тільки довге, як волосся, зілля, ніжне й зелене, і хвіст того зілля розхитується швидком.
На березі швець зупиняється; біля нього двоє його хлопців, Віктор та Юрко, котрі прибігли тільки на мент подивитися на каменя; сам камінь лежить на березі, як допотопне чудисько, здається, воно дихає, чорне й зморене, з лоба йому спускається зелене пасмо волосся, дві заглибини – як очі, а вищербили на – рот. Носа нема, хіба самотня черепашка, яка так і не зуміла відірватись у воді, маленька й закарлючена, в неї одна ніздря, в якій принишкло мале, перестрашене тільце. Хлопці вже біжать уздовж берега, вишукуючи очима плесканок, у них пружкі й сильні ноженята, а швець дивиться на переможене чудисько. Обмацує поглядом його виступи, позначає подумки місця для ударів, груди в нього важко двигтять, вони, проте, наповнені чистим річковим повітрям: чути запах риби, сонця, верболозів і мокрого каменю.
Швець бере молота (молот залізний і залізна ручка в нього) і в тілі його знову погідна радість. Заходить сонце, лежить на тій горі, звідкіля він нещодавно спустився, воно вже там, де безладно лежать кам’яні пам’ятники, там день у день цокотять зубила і щодня народжуються кам’яні профілі. Спершу їх накреслюють: ніс, лоб і підборіддя, самий обрис, потім вони проявляються; на кам’яних сувоях, прикладених до кам’яних дубів, пишуться літери: одна побіч одної – останні з останніх. Сонце стоїть зараз там. Дивиться на той цвинтар без мерців, дивується на обриси й профілі і читає вибиті на кам’яних сувоях слова. Через це й холоднішає, смутне й велике, йому несила втриматися на овиді, йому також хочеться заплющити очі й умерти.
Витягнутий на берег камінь все ще плаче, сохне його зелене волосся, плаче в мушльочці маленький скорцюблений молюсок – сонце шле їм усім надобраніч. Швець скидує молотом, і той щосили вдаряє об чудисько. З тріском відколюється кам’яний виступень, димить кам’яний пил – злам чистий, аж голубий. Молот вдруге звалюється на каменюку, стає веселіший і несамовитіший, гуляє в сильних руках, наче іграшковий: камінь розпадається на нерівні кусники. Він уже не жива істота, а голубі кристали – з тихим світлом; грає голубим і надвечір’я: сонце все ще читає написи на камені. Шевцеве обличчя також повне сяйва; здається, забув про все на світі, зрісся зі своїм молотом – машина без приводів, пасів та шрубів. Махає й махає, вилискують у вечірньому сонці зволожілі м’язи – швець спиняється аж тоді, коли чудисько остаточно, розсипається. Тоді швець опускає молота, груди його ходять ходором дивне й велике чудисько перестало існувати. Перед ним тільки синє, як лід, каміння, воно тепле й веселе, воно вперше побачило світ, і на ньому вже ніякісінького накипу. Швець накладає його у візка, і воно торохкає об дощате дно; від хати сюди простує жінка в білій хустині і з мирним погідним лицем. На тому лиці сліди недавньої вроди, але лоб уже помережано тонким павутинням. Павутиння й біля очей, і від того очі її ще добріші й рідніші. Весело дивляться на чоловіка, знають і люблять його; шевцеве тіло задоволено дише вечірньою втомою; сонця вже нема – горб попереду посмутнів.
Жінка спиняється біля чоловіка. Дихають її груди, лагідно хвилюють плаття, плаття легке, як вечір, і з ним грається вітерець; жінка дивиться на чоловіка з півусмішкою; від річки до них мчать, щосили вдаряючи в ноги, їхні хлопці. Ось-ось всі мають зійтися: скульптурна група для паркової, вилитої з бетону, скульптури. Але про це думає тільки сірий, лисуватий чоловічок, котрий іде берегом і котрому щастить побачити цю сцену. Чоловічок має поганий настрій: у нього цілий день боліла печінка; іде собі берегом, голова полискує, а губи час від часу попльовують.
– І далося тобі це каміння, – каже лагідно жінка, звуть її Ніна. Обличчя в неї вмиротворене й добродушне, вона любить цього чоловіка з вогкими м’язами і милується ним. Швець стирає брудною рукою піт і лишає на лобі темну смужку. Жінка сміється. Зводиться навшпиньки і втирає йому бруд. Швець запалюється від цієї ласки і стає мирно-погідний. Сірий чоловічок спльовує і йде собі геть, а вони тримають свої погляди зіткнутими: це те, що належить тільки їм, тільки вони знають добру й чудову таємницю, адже це до них біжать, хутенько перебираючи ногами, двійко дітей і це їх обгорнув тихим смерканком вечір.
Швець везе візка, повного голубого каменю. Камінь у сутінку м’яко світиться і м’яко світиться від того весь візок. Швець біжить через галявину, вологе, бронзове тіло, стрункі й жилаві ноги, а на ступнях трохи смішні, припнуті шворкою калоші. Ззаду ступає жінка, а за нею плентають зморені хлопці. Тихо розмовляють поміж себе, і жінка задоволено слухає їхні голоси. їй байдуже про зміст розмови: хочеться слухати самі звуки.
