– І брат, – блиснув зубами Юрко. – А це тому, мамо, що яблуко від яблуні далеко не котиться,
– У мене ви не пішли, – сказала мати. – Я що – баба, а баба живе так, як їй виходить. Думала; хай буде чудний, то й мені спокійніше, а він не чудний, а темний.
– То ти не з любові за батька пішла? – засміявся Юрко.
– Ну, це вже не тобі казать, – сказала мати й підтисла вуста. Її очі, навпаки, полагіднішали і з них хлюпнуло на сина теплом – Так же мені не хочеться, щоб ти їхав...
– Взялася з тією поїздкою, – сказав Юрко. – Чи ж я її вигадав: посилають мене... І що це за проблема така: тепер люди тільки й їздять...
– Хай собі їздять, – відвела очі мати. – А я після тієї армії хочу, щоб ти на очах був.
3
Знав, що мати його любить. Воліла б, щоб з їхньої хати пішов ліпше Віктор, бо Віктор був з матір’ю різкий і непоступливий: надто гостро постала супроти його одруження. Надія ж уже при надії, як терпко пожартував батько, і мати з тим уже примирилась. З’їдало її інше: після того, як Віктор приведе сюди ланку, Юркові з родиною місця не буде. Про це вони не раз і не десять балакали з батьком; навіть засинаючи, Юрко чув їхнє бубоніння: мати говорити на цю тему не втомлювалась. Квартира в них була така: кімнатки, де спали брати й батьки, вели в кухню, звідси двері виходили в сінці, де стояла газова плита. Батьківську кімнатку, як меншу, планували віддати Віктору й Надії, старі мали переселитися до Юрка. Ясна річ, що Юркові приводити сюди жінку не випадало, і вже сама думка, що Юрко колись піде з дому, виводила матір із рівноваги.
Ішов по вулиці, по якій ганяв, посвистуючи в голому гіллі, вологий вітер, і не бажав думати про ці самоїдські проблеми. Калюжі мружилися, коли навійло налітав на них; дощ уже перестав, але повітря було обважніле. В долинці, де росли старі тополі, стояла вода од розлитої ріки, і тополі покірно й терпляче мокли – на стовбури поначіплювалося річкове зілля й огудиння після повені.
Туди, в долинку, котився струмок, гортанно плюскотів, котячи рябу, брудну течійку. Двоє дітей, одне Шіллерове, а друге Семенюкове, спускали в того струмка кораблики, які стрімко неслися донизу. Допливти до води широкої, однак, їм не вдавалося: перекидалися, і їх одразу ж покривала і мочила вода. Діти кричали й бігли їх визволяти, але, змочені й розклеєні, кораблики безживно провисали в їхніх руках.
Волога проникала крізь плащ, і Юрко подумав, що в цей час ліпше йому було б у лабораторії, де робота його все-таки захоплювала, і хоч влаштувався поки що учнем, однак стежити за маніпуляціями лаборанток йому завжди було цікаво. Працювало їх там двоє: одна літня, а друга молодша. Молодша і роботи часто зникала: в неї хворіли діти, тоді він виконував її обов’язки і вже майже освоївся з ними. Саме тому його й посилали в це відрядження: жінки для того не годилися – старша от-от готувалася вийти на пенсію, в неї був підвищений тиск і хворе серце, а молодша розривалася між домом і роботою.
Юрко ішов, обходячи рясні калюжі й думав, що день сьогодні почався невдало. Завжди його в такі дні охоплювала тринога, невдоволення; відтак ціпенів, як ці голі дерева, – йому аж подих закладало. Попереду тяглася дорога, якою ходив безліч разів, – в’язала його дім з роботою і містом. У хвилі, коли на нього напливало таке почуття, зупинявся (ось і зараз став, ніби на ріку дивлячись), міцно стулював повіки і відчував себе стовпом, якому вік тут стояти. Плащ гнітив плечі, вологий вітер пружно обвівав обличчя, а коли розплющив очі, світ кидавсь у вічі – сумирний і знайомий. Думав, що завтра йому доведеться товктись у незнайомому місті, що в тому листі він конечно почне тужити, як тужив завжди, коли покидав оцей знайомий світець; чи не про це думала й мати, нутром відчуваючи, що і йому не хочеться нікуди їхати. Адже буде йому самотньо й порожньо, хоч чекають його клопоти і справи, – щось таке потрібне, але малоцікаве для всіх. А може, це ліпше, що він таки кудись поїде, вирветься з цього кола, де немало своїх турбот, і хай простелиться перед ним вабна й незнайома дорога “Живе є живе, – подумав він, – а всі вибаганки, хай вони летять під три чорти!”
