заходити не хотілось. Однак переборов себе і зайшов.
– Бери там їж, – сказала із хати Броня.
Не почув, відчинив двері комірчини і вже ступнув через порога.
– Стривай, побалакати хочу, – сказала зовсім голосно Броня.
Але й це не дійшло до нього, бо таки переступив межу и зачинився. Глухо стукнула защібка, немов кинула поміж ним і нею стіну, яка впала хоч і безшумно, але важко й нерухомо стверділа. Тоді Броня кинулася до комірчини й затермосила дверми.
– Відчини, Льонь, ну, відчини, – благала вже з нотками ослабу, навіть відчаю. – Ну, досить уже дутися. Ну, нехай винувата я, тільки ж не треба так... Ну, нема в мене сили витримувати...
За дверима стояла глуха тиша, наче ломилася Броня в порожнє приміщення.
– Не муч мене! – ляско вигукнула. – Прошу тебе, не муч!
Але голос її, хоча й розлунився, але поза ту впалу стіну не проник. Навкруги було порожньо, і їй здалося, що в домі таки нікого нема. Що той заклятий мовчун не просто ввійшов у двері комірчини, а переступив порога тьми й розчинивсь у ній, як розчиняється й солов’їний спів, котрий один зараз тривожив тишу, бо невгамовний коханець-співака розривав собі груди натхненним співом, аж таким, що й сам починав вірити в його силу. І саме вслухаючись у той спів, збагнула раптом Броня: залишилася сама як палець і тій самоті не буде ані кінця, ні краю, відтак стала тиха й маленька. Руки опустилися, плечі згорбились, і вона рушила до своїх дверей, здригаючись од спазматичного плачу. І чим далі відходила, тим глибшу й болючішу неприязнь відчувала до того заклиненого заклятця.
9
Цілу ніч співали солов’ї, але ні він, ані вона не чули того співу. Броня спала погано, верзлося казна-що; прокинувшись серед ночі, і їй здалося: хтось ходить по домі. Напружилась у чеканні, але то був тільки шматок її обірваного сну. В хаті висіла непорушна тиша. Така тиша, якої ніколи не бувало, тож довго лежала, вслухаючись у неї, доки знову не загойдалась у червоно-рудястих хвилях. І снився їй дивний чоловік із головою у формі зрізаного конуса, тіло якого було сплетене з мотуззя, а замість пальців витиналося два гачки. І той чоловік ішов по натягнутому над землею дроті, який починався з нічого й ніде не кінчався, і від його поступів дріт той басовито бринів. Чоловік же йшов, наклавши на лице машкару, і машкара ота й була – Льоньчине обличчя, але не з теперішнього часу, а з недавнього, бо на вуста його було покладено трохи уїдливу, а трохи благу всмішку, чи й ідіотську, як вона називала. І він тримав в одному гачку валізу зі своїми речами, а в другій руці скриньку з інструментами. І зупинявся вряди-годи на тому дроті й пританцьовував, ніби мав бозна-яку велику радість. А вона Броня, сиділа на камені, на якому збираються кумасі, й чистила велику і ще живу рибу. І та риба тріпалась у руках, і сповзала, як гидь, із неї під її ножем луска, а з рота виливалася струмочками кров.
Цей сон урізавсь їй у тямку, наче мала забитого в голову цвяха, тож поїла похапцем і, не чекаючи Льоньки, як це в них повелося останнім часом, побігла на роботу. Дорогою їй стрілася Людка, і вона оповіла їй про дивного свого сна. І Людка стала раптом серйозна і сказала урочим голосом:
– Не на добро такі сни, Бронь, спомниш моє слово.
– Тіпун тобі на язик! – вибухла Броня.
– Не сердись, – так само урочо мовила Людка. – Могла б тобі шось приятне збрехать, але я, Бронь, така вродилася: коли вже кажу, то правду. Через це, Бронь, я така і втикацька, бо хочу правду знать. А правда, Бронь, це правда.
Ця розмова ще більше розтривожила Броню, на роботі відразу ж поринула у звичні клопоти, а що стояла до неї черга, то ніколи було ані думати, ані вгору глянути. Отак Броня й пропустила одного з найважливіших моментів свого життя.
