ідіотською, тільки було в ній щось неживе. Приятель помітив того усміха й махнув рукою.
– Да, шось з тобою дєлаїця, – сказав, пильно позирнувши. – Не моє воно діло, а по-моєму, ти перегнув.
– Не знаю, – сказав Льонька й подивився поверх приятелевої голови. І очі його стали, так само, як усмішка, напівмертві.
– Куди ж підеш? – спитав співчутливо Олексій.
– Куди ноги понесуть, – спроквола відказав Льонька – Чи ж я знаю?
Стояли й дивилися пильно один на одного. Перший не витримав Олексій, махнув рукою, ще й пальцями приклацнув.
– По-моєму тобі дур зайшов у голову, – сказав Олексій. – А може, порода така заклята.
– Порода, – згодився Льонька – Такий і батько в мене був.
– Ну, тоді тебе з мєста не здвинуть, – зітхнув Олексій. – То шо, й не повернешся сюди нікада?
Льонька не відповів, але й усмішка, й очі, й все лице, що подобали зовсім на таку машкару, яка приснилася сьогодні Броні, були мертві й непроникно-спокійні.
10
Ішов вулицею, тягнучи валізу і скриньку з інструментом, хміль легко грав йому в голові, ніби хтось затишно там укублився, хтось малий, з кудлатим волоссям на голові, приклав до підборіддя скрипочку й награвав печально. Добре знав, що ступає між прожекторів поглядів, які течуть на нього від кожної хати, але залишався непроникний, бо відав, що всі вони пізнали його історію до дрібочки, що йому нема тут перед ким виправдовуватися і щось пояснювати. Водночас відчув за собою чийсь погляд; можливо, це дивився на нього приятель, що залишився стояти біля хвіртки, а може, Тоська, яка вийшла до хвіртки ще тоді, коли покинув Бронине обійстя, і яка простояла біля тієї хвіртки весь час, поки залишався в Олексієвій хаті. Лила в той бік сиву печаль, намагаючись привернути до себе Льоньчину увагу, аж вся переливалася у погляд, аж був той потужним покотом енергії, але Льонька її не помітив, навіть оком не кинув, ніби й не існувало її, а вчинив так тому, бо її й насправді для нього не існувало. Можливо також, що й Броня опинилася в казковий спосіб удома, а тепер стояла (вона чи тінь її) і дивилась, і вбивала йому між лопатки, мов ножа, погляда, але той ніж цього разу ані одежі, ані шкіри йому не пробив. Згадав казку, що її оповідала йому в дитинстві баба, в якій героєві, щоб витримати випробування, не можна ні в якому разі обертатися. Тепер сам був ніби герой із казки: якась дужа сила брала за плечі й повертала, але ще більша сила його від того втримувала, отож так і не обернувся, а відтак не довідався, що ж відбувалося за його спиною.
Ішов вулицею та йшов. Здавалося, що ступає по натягненому дроті, кінці якого загубилися в просторі, сам складений із геометричних фігур, а голову має, мов зрізаний конус, до якого підвішено машкару, а до машкари підвішено мертву всмішку, а очі вставлено скляні. З одного й другого боку лежали куби хат, стояли куби сусідів, лежали кола дерев, власне їхніх корон, прив’язаних до землі кодолами стовбурів, та все те було ніби вирізане з картону й недбало заляпане вицвілою фарбою. І вдруге захотілося йому обернутися, аж заболіли крижі й шия, але тихий голос у глибині нутра виразно сказав: “Ні в якому разі!” Ні в якому разі не має глянути назад, та й на цю вуличку нічого дивитися, хати, й сади, та й солов’я не слухати, бо й соловей під ту хвилю був, співав, аж заливався. Може тому, Льонька не помітив ще однієї речі: оті куби сусідів, які застигли біля хат, були зовсім не вуличні кумасі, а особи молодші, хоча також у спідницях, та й не всі куби нагадували, а дехто й два трикутники: один основою донизу, а другий доверху, а вже на тих трикутниках лежало мале коло голови. Були то старі дівчата околиці, які безнадійно перезрівали, але на залицяльників надії вже не мали: Зінка, Лєна Бутенкова, Людка, чортиця Мілка; навіть провізорка, яка в цей час розвішувала на мотузі свої панталони, – завмерла із прищепками в руках і дивилася, розтуливши рота. Цього всього не знав і не бачив Льонька, бо його дротина, яка починалася знівідкуди й вела в нікуди, повільно згоряла за ним, як бікфордів шнур, отож повороту йому не було, та й звернути набік не міг. “Спокійно, спокійно”, – подумки заспокоював себе, відчуваючи, що в душі в нього намішано сіро-брунатного киселю, і до того киселю передано крохмалю, отож застиг не як драглі, а як лід. І він попросив у того музики, що засів йому в голові, аби не грав так тужно, а вдарив би веселішої, або щось приємніше. Але єдине приємне, що йому було даровано, – це, після паузи, новий захоплений і лискучий вихлип солов’я, який наче батогом стьобнув по похилених плечах оцього чудного акробата.
