слідів: гумові чоботи й жіночі закаблучки. Чоловічок кинув оком на город бадилля, шматки іржавої бляхи, іржава, викинута духовка. Кілька карачкуватих яблунь сиділо на снігових, нерозталих острівцях. Біля порогу стояла колодка, на якій рубали дрова, а земля довкола так густо засипана дрібними трісочками й тирсою, що аж жовтіла. З даху стікав сірий струмочок, розбиваючись об воду в круглій іржавій балії.
2
Він їв за круглим, застеленим цератою столом, біля нього сиділа мата, та сама Клара, Жасминова Пані, повнолиця й повнощока, й оповідала щось неприємне про сина й невістку; її круглі, глибоко посаджені очі при цьому гостро поблискували, а він слухав ту розповідь п’яте через десяте; очі його спочивали на вікні, біля якого ріс величезний кактус: здається, цей кактус збирався розквітати, бо вибив із себе кілька пуп’янків. Кактус стояв на тлі вікна, як розп’яття, – у дивний спосіб накладався на чорного хреста віконної рами.
– Уяви собі, – казала мати, – ми з батьком захворіли на грип; вони, правда, приходили – вона частіше, а він рідше, я нічого не кажу; він води принесе, а вона щось із харчів підкине. Але лікарка виписала нам ліки; я й кажу, піди, сину, в аптеку. Знаєш, як він любить зробити якусь послугу – пішов і досі купує ті ліки. А це увалюється, десь добре-таки смикнув, несе від нього, як з бочки, каже: ліки вам приніс. Ну, я й кажу нащо нам ті ліки, коли ми вже видужали, а він: дуже вже хотіла тих ліків. Це я дуже хотіла ліків! Ми, правда, обійшлися, бо сульфадимезин був у нас вдома, але як тобі це подобається? Вона теж добра пташка молоко й хліб приносила, але щоб якогось супа скрутити, то я з температурою в тридцять дев’ять вставала й варила. Він, правда, приносив дрова, але не могла я й на двір, вибачай, вийти – мороз двадцять градусів. Батько теж з високою температурою, а той увалився п’яний, сидить і курить. Я кажу може б, ти не курив у хаті, тоді він як бухне дверима! Потім, правда, знову прийшов: дрова приніс – як гримне тими дровима! Я кажу: коли тобі так важко нам ті дрова внести, то й не носи. І знаєш, що він сказав?
Маленький чоловік перестав їсти. Відклав виделку й дивився мертвим поглядом у вікно. Було воно сіре й непрозоре, а може, то сіро й непрозоро ставало йому на душі. Щось упливало в груди, як негода; а цей розквашений, мокрий місяць – як посипана ще з зими, а тепер болотиста, жовта від попелу стежка од хвіртки до сіней.
– Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею й залишилася! – мати раптом заплакала, струшуючись усім тілом, хоч сліз на очах не було. – Я тоді показала йому на двері: не ходив до нас раніше, не ходи й тепер. Подумаєш, води приніс і дров урубав. То він устав і пішов...
Маленький чоловік роздивлявся по хаті: шафа зразка п’ятдесятих років, того ж стилю стільці й канапа і якось дивно й недоладно чорніло серед усього того фортепіано.
– Зап’єш молоком чи ряжанкою? – спитала мати.
– Ряжанкою, – відповів він і, поки мати ходила за нею в сіни, підступив до фортепіано, відкинув покришку й легенько програв гаму. Фортепіано було розладнане, принаймні треба було підтягти його на півтону.
– Так давно у нас ніхто не грав, – сказала мати, вносячи ряжанку.
– Розладнане, – сказав, опускаючи покришку, маленький чоловік, – але я захопив із собою ключа й камертон.
– Крім тебе, в нас нікому грати, – навіщось сказала мати. – То я й кажу; забирайся, щоб очі мої тебе не бачили! Тоді він – у двері, а вона – за ним. Відтоді й порогу нашою не переступають. Не знаю, хто з нас егоїст; я ціле життя тремтіла над ним, як над болячкою, – такий же він був хворобливий, сам знаєш, то оце дожилася... За моє жито...
Рипнули двері і в кімнату, накульгуючи, зайшов батько. Так само малий, як і син, з інтелігентною борідкою і з чорними молодими очима На вулиці його звали Жасминовим Паном.
– Не треба мені ні їхньої помочі, ні їхньої води і дров. Я так їм і сказала. І ту десятку, яку вони нам дають, я теж відмовилася брати. Людям сказати: рідний син, а гірше чужого. Обійдуся без його допомоги, і не хочу, щоб він мене ображав!..
