одну з віконниць, принаймні ту, що виходить у садок до лавки й столика, не зачиняти; кортіло їй подивитися, хто то був, отой невідомий, таємничий у її дворі гість. Це її рішення наклалося на рішення Людки, яка також конче хотіла цю історію прояснити і вибралася на нічні стежі. Отож Броня, сидівши безсонно перед вікном і нервово гризучи яблука, ціла ваза яких стояла біля неї, побачила в сутіні щось метке, ніби жоноподібне, яке мигнуло перед її очима й сховалося в кущах малини. Броня стерпла: а що, коли це Тоська вирішила вистежити Льоньку в її садку? Але на Тоську те жоноподібне не скидалося, було начебто худе, і Тоська ніввіки не спромоглася б рухатися так блискавично. Броня змушена була з’їсти аж три яблука, щоб погасити тремтіння вуст: жоноподібне в кущах малини не подавало жодних ознак життя. Броня знала, що з тих кущів можна було вийти на дорогу, принаймні, вилізти – може, воно туди й подалося? Нервувала й позирала вряди-годи на кущі, але там було тихо й мертво, і Броня вперше пошкодувала, що не тримає в дворі пса. Вона вже втомилася їсти яблука та й взагалі втомилась, а за вікном гуляв вологий вітер, торсав дерева, легенько натискав на шибку, тормосячи нею, інколи розганявся й ніби хотів ударити їй, Броні, в обличчя, але навіть із цим вітром темінь за вікном була мертва, а сидіти без руху мулько; її почали брати позіхи, а в голову полізли думки: навіщо їй оце підглядати; може, Льонька приходить до неї під ранок – Броня для спокою душевного знову змушена була взятися до яблук, а по тому до печива й цукерок, щоб не заснути. Але цукерок багато з’їсти не встигла, бо тільки звільнила з обгортки третю, коли у двір зайшов чоловік, у роті в нього стриміла цигарка, обличчя не побачила, але він був начебто вищий Льоньки і вужчий у плечах. Чоловік сів на лавку і сидів до неї обличчям, спокійно попалюючи. Броня тихо послала цукерку до рота і почала її не так жувати, як смоктати, бо в неї все в середині захололо. Дивний острах побив її всю, аж потом укрилася: Господи, а коли це не Льонька, а коли побачить, що вікно в неї сьогодні не заслонене віконницею, а коли полізе до неї в те вікно? Змушена була з’їсти ще чотири цукерки, щоб трохи відтерпнути; водночас із полегшенням подумала, що в неї там, у кущах, можливо, й досі сидить оте жоноподібне, яке може стати коли не сторожем, то, принаймні, свідком і не дасть злочинцеві учинити на неї напад. Але чоловік у її дворі й не збирався, здається, на будинок нападати, він спокійнісінько курив. Світла від цигарки не було досить, щоб його розгледіти. Тож Броня тільки й чинила, що розгортала цукерки, кидала їх до рота й нервово жувала. Вона не знала, що Людка давно вже впізнала, хто це приходить у Бронин садок, що вона вже розчаровано покинула кущі малини, що вже зустрілася під ліхтарем із куцою Наталкою, яка блукала поночі зі своїм псом, і, сміючись, розказувала, що то приходить у Бронин садок зовсім не Льонька, а Шурко Хаєцький, отой дурний вуличний бабій, який, хоч і має жінку, колишню свою квартирантку, але весь час тій жінці зраджує і весь час із кимось тягається.
– Ну, це їй достойна пара! – сказала куца Наталка, і вони під ліхтарем вдосталь пореготали.
– А що, вона його до себе не пуска? – спитала куца Наталка.
– А ти пустила б? – спитала, смішкуючи, Людка.
– Отого Шурку? Та я лучче б із псом своїм зляглася б! – з серцем сказала куца Наталка, і вони знову пореготали під ліхтарем.
– Від нього падлом за три метри смердить, – сказала Людка. – Якось пройшла мимо, ледве не задихнулась.
Вони посміялися й розійшлись, і ніхто з них не побачив, що у своїм дворі, на купі порубаних дров, самотньо й печально сидить Льонька, курить “Памир” і думає смутну думу про те, що вдома в нього буря і грім, якої ще не було, що в домі його мигають скажені блискавиці, і що ніколи ще Тоська не казала Льоньці таких прикрих і образливих слів. Він сидів, омитий вологими вітровими хвилями, такий непорушний, що біля нього безбоязно завмер, задерши голівку, їжак, котрий ніяк не міг заснути цієї осені, і здивовано роздивлявся на цього чудного свого сусіда-пожильця. Він навіть фукнув, той їжак, ніби посміявся з цих напрочуд дурних і дрібних пристрастей, якими живуть оці незбагненні двоногі, й філософічно вирішив залишити їх розв’язувати власні проблеми самим, а подався до нори – вже в нього сили не було тут блукати. А там, на горбі сидів лис і палив до міста червоні очі, думаючи, що й тут, у полі, йому незатишно, що й миші стали не такі смачні й поживні, що в них якісь чи нукліди, чи якась інша болячка, а найбезпечніше буде йому податися-таки в місто і розшукати двір, де немає пса та й поселитися там на горищі. Лис зіскочив з місця й подався схилом до річки, а потім пішов по кам’яній греблі, ступаючи як гранд-дама, щоб не замочити ніг, а коли перебрався на заселений бік, то почув густий запах бензину від гаража над самою рікою. Йому запаморочилося в голові, лис сказав собі: “Не пора, не пора” – і приречено повернувся назад, на той бік, де вже в нього принаймні була обжита нора.
