спів вибляк і віддалився – щось не раз чуте, сухе й банальне, очі висохли, як джерела в пустелі. Не потребувала витирати лиця, було вже обвітрене – поволеньки поверталося до неї те колишнє, сірий каламут, якого була наповнена Поверталася нехіть і тиха зневага до того, хто не зумів стати таким, якого прагла бачити побіч; не існувало грудей, до яких могла б припасти й біля яких відчулася б кволою й безпорадною. Не відчує і солодкого болю, ані захвату, чи ж воно в житті є? Є тільки крижаний дім і загнаний у кромішню тьму, замкнутий на всі замки плюгавий чоловічок, якого тільки й можна, що взяти, мов дитину, за руку і вивести з тієї пітьми й повести за собою. Можна відхльостати його й принизити, і від того нічого не зміниться, бо коли мати дитину відлупцює, чи ж сердиться та на неї?
Наближалася до власних дверей уже не кваплячись, і поки це тривало, старшала й старішала. Втомлювалась і впокорювалася ще раз, і ще раз змирилася: хай буде, як є. Хай візьме його за руку, виведе із тьми, заведе в яскраво освітлену кімнату, бо вже несила терпіти того крижаного спокою. Відчинила двері і стала, поважна й розсудлива. Світло, яке спалахнуло в коридорці, вихопило з темряви її обличчя, вологе від недавніх сліз, але й набурмосене. Повне рішучості й бажання прощати, але ще не до кінця просвітлене. Може, тому щось зупинило її піти відразу до нього й вивести із тієї брудної комірчини. Подалася спершу на кухню, щоб перевірити, чи не зачеплено зварену їжу. Їжа стояла, як була, відтак у ній знову з’явились у шлунку голодні спазми. Знову припала до каструлі, не розігріваючи, і почала молотити вермішелю, заїдаючи одубілою котлетою. Їла й не відчувала смаку, а тільки спрагле посмоктування в животі, тільки оті спазми, які мусила якось загасити. Щось стримувало йти до чоловіка, але й поривало – його затятість дивувала і вражала, а ще більше ображала Тоді знову заколотилося в повітрі невидимо розтовчене скло – увіч причувся Тосьчин сміх. Оце і примусило її таки поступитися. Не доїла ні вермішелі, ні котлети, покинула все і завмерла, вслухаючись у неозору порожнечу дому. Ніщо не порушувало тиші, навіть співу соловейка не чула. Не чула жодного шереху, жодного відлуння, не рипала мебля, навіть миші не шаруділи, ані кіт. Зітхнула тяжко й рішуче пішла до комірчини. Має конче зайти до нього, присісти на отоманку й обійняти. Тоді він заплаче. Неодмінно заплаче, а коли це станеться, знову запанує у їхньому домі спокій та лад. Все стане як і раніше, а вона чинитиме як знає.
Смикнула двері, але ті були зачинені. Тоді легенько постукала, не відгукнувся ніхто. Тоді постукала сильніше й тихо покликала, просячи відчинити. Глуха тиша була їй у відповідь. Тоді заплакала, забила в двері кулаками й загорлала на нього. Знову у відповідь – глуха тиша, а в неї і руки опустились. Різко повернулася й пішла до себе.
8
Наступного дня приніс із заводу півмішка цементу, сходив до річки за піском і розколотив розчина. Звалив віддутий тиньк на зовнішній стіні й почав затиньковувати наново. Броня вже до приятельок не йшла, а вряди-годи вискакувала на ґанка й дивилася, що він робить. Льонька ж був як заведена машина, рухи мав як механічні: працював повільно, але ретельно і в ритмі. При цьому залишався холодний і неприступний. Згори знову спустився до нього Олексій, постояв у дворі із закладеними за спину руками, стежачи за Льоньчиною роботою мертвими, риб’ячими очима.
– У мене завтра відгул, – сказав, збиваючи в кутка рота цигарку. – От би й ти взяв.
– Може, й візьму, – спокійно обізвався Льонька, кидаючи розчин на стіну.
– Шоб знову укалувать? – не витримав байдужного тону Олексій. – Нє, шо ти собі думаєш, Льонь?
– Чого ж, зможемо і в шахи зіграть, – мирно мовив Льонька.
Броня вискочила на ґанка і спитала в Олексія за жінку. Голос її був солодкий і лагідний: говорила про Гальчину вагітність.
– Да, в неї всьо в порядкі, – сказав Олексій. – Колі буде все харашо, хочу, щоб вдома годиків два посиділа.
– Канєшно, – підхопила Броня. – Поки стане на ноги, стільки того клопоту.
– Я так і сказав, – повільно мовив Олексій, жуючи цигарку. – Шо я їй – враг?
– Ясно – не враг, – повіла Броня не так для Олексія, як для Льоньки. – Чоловік і жона, як одна стіна.
– Я цю поговорку наче знаю, – захихотів Олексій. – Чоловік і жона – одна сатана!
