– Та не сплю я крепко. Такий у мене поганий сон, – поскаржилася Тоська. – Та й не поспиш при цьому бабнику.
– Чіпає тебе й зара? – прискалила сакраментально око Людка.
– Ну, це вже не обсуждається, – ухильно відказала Тоська. – Одне знаю: нікуди він уночі не ходить. Та й не зміг би він так часто.
– А що, – сакраментально прискалила око Людка. – Він часто?
– Ну, знаїш, – обурилася Тоська – Таке не розказують.
– Мені воно до лампочки, – байдуже мовила Людка. – Я тоже так думаю. Але, Тось, він точно до неї ходить. Може, вона його й не пуска. Сидить там у її дворі й курить... А може, й пуска.
– Що ти таке кажеш! – з жахом скрикнула Тоська.
– Нуда. Не тільки я бачила
– А ти бачила?
– Егеж. Чого б мені й казать. Я, Тось, даремно язиком плескать не буду.
– Брехня це все, – упевнено сказала Тоська. – Я чутко сплю. Він уночі навіть для цього не виходить.
– Нераз його там бачила, – вперто сказала Людка
– А може, то не він?
– Таке скажеш – не він! А про кого вся вулиця гуде? Тоська подумала.
Може, й справді їй здається, що чутливо спить, а насправді... Може, спить вона як мертва, а він, паразит, тоді й вилазить. Але ні, вона б напевне почула, коли б уставав.
– Брехні це все, – сказала переконано. – Може, він до неї вдень клинці підбива, але не вночі. Вночі не встає.
Людка теж трохи засумнівалася. Вона згадала Бронину реакцію, коли сповістила, що Льонька ходить до неї ночами, та ніби й обурилася, ніби й сказала; “Що ти мелеш?”, але якось нещиро, ухильно, зразу обірвала їхню балачку і гордо пішла геть. Людка мала природні дані слідчого, мислила тверезо й чітко і зметикувала; щось тут пащекухи наплутали. Вона й справді гостя у Бронинім дворі бачила, той і справді сидів на лавочці й курив, але чи то напевно був Льонька, Людка твердо сказати не могла. Напевне могла Людка сказати, що то була особа чоловічої статі, що та особа курила. Отже, розважно зміркувала Людка, єдине, що зв’язувало цю історію з Льонькою, – це те, що і він був особою чоловічої статі й так само курив. Цього, метикувала слідчим розумом Людка, звісно замало, аби напевно звинуватити саме Льоньку.
– Невже ця хвойда й інших до себе надить? – спитала задумливо Людка.
Людка й сама була дівою, хоч зовсім ще не старою, і це припущення її по-жіночому ображало.
– А чого ж? – мовила Тоська. – Не знаю тільки, що ті гицлі в костомашній знаходять.
– І я не знаю, – прорекла Людка. – Ти б свого Льоньку вночі пристерегла.
– А я його й стережу, – сердито сказала Тоська.
– Нуда, стережеш, – сказала Людка і встала – їй уже Тоська не була цікава; в голові в неї вив’язувалася нова ниточка; а що, коли Тоська й справді даремно приревнувала Льоньку? А що коли й кумасі помилились, а стежечку до Броньки топче чийсь інший чоловік. Він мусить бути жонатий, той чоловік, виснувала Людка, бо навіщо тоді ховатися, коли Бронька незаміжня? Тоді можна ходити до неї й серед білого дня, можна навіть разом по вулиці йти. Отже, ходить до Броньки жонатий, але який він збіса хитрий! Людка стрілою вискочила з Тосьчиних дверей і ледве не перекинула на порозі куцу Наталку, яка не встерегла, що в Тоськи вже хтось сидить, і не витерпіла, щоб не оповісти сусідці це ж таки, що оповіла їй Людка.
– О, – сказала куца Наталка, – а я до Тосі...
– Є вона, є, – різко сказала Людка й притьма погнала до хвіртки, аж куца Наталка провела її пильним поглядом, а її псюра на Людку загарчав, хоч добре її знав.
– Чого від тебе ця малахольна так вискочила? – спитала куца Наталка в Тоськи, яка мирно округлювала пишними тілесами ослінця, котрий аж угруз у неї.
– Та ж хіба вона ходить, ця Людка, – мирно відповіла Тоська. – У неї до сідаліща моторчика прироблено.
Куца Наталка квоктала. Стояла посеред кімнати малесенька, кругленька, в джинсовій спідничці і в старій болонячій куртці – трусилася зо сміху.
– Ти як скажеш, Тось, – мовила підхлібно, – то послухай! Кажуть, твій Льонька до тої маслакуватої ночами почав ходити.