В сутінку, який повив долину, бовваніє кремезна, оголена постать. Камінь уже складено – ще шматочок паркану; швець стоїть, і в погляді його – сива хмарка. Ніна підходить ближче, їй хочеться пригорнутися до нього, не зважаючи на людські очі й на сірого чоловічка з лисинкою. Але сивий вогник у чоловікових очах її відстрашує. Ніна повертається до дітей і кличе їх спати. Діти вже сонні й тихі, вона бере їх, як маленьких, за руки і вводить у дім.
3
Сірий чоловічок одягнений у сірий костюм, куплений у “Готовому одязі”; можливо, він шився на ще сірішого чоловічка, бо висить на ньому, як на жердці; на ногах у нього запилені туфлі, куплені в магазині готового взуття, між туфлями й штаньми світліють сірі шкарпетки. Пальці на руках у нього весь час згинаються й розгинаються, обличчя таке, що його відразу й не запам’ятаєш: сірі очі, малі губи й малою бульбиною ніс. Щоки в нього також сірі, трохи запалі, він проходжується тут щодня, безперервно стуляючи й розтуляючи кулаки. Можливо, таку прогулянку прописали йому лікарі, а може, приписав він її собі сам; сірий чоловічок має не так уже й багато хвороб: печінка й поганий характер. Він читає журнал “Здоров’я” і взагалі всі корисні журнали. В нього навіть є книжка про лікарські рослини, хоч не знає з них жодної. Але має досить знання, щоб відрізнити бур’ян від городини, а дерево від трави. Може тому, брови його самовдоволено зведено і зламано галочками, від того очі його не стають розумні, але сірий чоловічок про те не дба. Він іде вздовж берега й погордливо позирає на всіх. Весь час попльовує, слина згортається в пилюці кульками, і він не хоче чавити тих кульок підошвами. Він ходив по цьому березі вчора, ходить сьогодні, ходитиме завтра й післязавтра. Отож він один з небагатьох свідків того, як виходить швець до річки, довбе каміння й обгороджує власне обійстя. Сірий чоловічок до нього поблажливий, хоч щось у тому здорованеві гнітить його, а часом і дратує. Особливо тоді, коли виходить із хвіртки маленька молодиця в простуватій, вільній одежі; вона дурнувато всміхається тому каменелупу (сірий чоловічок сплюнув) і біжить до нього, наче дівка на побачення. Чоловічок знає, що в них двоє дітей; зрештою, подумав він, непогана тема для паркової скульптури, вилитої з бетону й побіленої вапном. Чоловічок сплюнув і подивився на прирічкові горби. По річці плив човен, в човні вищали дівчата, і чоловіччина лисинка блиснула в рідкому вечірньому світлі. Ні, йому сьогодні нудно, йому, напевно, досить гуляти! Краще посидіти біля телевізора, поклавши ноги на пуфик, можна позіхати й дивитись, але в рота набігає слина, можна поставити біля себе попільницю, дивитися телевізора й попльовувати; він не курить, бо в газетах та журналах пишуть, що це шкідливо, а от попльовувати... про це в газетах та журналах не пишуть.
Чоловічок стоїть і дивиться на протилежний бік річки. З кущів вискочила парочка й обтріпується. Чоловічок скривився й вирішив таки повертатися. Біля кам’яного паркану, власне, біля недоладно складеної кам’яної стінки стояв і перепочивав каменелуп. Сутінок загортав його постать у запинало, круто дихали груди, а в очах непомітний для сірого чоловічка вогник. Волосся в нього буйне й густе, чоловічок аж рукою провів по лисинці, налапуючи ті кілька волосин, котрі ще прикрашають тім’я, він відчув, що йому заболіла печінка, глуха хвиля підняла чоловічкові груди, а внизу, де сечовий міхур і нирки, засів вовняний клубок. Сірому чоловічкові невідь від чого стало страшно в тому сутінку, адже він ніколи не був м’язистий, як той кам’яний кремезняк, йому закололи голки в карку, здавалося, змахни він руками – і злине в небо кажаном. Сірий кажан зарегоче над дурним, притомленим силанем, і той перестрашено кинеться в хату, безпомічно хапаючись за волосся. Але силань стоїть, як і стояв, передихаючи й милуючись вечором, – у тілі його гарна вмиротвореність; силань думає про дітей та жінку, він озирає річку й човна, в якому весело сміються дівчата, він любується на закоханих, котрі вийшли з кущів і обтріпуються: не заздрить їм, але й не осуджує. Губи його ледь-ледь розсуваються, а погляд випромінює спокійну печаль. Над головою не відчуває кажанів, а коли вони й пролітають, здається йому, що то запізнілі ластівки, котрі повертаються у гнізда.
4
Щодня, йдучи додому з роботи, завертав він до кар’єру й дивився на профілі; дітлахи купались у саджалці або лежали на витесаному чорному, сірому й рожевому камінні. Каміння – якраз на зріст хлопчакам,