Покосувала у Льоньчин бік, але той був холодний, мов неживий.
– Ти як скажеш! – кинула Олексію, зовсім не обурившись. Війнула спідницею і сховалась у сінях.
– Тада договорились, – сказав Олексій, пихнувши димом. – Ій-бо, вріжу мата, аж руки чешуться. Борис-електрик таку комбінаційку показав, в два щота мене роздумбасив...
Льонька затирав стіну. Темно-сіра пляма значилася на білому полі, наче почварний павук.
– Галька й мені казала стіну закидать, – мовив приятель, змружуючи ліве око, на яке наплив дим. – Он, каже, завтра відгул, закидай. Знайшла дурного!
Він раптом захихотів, озирнувся й прошепотів:
– Слиш, поставлю ту бутилку, шо програв. А коли виграю, поставиш і ти, договорились?
– Чо ж, поставлю, – сказав Льонька і звівся, оглядаючи роботу. Тоді підтяг тазика до облупленого рогу і почав збивати розтрісканий тиньк.
– Ти такий зануда! – протяг Олексій. – Отак посмотрю на тебе – ригать хочеться. Будеш вкалувать і сьодня до ночі?
– Треба, – переконано сказав Льонька.
Олексій повернув голову, де стояв дощатий стіл і де поприлипали до лавок доміношники – за мить його й не стало, тільки залишивсь у повітрі сивий смердючий клубінь тютюнового диму.
Тоді знову з’явилася на порозі Броня.
– Довго будеш дуться? – спитала мирно.
Не відповів, наче не чув. Кидав розчином на ріг і грязько заліплював стіну. Залишався холодний та байдужий, і відчула Броня, що ще не відійшов. Тому фукнула зневажливо й знову сховалась у сінях.
Працював спокійно, методично й начебто неохоче. Здавалося, жив десь не тут, а замість себе покинув заводну ляльку, яка тільки й знала, що одновимірні, монотонні рухи. Кидав розчином і загладжував кельмою, відтак полишав, щоб схопилося, переходив до закиданого раніше, затирав, тоді віднаходив нове місце для підмазки. Рухався отак уздовж стіни, пересуваючи тазика, наче магічне дійство справляючи, тобто обкидів дім, у якому прожив певний час, оцими потворними цементними образами жаб, і ті жаби охоплювали ту хату лапами й присмоктувалися до неї. Цим самим ніби писав на стінах загадкові письмена, шифр того всього, що хотів сказати володарці цього дому, але не знаходив до того сили; принаймні так подумала Броня, тягнучи від колонки відро води. По воду пішла спеціально, бо то була його робота – сподівалася, що зупинить, відбере відро, але й не озирнувся, хоча відром виразисто подзвонювала, і ніби сам прилип до тієї покритої жабами стіни – захоплений творець містичних образів. Віяло від нього таким відчуженням, що не зважувалась удруге озватися до нього. Коли ж кельма зі скреготом вишкрябала з тазика рештки розчину, звівся, розминаючи закляклі ноги й задоволено озирнув зроблене. Кралися сутінки, а в глибині вулички палали, наче набухши, розцвічені кулі дерев. Були прозоро-тремкі, наче рвались у небо і тільки кодоли стовбурів тримали їх біля землі. Броня засвітила в хаті. Таки нікуди не пішла, бо й не тягло. Затята Льончина мовчанка непокоїла все більше: не відала, як її перебити. Чекала, поки зайде до хати, принаймні захоче щось переїсти. Тоді можна буде спробувати ще раз до нього заговорити, а може, й обійняти.
Льонька ж тимчасом оглядав двора: паркана було полагоджено, розхитані петлі на хвіртці підбито, дірку на даху в сараї, через яку крапало, закладено, хату підлагоджено – білити не його була турбота, а ясінчина. Шукав очима неладу чи чогось недоробленого, але не побачив, та й темнаво вже. Від цементу шкіра рук сохла, і він пішов умитися. Вмивався довго й старанно, голосно кляпаючи носиком умивальника, аж той кляпіт почав дратувати Броню і на кожен звук підскакувала. Ніяк не могла дочекатися, поки зайде до хати. Але він увіч не поспішав. Сів на ґанку і спокійно перекурював, дивлячись мертвими очима туди, де буяло море травневого цвіту і де ридав соловей, гаряче признаючись своїй коханій у своїх несталих і тимчасових почуттях, але Льонька того солов’я не чув. Вогник цигарки спалахував через однакові інтервали, ніби передавав тому солов’ю потаємні сигнали, а що сутінок загус уже зовсім, освітлював на коротку мить закостеніле обличчя. Зрештою, цигарка припекла пальці, викинув її в помийне відро. Засипіла й видала з себе останній дим, як нечиста сила, котра щезає, і це стало для нього сигналом. Звівся, важко розгинаючись, махнув кілька разів руками для розминки, звільна взявся за ручку дверей, але затримався –