4
Він здригнувся. На вступі до п’ятого номера стояв грубий чолов’яга з буряковим обличчям, у куфайці й кирзових чоботях, у роті в нього цвіла цигарка, очі дивилися з вузьких щілин, а голову приплющувала сіра козирчаста кепка.
– Вже й здороватися не хочеш? – спитав Ромка прохрипло. – А я мо’ тут спеціяльно став, щоб тебе перестріть.
Розтулив широчезного, як верша, рота й зареготав безгучно, власне, вихекнув із шипінням повітря; диво було в тому, що цигарка при цьому не випала – приклеїлася до губи.
Цієї зустрічі Юркові хотілося найменше. “Чорт його виніс”, – стрельнув очима, ніби шукав, куди б дременути.
– На роботу біжу, – сказав похапцем – Запізнююся...
– Спішиш, бо мені борг не віддав, – сказав чоловік і знову широко розтулив “вершу”.
– Чого ти так кажеш? – злякано озирнувся Юрко, Ромка говорив надто голосно, їх міг би почути хтось із сусідів. Але навколо було порожньо.
– Кажу отак, – вже серйозно мовив чолов’яга, – бо сам знаєш: не люблю, коли мені боргів не віддають. Ходи, побалакаємо...
– Спішу я, – сказав Юрко, – і не забув про борг. Ще цього місяця віддам...
– А я хіба кажу, що не віддаси? – мовив Ромка і посмоктав цигарку, яка вже й не диміла – Ще такого не було, щоб мені боргів не віддавали. Ходи, поговоримо...
Повернувся й пішов у двір, грубий, але випростаний. Ступав, коливаючись, і Юрко поплівся слідцем, хоч добре знав, що ліпше було б тієї розмови зараз не вести.
– На роботу спішу, – сказав він жалібно у спину чолов’язі, але той і шиєю не рухнув.
Піднялися на дерев’яного ґаночка, й у вічі Юркові дихнуло несвіжим духом Кімната, в яку ввійшли, була маленька, занехаяна, постіль брудна, неприбрана, а на столі темніла сковорода з незастиглим жиром і жовтими плямками від яєчні.
– Сідай, – кинув Ромка, бухаючись на стільця, який під ним аж затріщав, цигарки в його роті вже не було. – Сам знаєш, не люблю я про такі вещі на вулиці говорить. Скільки зараз можеш дати?
– В мене тільки два карбованці.
– Давай, – похапцем проговорив чолов’яга. – Але ці два рублі даси так. За проценти.
Він знову розтулив рота й безгучно зареготав.
Юрко хотів вирватися звідси якнайшвидше. Вихопив гаманця і поклав гроші.
– Віддам тобі борг,– сказав. – У першу ж получку.
– А матері що скажеш? – звузив очі чолов’яга – Що, мовляв, Ромка в шахи тебе обіграв? Що, мовляв, Ромка в шахи на гроші грає, а тебе, бідолаху, обмахлярив? Чуй, давай-но партійку! Може, й відіграєшся...
– Ніколи мені, – тонко сказав Юрко, задихатися починав у цій берлозі. – Та й не виграю у тебе.
– Зневірився? Да, брат, я сильно граю. Скажи, махлярив я у грі?
– Ні, – мовив Юрко. – Ми грали чесно.
– По умові грав з тобою? На гроші?
– По умові, – видихнув хлопець.
– Ну, то старайся про гроші. Або ж відіграйся. Виграй у мене – і чорт з тобою!
– Ніколи мені грати – на роботу спішу.
– Затявся зі своєю роботою, – зморщився Ромка. – Не виздихають вони, коли на годинку припізнишся. Давай, партійку!.. Ну, не на гроші...
– Не можу я.
– Тоді давай так, – Ромчине червоне лице стало хитре. – Коли програєш, то не на гроші, а виграєш, піде за борг?
Юрко завагався: ця бестія знову втягала його в свої сітки. Так воно сталося й спочатку: вони грали не на гроші, а ніби для розваги: Ромка Юркові більше програвав. Тоді хлопець і попався: жодного разу на гроші він не виграв і тепер був винен п’ятдесят карбованців.
– Ні, – сказав твердо. – Зараз зі спізненнями круто. Хіба не знаєш? Вони з годинниками на прохідній