І йому стало так тужно, і аж так тужно заграв йому в голові малий патлатий скрипаль, що не витримав і таки озирнувся супроти приписів усіх казок. І побачив не Броню і не її тінь, не котрусь із вуличних пристарілих дівчат, а таки першу свою жінку Тоську, яка дибцяла з порожніми відрами до колонки. Мала на ногах гумові обрубки, хоча дощів останнім часом не було і вулиця була більше курявна як заболочена, а на тілі брудно-червоного халата. Льонька відчув недовідомий жах і мимовільно пришвидшив ходу, а може, й побіг. Побіг по натягненому дроту і вже напевне знав, що того дрота таки прив’язано до якоїсь халупи, коли не на цій, то на іншій околиці, й що в тій халупі його таки чекає ця чи інша Тоська, бо раз не витримав і озирнувся, від цієї чи іншої Тоськи йому не втекти.
1980р.
Інтерполяція
Темрява впала на околицю, ніби синій плащ отого незнайомця, котрий уже раз приходив сюди, назвавшись старій Гуменючці пожежником, – саме після того стару й знайшли біля телефонної будки, закляклу й почорнілу, із висолопленим язиком і ледь-ледь живу. Цього разу він прийшов сюди вдруге, але вже без плаща – плащем і стала ота дивна, густа й безпросвітна темрява, яка приходить на землю раз чи два на кільканадцять років. Був він і без кепки, бо кепкою став затемнений місяць, якого горів, наче козирок, малий зігризений окраєць. Ніхто не запримітив того приходу, бо всі поринули в сон, важкий, химерний, непробудний – через те ніхто не міг побачити, що чоловік той був непомірно великий; недаремно кепкою його став затемнений місяць. Його очі світили, мов дві зорі, і саме ті очі й послали на околицю чудернацький сон, який був один і той самий для всіх пожильців околиці, але кожному снився по-різному. Все в тому сні ніби перевернулося, ніби всі ввійшли в дитячу країну. Навпаки; відтак Йонті приснилося, що він не людина, а телевізор, а в справжнього телевізора виросли короткі, криві і лахматенькі ніжки на ратичках – подибав ними до фотелю й почав дивитися, закинувши коліно на коліно, Йонтиного сна Йонтиній жінці Вальці приснилося, що вона стала кухонним комбайном, якого запущено і який ніяк не може зупинитись, отож меле й меле, а коли перемолов усе принесене м’ясо, все порізав, посмугував, то, не маючи поживи, почав перемелювати й саму Вальку. Їхньому Вові привиділося, що він іграшковий бульдозер, який реве мотором і нагортає на їхню хату купу білого розпеченого піску. Смерду-молодшому здалося, що якась непоборна сила загнала його в пляшку й забила долонею корка, отож він у тій пляшці пливав, як амфібія, незручно вигнувшись, – був залитий формаліном, очі мав широко розплющені, а вуста тісно стулені. Старий Смерд при цьому відчувся рибою, яка повільно пливла в перламутровому мороці й дихавично ворушила зябрами – не ставало їй повітря. Марія, жінка Смерда-молодшого, відчула себе баштовим краном, який приспустив гаки й марно намагався зачепити здоровенну пляшку із загнаним туди Смердом-молодшим. Ряба Надька стала біноклем, який спрагло розглядав усю цю чудасію, а дивився крізь неї маленький, наче гном, патлань- хлопчик, саме той, який любив влазити в людські нутра, і тоді в них засівалася печаль. Надьчина дочка Галька у тому несусвітському сні раптом згадала юність, і верболози, і першого свого залицяльника в трусах із розрізиками, батька її вже немалої Лєни, відтак перетворилася в кота-жабожера, а коли жерла зловлену жабу, їй невідь-чому здавалося, що це мститься вона в такий спосіб отому залицяльнику в трусах із розрізиками. Куца Наталка стала псом, а її пес – чоловіком, який водив її на ланцюзі, звівшись на задні кінцівки і випроставши спину, але песячої личини не втративши. Його вельми тішило, як ляпає куца Наталка долонями в порох дороги, тож сардонічно всміхався і тугіше підтягував ланцюга не без садистичного задоволення. А ще дивніші сни приснилися Броні й Тосьці – вони зійшлись у цій дивовижній ночі, ніби й не
