Перегоріла я...
– Де ж мені спати? – спитав він.
– Да, про ліжко забула, візьмеш собі Сашкове, він поки па розкладачці поспить, щось там потім йому куплю.
– Я питаю, сьогодня де мені спать?
– Піду гляну чи заснув Сашко, – мовила вона і звелася. – Коли ще сидить, підеш до себе, а коли ні, на горищі переспиш.
– А може, ми те, – сказав, ковтнувши гірку слину. – Ще раз, наостанок... Ми ж по-любовному...
– Ну ні! – обурено повернулася до нього Марія. – Коли гак тобі пече, до марух забирайся. Бо ти, може, від них і хороби якоїсь паскудної набрав.
У цей час із бур’янів долинув до них регіт: глухий чоловічий і різкий жіночий, подібний до вереску.
– Твої жирують, – їдко сказала Смердиха-молодша й мотнулася чимдуж у хату, голосно вдаривши дверима.
Смерд витяг цигарку й запалив. Руки йому тремтіли, і він подумав: як би добре було напитися зараз до безтями. Подумав, що там, у бур’янах, зараз, можливо, п’ють, але в нього порожньо в кишенях, отже, своєї частки вкласти не може, а даремно ніхто в цьому світі нічого не дає. Тому він пожадливо смалив цигарку й пив дим, од якого його ще більший смуток і почав з’їдати. Через це не зміг більше опиратись і, не чекаючи жінки, яка мала сказати, де вибере сьогодні нічліг, поволікся з двору на той закличний регіт, бо зовсім ниций був, а ницим усе одне, що про них подумають, і все одно, що їх чекає завтра й позавтра, ниці на те і є, щоб жити як метелик чи комар –
з ранку до вечора Ранок уже був давним-давно, а вечір прийшов і пронеслися над головою невидні й невідчутні хвилі смерті, і цей вечір на догоду тій пані виїдає їх, мов черв’як зерно горіха, бо ницість у світі – це і є черв’як у шкаралущі плоду; він уже доїдає горіха дня, але хто зна, чи зможе знайти у шкаралущі ту дірочку, в яку був сюди забрався.
Смерд-молодший зупинився. Ридали з верболозів солов’ї. Ридав у небі неповний місяць, ніч відкусила від нього клаптя, як од яблука. Повз Смерда пройшла тінню куца Наталка із псом, пес на чоловіка загарчав. Куца Наталка не привіталася й нічого не сказала йому – тягла пса, а може, й не пса, а ніч. Бо вже не вечір був навколо, а ніч, і він знав, звідки вона починається – з його нутра. Порожнього й гнилого, де нещодавно губився єдиний світлячок, але й той погас. Озирнувся на свій двір: може, вийде жінка, може, щось скаже йому приязне. Ну, хоч би запросить у дім, хай і в ту кімнату, яку йому виділила. Але ніхто на двір не виходив. Пройшов повз Смерда з клунком трави на плечах Олексій. Під пахвою тримав косу, і та коса раптом холодно блиснула під променями ліхтаря чи, може, надкушеного місяця. У Смерда-молодшого поза шкірою пройшов холодок – ніби це смерть повз нього пропливла: невідь-чому цілий вечір про неї думає. Заверещали в бур’янах марухи, очевидно, Партизан їх там мнув. Смерд-молодший здригнувся, і йому перехотілося йти до п’яниць. Повернувсь у двір: миски з недоїденим борщем на столі не було: очевидно, жінка таки виходила. Виходила й не застала його, отже, подумала, що й сьогодні він подався до марух. “А хіба не все одно?” – подумав він і став біля паркану, щоб помочитись.
4