– Довго тебе не було, – сказав батько. – Чекали ще минулого місяця. Така зараз погода бридка!..
Маленький чоловік пив ряжанку. Дрібними ковточками, залишаючи над горішньою губою блідаві вусики.
– Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею і залишилася, – сказала вдруге мати, але цього разу не плакала. Я тоді показала йому на двері й кажу: досить з мене! Подумаєш, води приніс і дров нарубав.
– Я зараз дрова рубаю сам, – сказав батько. – Але тоді в мене був грип. Гадаєш, така погода довго протриває?..
– Це ти мав би сказати, – мовив маленький чоловік. – Не покинув писати щоденника погоди?
– Пишу, – широко всміхнувся батько, здається, він і заговорив про погоду, щоб перевести на це мову. – До речі, я недавно почув від одного, що коли перший день березня ясний, то рік – урожайний, а який буде день шостий, сьомий і до дванадцятого, така буде погода в ті самі дні в решті місяців. По-моєму, той прогнозист пересолив...
– Я й кажу, – уперто втрутилася мати, – забирайся, щоб мої очі тебе не бачили! Як тобі це подобається?
– З того часу порогу нашого не переступають, – підтримав дружину батько. Зітхнув і понурився.
– Не знаю, хто з нас егоїст, – підхопила мати. – Я ціле життя тремтіла над ним, як над болячкою...
– За моє жито мене й бито, – сказав батько. – Мати все здоров’я вам віддала.
– Не треба мені ані їхньої помочі, ані дров!
– Той самий чоловік сказав мені й інше, – сказав батько, косячи оком у бік своєї розгніваної половини. – Коли чотирнадцятий день ясний, то й рік буде добрий, а коли негода, то рік буде вітряний...
– Сьогодні воно і є, чотирнадцяте число, – сказав маленький чоловік, виймаючи з течки ключа для настройки й камертон.
– А що я кажу! – мовив батько і по-змовницькому підморгнув синові.
3
Зняв з фортепіано поперечну дошку, оголивши струни з повстяними молоточками. Підкручував ґвинти, натискаючи водночас на клавішу і звіряючи звук з камертоном. Мати стояла поруч і ще раз переказувала, що тут у них відбулося. Батько позіхнув, прикривши рота долонею, і покульгав у свою кімнату: там він сяде біля вікна й дивитиметься в насумрену даль, а потім запише у своєму щоденнику, що день чотирнадцятого березня – негожий і що треба обов’язково перевірити, чи правду сказав йому той чоловік, котрий провіщав вітряну погоду. Батько був пенсіонер і, здається, забув, чим він займався до пенсії, зараз він – синоптик. Може, тому в нього в кімнаті росте якийсь особливий вазон з великим круглоовальним, вигадливо прорізаним листям. Ця рослина, як каже батько, приблукала сюди з Гватемали, там це листя шириною до метра. Воно має повітряне коріння, яким чіпляється до стовбурів дерев і росте, накручуючись на ті дерева, а коли нікуди підійматися, спадає до землі. Зараз на кінцях листків вазона тремтять водяні краплі, вони крапають на підвіконня. Перед дощем рослина починає плакати, наче смутиться й сама, – батько любить цей вазон ніжно й віддано, а коли говорить про нього, голос його тремтить од зворушення. Можливо, й зараз вазон беззвучно плаче, батько дивиться на нього й починає тихо йому співчувати. Маленький чоловічок тимчасом підтягував на півтону звучання кожної струни, і коли вона гучала чисто й правильно, на його обличчі з’являлася та ж таки усмішка, яка з'являється в його батька, коли той переконується, що його прогнозування збулося. Мати присіла від сина поодаль і все ще говорила. Це заважало йому, адже мати вряди-годи перепитувала, чи слухає він її і чи не заважає вона йому своїми балачками. Він не відповідав, і це, здається, задовольняло її – так у них повелося віддавна. Отож вона знову детально оповіла ту ж таки історію і схлипнула, і з очей цього разу таки покотилися сльози зовсім так само, як течуть із листя того гватемальського монстра. Маленький чоловічок перестав наладнувати фортепіано і прокрутився на ґвинтовому ослінці.
– Не переймайся, – сказав він. – Чого не буває; погиркалися трохи, але скоро й помиритеся.
– Ну, ні! – обурено підхопилася зі стільця мати. – Я йому цього не прощу. Ти тільки подумай: назвати рідну матір егоїсткою! Та як у нього язик повернувся!
– Сама ж кажеш: випив був.