Людка зайшла у свій дім, спокійна й задоволена, куца Наталка також відгуляла своє із псом і припнула його біля буди, солодко потяглася і здиміла з двору; Шурка помітив, що одне з вікон у Броні не затулене віконницею, але Броня була не з таких, до яких він міг би легко постукати, окрім того, Броня була старша за нього, а старші в Шурки Хаєцького любовних почуттів не викликали. Отож він розчавив чоботом недопалок і пішов із двору, подумавши, що, можливо, завтра він зважиться до Броні постукати. “Купиш – не купиш, – подумав він розважливо, – а наторгуватися можна”. А ще він подумав, що вуличні пащекухи даремно плескають на Льоньку, ось скільки вечорів він виглядає того Льоньку, а його ні разу в Бронинім обійсті не застав. Отож Шурка плюнув, встав і, на велике Бронине полегшення (вона вже майже всі цукерки перегризла) пішов із двору. Броня потяглася, подумала про сон, але сну не мала ані в оці. Зайшла до кімнати, вмикнула телевізора, телевізор щось слухняно почав показувати і галакати, а вона по-дурному сиділа й плакала, і їй здавалося, що світ навколо порожній, бо той невідомий гість у садку, вона його таки пізнала, зовсім не Льонька, а просто заблудлий лоботряс, якому нічого робити, отож і знайшов собі місце для перекуру, добре знаючи, що вона потемки з хати не вийде і його не прожене. І немає тут ніякої романтичної історії, а є тільки її самотність і її неперейдений біль, туга її, якої не вилікуєш яблуками, печивом та цукерками, і так тягтиметься вічно, бо й той Льонька таке ж вайло, як і інші чоловіки, й ніколи він своєї сварливої мегери не покине, навіть для того, щоб підійти до її вікна й постукати. Ясна річ, вона його до себе не впустить, сидітиме в хаті мовчазна й неприступна, але принаймні після того знала б, що хтось на неї увагу звернув і що когось вона може прогнати, як отого кота, коли той ліз у вікно. Отже, вона сиділа перед телевізором, який щось нудне показував та балакав, і плакала вже наврид – ніколи їй не було так печально й самотньо, адже вона напевно знала, що це її останній роман, хай і придумали його вуличні плетухи. Але все-таки в глибині душі вона хвилювалася, все-таки чогось чекала цієї ночі, ніби знала, що там по сусідству сидить на купі дров чи колодок обмитий вологим вітром Льонька, сидить і палить “Памир”, і що тому Льоньці сьогодні жахливо не хочеться повертатися додому, де так шуміла, репетувала, навіть із кулаками проти нього лізла Тоська; зрештою, обвинувачення її було так само безглузде, як і все його, Льоньчине, життя: ніби він, коли вона, Тоська, засинає, вставав і йшов де Броні. “А що, коли б і справді, – подумав Льонька, – візьму й піду до неї і постукаю, і попрошу впустити наніч; скажу, – подумав він, – що Тоська мене вигнала і що мені ніде дітися, а мені таки ніде дітися!” Він позирнув на небо і побачив там якусь по-особливому велику зірку, і зірка та раптом сипнула на нього синім промінням, і коли б цього не сталося, він ніколи б не зважився на цей безумний учинок, а так йому здалося, що щось (чи хтось) його покликало, а може, це білий місяць його покликав, який виплив раптом з-за хмар, вимитий, вологий і молодий?
14
І він пішов у сутінках, дивуючись на все навколо: на місяць великий і білий, що висів серед неба, але не освічував землі, й на вітер вологий, що освіжував йому лице. Від того вітру прокльовувалось у його душі щось таке, як кволий, зелений росточок: удихав на повні груди повітря, адже було щось у цьому відчутті від весни, коли все оновлюється, освітлюється й починає дихати. Пожалів раптом Тоську, бо їй і в голову не прийде, що в його душі з’явилося таке дивне відчуття радості, що він, як той... не знає, з чим порівняти, в дорозі він, хай яка розглузла і слизька вона. Здається, забув звідкіля йде й куди, він зараз зовсім вільний, людина без даху, але дихає свіжим вітром, і хай собі висить над головою цей вимитий місяць, а він іде, і йому хочеться, щоб дорога ця протяглася довше, бо йому, здається, не хочеться ані повертатися до старого, ані входити в дім новий. І це щось таке, як ті сни, котрі зрідка його відвідують, – тоді він бачить лісову дорогу (а може польовий путівець), напівзарослу травою, з вогниками квіток суниць на узбіччях. Він іде по тій дорозі, бо йшов нею колись давно, коли світ був іще дитячий, наче дзвін жайворонка, а в душі – дивне й чудове відчуття несподіванок і таємниць. Ступав на ту дорогу, забуваючи, навіщо й куди іде, звідки прийшов і що йому там, попереду треба. Адже все так просто: є те, чого не пояснюють, є хвилини, коли раптом скидаєш усі свої житейські кайдани, коли по-справжньому відчуваєш себе вільним, тоді висиш, як жучок у павутині з
