та вихори, про чудного каменяра і про прізвище, яке прочитав на плиті. Ішов, усміхаючись, і підставляв обличчя під дощ – отаким його й запримітив сірий чоловічок. У тілі сірого чоловічка засвітилася жовч, він стис попсовані зуби, аж зарипів ними, втягнув глибше голівку в плечі – тілом його пройшли дрижаки. Ставав тут під деревом лежачим каменем, хоч ув очах у нього – жовтий вогонь: далекі відсвіти малих і блідих блискавок А дощ валив і валив, синюватий і теплий, земля й річка щасливо парували, приймали зливу, як дарунок, тож яке їм діло до скорченого під деревцем чоловічка!
Швець відчинив хвіртку, а з дому вийшла, тримаючи над головою парасолю, Ніна. Була стурбована й заклопотана. Стала перед ним і дивилася. Наче хотіла кудись полетіти з цією чудною і зайвою парасолею. Він засміявся, а тоді заусміхався; вона відчула: всміхається оце він до неї, прийшов він ущент мокрий до неї, їй захотілося відкинути цю й справді непотрібну парасолю й кинутися до нього. Щоб підхопив її сильними руками і щоб закружляли вони з ним по дворі. Але з дверей до них виставилися два цікавлющі личка, і їм треба було вдавати перед тими личками бозна-яку поважність – жінка стрималась. Усміхнулась і єдине, на що спромоглася, прошелестіла щось про дощ і про те, як сильно він змок.
– Еге ж, – сказав він голосно. – Зараз грітися буду!
6
Сірий чоловічок здригнувся і здивовано розтулив рота. Аж очі вирячив, йому стало по-справжньому маркітно. З хвіртки виїхав візок, за ним біг напівголий чолов’яга у смішних, прив’язаних шворками калошах, на голові в нього – беретка, а тіло від води бурштиново грає. Чолов’яга всміхався, може, в нього й справді не всі вдома, подумав сірий чоловічок, і йому тут, під деревом, напівзмоклому й нещасному, стало ще прикріше. Бо куди оком глянь – ні душі, куди оком глянь – тільки патьоки, дощ уже не грозовий, а спокійний. Зникли блискавки та грім, лопотіло й лопотіло; в ногах у сірого чоловічка здулася калюжа і на ній спалахували раз по раз пухирі. В тих пухирях відбивалося небо, і дивний чолов’яга з візком, котрий притьма біжить через галявину; сірий чоловічок злякано зирнув навколо, йому вже захотілося звідси піти. Але був тільки наполовину змоклий; вийшовши на вільний простір, позбувся б і того сухого, що мав на тілі, тож зітхнув, як утомлена парова машина. Над плечима у нього й справді звивалася пара, він аж упрів, а може, упрів він од страху?
Швець скочив у річку, був сьогодні надмірно моторний, від річки диміло і, здавалося, він сам задимів посеред води. Ось-ось спалахне вогнем і згорить, як горить підпалене блискавкою дерево; сірий чоловічок метав на нього блискавки свого погляду; швець нагнувся, по напруженій спині зацокотіли теплі краплі, ноги міцно вперлись у дно, об пальці вдарило кілька слизів, що ховалися під каменем, вискочив навіть рак і кулею майнув у нього перед очима. Швець тихо засміявся – було йому на душі погідно. Каменюка трапилася чотирикутна, трохи схожа на ті плити там, на горі, можливо, її покинув колись, напівобробивши, якийсь самотній каменяр; можливо, на ній теж готувалося місце для надпису, але той, для кого це готувалося, так і не захотів умирати.
Швець викотив каменюку на берег, і йому аж у очах стуманіло. Стояв і важко дихав; дощ, здається, вже кінчався – з-під дерева вийшов, обтріпуючись, наче кішка, сірий чоловічок. Він позирнув на шевця, начебто це той напустив сьогодні дощу й так немилосердно змочив його, і підтюпцем потрюхикав геть. Біг, ледве перебираючи ногами, немов бігун, котрому треба подолати ще сотню кілометрів. За спиною гучно вдарив молот, і сірий чоловічок, навіть сподіваючись того удару, здригнувся. Потрюхикав швидше, хоч насправді йому тільки видавалося, що біжить швидше, зрештою, і від цього йому млоїло в очах; здавалося, ще мить і він звалиться долі під той оглушливий і страшний молот. Але він трюхикав і трюхикав, викидаючи з грудей перепалене повітря, він димів, як димить у цей час ціла долина, дощ сіявся на нього, як із сита, дрібнюсінький і мерехкий, обличчя в нього змокріло від поту й води, він облизував вряди-годи солоні вуста, а за спиною гупав і гупав молот, наче наздоганяв його і грозив, зведений над головою, розтрощити йому карк.