– А це брешеш! – аж підскочила на ослінці Тоська. – Брешеш, бо він ночами коло мене спить.
– А-а, ти вже знаєш, – розчаровано протягла куца Наталка й додала строго: – Не я брешу, а люди. А я, як подруга твоя, прийшла тобі сказать.
Тоська охолола. Знову втопила в собі ослінчика й моргнула.
– Нема вже про що язиками плескать! – сказала мирно.
– І я так подумала, – мовила куца Наталка... – А може, воно щось тут є?
– Може і є, – твердо викинула з себе Тоська. – Але Льонька вночі біля мене спить.
– Ну, я не знаю, – протягла куца Наталка. – Але цих обіясників не втережеш.
– Може, хто свого й не втереже, та не я, – твердо мовила Тоська й підтисла губи.
– Та не обіжайся, Тось, – сказала солодко куца Наталка і вислизнула з Тосьчиної хати, як вода потрапила вона сюди зі своїм звідомленням увіч невчасно.
Тоська ж сиділа на ослінці червона, як буряк, і все в ній колотилося.
– Ну ж я тобі дам! Ну ж, я тобі, падлюці дам! – шепотіла люто вона, бо мала дивну вдачу: спершу щось уявляти, а тоді вірити у те. Отож вона сиділа на ослінці десь така, як малиновий кисіль, і вже наполовину починала вірити не власній певності (адже напевне почула б, коли б Льонька зникав з її ліжка надовго), а тому, що принесли пащекухи; принаймні одне вона твердо знала: з чогось той дим та й ішов. Отож у ній наростали темні хмари, і сиділа вона на ослінці вже не червона, а сіра, а щоб їй не навдокучали сусідки, замкнулася. Ті двері й справді вряди-годи смикалися, в них обережно стукано, але коли в Тоськи починали народжуватися хмари, вона приятельок не потребувала – гроза мала прошуміти, одгриміти, одблискати у ній самій або, принаймні, в присутності чоловіка, адже бурі й блискавки ударяли передусім у нього. Правда, Льонька, коли таке траплялося, з хати, здебільшого, тікав і до пізньої ночі щось там робив у дворі, навіть їсти не приходив, і вона переброджувала сама в собі, а коли він несміливо переступав порога, вже цілком мирно бурчала з ліжка, де стоїть їжа і що йому їсти; і він порядкував на кухні сам, а коли шумко лягав біля неї, тільки відверталася і мовчки чекала, коли його рука почне шастати по її тілі. Так уже в них повелося, отож і зараз Тоська наливалася вогнем, а швидше розпеченою смолою, і та смола помаленьку в ній побулькувала – чекала повернення чоловіка з роботи зі злостивою втіхою думаючи, що обіду вона сьогодні не варитиме. “Я йому в наймички не наймалася”, – казала вголос, відбатовувала чверть буханця хліба, відрізала кусень комісійної ковбаси і їла все те з похмурим задоволенням, роздивляючись байдужно хатній бедлам і не маючи найменшого бажання той бедлам прибирати.
13
Броня не захотіла вступати в балачку із Людкою, зробила навіть круглі очі й ніби здивувалася, що вперше чує про те, що хтось почав учащати вночі у її двір, але чинити так їй було не зовсім легко, бо то була правда Броня вночі у двір не виходила, її дім мав віконниці, які зачиняла ввечері, хоч ніхто того на околиці вже не робив, засуви в неї були міцні, бо жила сама, отож дім її був ніби фортеця, і нападу на себе вона могла б не боятися. Зрештою, й не боялася, бо ніхто й не думав на неї нападати, але, якось вийшовши вранці у двір, вона побачила біля ґанку недопалка. Підняла того недопалка й прочитала назву: “Памир”. Це її бозна-як схвилювало, бо “Памир” курив Льонька – це вона знала, і вже те наповнило її урочистим дзвоном, який супроводжував її цілий день. Наступного ранку вона знову знайшла, цього разу в садку, біля столика й лавочки, аж два недопалки і пляшку з-під вина – явно тут сидів чоловік і випивав, і курив – недопалки були з того-таки “Памиру”. Цього разу дзвони гучали в Броні тихіше, можливо, цьому посприяла та пляшка. Але мала вона характер незлобивий, отож скоро знайшла Льоньці виправдання: де ж йому, бідоласі, дітися, коли в нього така в домі мегера. Отож він і вибирає її садок, покурить там, посидить, а постукати до неї й не зважується. “А коли б постукав?” – запитала себе саму, і їй стало якось соромно й неприємно, аж млосно – ні, вона не знає, як тут учинити. Третього дня Броня знайшла тільки недопалок, також з “Памиру”, і вирішила