Льонька того ранку вийшов із комірчини лишень тоді, коли жінка побігла на роботу. Як завжди, не звернув уваги на приготовану їжу, а взяв два яйці і підсмажив на олії. Відтак зварив міцної кави й поволеньки випив. Закурив на кухні, хоч ніколи досі тут не курив: у жіночому царстві, яким і була кухня, цього не дозволялося рішуче. Відчинив шафку і витяг вузлика, де ховалися гроші. Відлічив рівно стільки, скільки одержав ув останню получку, віднявши те, що, на його думку, пішло на його прохарчування в домі за цей час. Відтак озирнув кімнату було чисто й ошатно і нічого не треба було лагодити. Відтак узяв свою-таки валізу і склав до неї чоловічі речі. Зайшов у комірчину і склав інструменти до скриньки, а що туди не влазило, залишив. Вийшов у передпокій і зирнув на пальто, яке висіло серед іншої, жіночої, одежі. Але його не забирав, бо й нікуди – обидві руки зайняті. Вийшов на ґанка і зачинив двері, а ключа поклав в умовлене місце. На ґанку посидів – допалив останню сигарету і звичним рухом викинув недопалка в помийне відро. Подивився на довколишні хати й сади, що вже потроху почали осипати цвіт, але зорив на те байдужим оком. Відтак звівся, ще раз окинув поглядом двір: чи не лишилося чогось недоробленого, погляд його лагідно спочив на тому, де приклалися його руки, особливо на покритій жабами стіні. Хитнув на прощання хаті, бо прожив тут не один рік і знову не відчув нічого. Пішов угору, ще мав зайти до Олексія. Той нібито цього і чекав – стояв біля хвіртки.
– О, – сказав. – Чого ти з вєщами?
– Бо вже йду, – спокійно сказав Льонька.
Олексій обдивився його уважним позиром
– А ти добре подумав?
– І не один день, – сказав Льонька.
– Баби, вони такі, – сказав Олексій. – А мо, не тра аж так?
– Тра! – сказав тихо, але незворушно Льонька.
– Ну, діло твоє, – сказав Олексій. – То шо, шибонем партійку?
– Для цього до тебе й прийшов, – сказав Льонька. – На одну партію обіщав зайти.
Вступив у двір, а приятель, підморгнувши по-змовницькому, повів його у сарай. Відхилив дошку і витяг звідти пляшку “Червоного міцного”.
– Це мій сховок, – сказав. – Тільки не продай мене!..
– А жінка на роботі? – спитав Льонька.
– А де ж їй, голубці, бути? – захихотів Олексій. – Їй і не сниться, що ми смикнемо. Виграю, ще одну купиш...
– А не виграєш?
– Це я не виграю? – звів брови приятель. – Мені Борис-електрик таку комбінаційку показав!..
Пішли до хати, де стояло блюдечко з нарізаним салом, лежало півхлібини і дві цибулини.
– Спершу вип’ємо, а тоді заграємо, – сказав Олексій.
– А може, на свіжу голову заграємо?
– У мене голова свіжіша, коли вип’ю, – захихотів приятель.
Здер станіоль, і червона рідина забулькала в склянки.
– Треба придумать таке! – сказав задоволено. – Бутилка якраз на два стакани. Будьмо!
Торкнулися склянками й перехилили. Олексій випив махом, а Льонька прикладався двічі. Тоді з’їли сало, цибулю й півбуханця.
– Ясна в тебе голова? – спитав іронічно Льонька.
– Як стьоклишко! – відказав приятель і витяг дошку із шахами.
Вони грали якраз п’ять хвилин.
– Стривай! – закричав невдоволено Олексій. – Я не так пішов! Можна, переходжу?
Але Льонька вже встав. На його обличчі цвіла ота трохи в’їдлива, але й блага усмішка.
– Нє, давай переходжу! – гаряче запропонував Олексій. – Накше партія незаконна буде.
– Як так незаконна? – здивувався Льонька.
– А так, шо не куплю другої пляшки!
– Ти вже на програш поставив, – байдуже відказав Льонька. – Ніколи мені!
– На поїзд не вспієш?
– Може, й на поїзд, – сказав Льонька. – Хто зна!
– Странний ти сьодня. Давай ще партійку й баста!
Але Льонька натягав на голову картуза, на вустах цвіла та ж таки усмішка, що Броня називала її