Сірий чоловічок спинився, ловлячи, як риба, ротом повітря. В нього голосно тахкотіло серце й дрібно трусилися руки. Звів обличчя вгору, звідки сіявся дрібний надокучливий дощ і прокляв той момент, коли за приписом лікаря чи за своїм власним, рушив і сьогодні на прогулянку.
7
Вітер у цей час сидів у закапелку. Він добряче нагулявся і мав право передихнути. Йому було затишно й гарно. Бо закапелок, який він обрав між скель, був сухий і теплий, звідси добре було оглядати річку й долину, окрім тою, сюди любили заходити й родичі: Грім та Блискавки. Розмовляли вони про вітер – говорив це Вітер, розмовляли й про Грім – говорив це Грім, а блискавки нахвалитися не могли блискавками. Потім вони розійшлися: Грім та Блискавки спати, а Вітер захотів посидіти на самоті. Тоді він і побачив у долині малу смішну постать, яка, не зважаючи на дощ, махала іграшковим молотом і лупила камінь. Дощ у цю хвилину припинився; з хвіртки вийшла жінка з парасолею, вона рушила, обходячи калюжі, якраз до того дивака. Подивилася на нього з-під парасольки сердито, бо зовсім не похваляла його безрозсудності. “У тебе зовсім нема в голові розуму”, – сказала вона і в тому голосі чулося більше ласки, ніж. Чоловік засміявся. Бо в тіні своєї парасольки жінка була чудова, гарними здавалися навіть павутинки довкола її великих, лагідних очей. “Раденький, що дурненький!” – буркнула вона й повернулася, щоб іти назад. “Я зараз кінчу!” – гукнув він їй услід, але вона була сердита й не повернулася. Він підняв над головою молота й кількома ударами добив каменюку.
Тоді відчув і жаль. Була то остання каменюка і для паркану матеріалу досить. Не треба вже бігти щовечора на річку й лупати камінь, не треба буде боротись із сірими, кошлатими чудиськами! Відчув жаль, і в очах у нього народилася сива хмарка.
Диміла в тиші річка, у воді лежали ніким не діткнені камені, тепер їм забезпечено спокій, вони можуть полегшено зітхнути. Зелене волосся їхнє може вільно розвіюватись у течії і до нього вільно можуть збиратися малі рибенята. Покусуватимуть те зілля й жуватимуть, і воно від того гойдатиметься у швиді, зовсім певне свого спокою. В печерах вестимуть розмови ліниві пічкурі, вони оповідатимуть про небезпеки, які чатують їх щокроку, і про те, що останнім часом немає спокою й під камінням. “Окрім того, – скаже найстарший із них, – бруднішає вода і ще невідомо чи ми виживемо!”
Вітер вийшов зі свого закапелка й розімнувся. Від довгого сидіння заніміли йому плечі, й Вітрові раптом захотілося гульнути.
8
Цілу ніч скаженів вітер. Немов зірвався з припону, налітав несамовито на дуби й немилосердно жбурляв сухим дробом крапель у шибки. Цілу ніч ганяв він по місту, зламав кілька акацій та кілька осик і порвав чимало дроту на стовпах.
Сірий чоловічок лежав, увіткнувшись носом об подушку, і не міг заснути. Власне, борсався між сірих, як і він сам, видив і прокидався щоп’ять хвилин. Вітер трусив погано приправленими шибками, перекидав картонні коробки біля магазину і шурхав ними по асфальті...
Сірий чоловічок аж на постелі сів: до вікна притулилася біла постать. Виразно побачив голову, плечі, нічну сорочку – біла постать трусила погано приправленим склом і просилась у хату. Серце в сірого чоловічка впало, він сидів блідий і безмовний, тільки ворушив закляклими вустами. Бо йому згадалися раптом казки про мітичних жінок, котрі ходять від оселі до оселі – жінки-хвороби і жінки-дні. Вони мають кожна зосібна свої промисли, а коли люди чинять переступа, туляться до погано приправлених шибок і просяться в хату.
Сірий чоловічок закричав, від чого підхопилася його дружина. Груба й розколошкана, вона позіхнула так, що на сірого чоловічка повіяло запахом пустки. Витягнув руку, палець його трусився, очі вилізали з очниць, він весь був білий, як полотно, витягував пальця в напрямку вікна, і жінка його, зирнувши туди, ще раз позіхнула. Всунула ноги в капці й заколивалася, велика й могутня, до вікна. Була широка, як дзвін – білий дзвін серед морочної й вітряної ночі, і йому раптом захотілося югнути під ковдру, замотатись і заплющитися. Білий дзвін повільно підпливав до вікна, звівся навшпиньки, показуючи могутні литки – калатало до того дзвона, – і притулився до скла. Сірий чоловічок перевів тимчасом подиха. “Що це?” – спитав він хрипким голосом.
