вловлював (це інколи трапляється й зараз) якісь обличчя звідти, де випало йому жити три роки: очі, усмішка, вираз очей. Дивувався, що ці обличчя не покинув там безповоротно, що ніби прихопив їх із собою, отож і навідували його тут, у Житомирі. Був переколошканий, роздразнений, а може, й схвильований. Вискочив із тролейбуса на Театральній і, переходячи вулицю, ледве не потрапив під машину – шофер його вилаяв. Зрештою, звернув на Чуднівську – момент, який перебачив в уяві не раз: знайомі будинки, а дещо й змінене – виросло кілька коробок, із правого боку зникла хата, яка колись гордо стояла на горбі, так само зник і горб. Од міста на кручі, колись густо порослі дерезою, насунули привезену землю, і та ніби проковтнула хатки набережного виселку, колись такого мальовничого й затишного. Дивно було й те, що першою знайомою людиною, яку зустрів у рідному місті, був той самий Ромка. Повільно чвалав назустріч, нетвердо ступаючи і якось неприродно випроставшись; у ту хвилину Юрко зрадів навіть йому. Вони зустрілися й привітались і вступили в сяку-таку розмову, хоч до армії він з Ромкою знався тільки по- вуличному. Той завжди збирав біля себе підлітків і місцевих нероб, Юрко його тоді сторонився. Але зараз вони поговорили щиро й просто, як давні й добрі знайомі; Юрко не затримався, бо поспішав додому, Ромка ж на прощання потис йому руку й між іншим запросив заходити до нього – вони розлучилися повні взаємної приязні. Швидко пішов, майже побіг на рідну вулицю, зрештою, вже й звідси уздрів рідні прирічкові горби. Кущі вже поскидали листя, але деякі ще жовто палали – там же, звідкіля повернувся, вже шумували заметілі. Став і дивився: лисини полів, а з правої руки на Павлюківці, з-між низьких дахів, що тулилися один до одного, витиналася його школа. Внизу побачив вузеньку, засипану брилами граніту, Кам’янку і хати Закам’янки – трохи чудні, наче здивовані, – як бабусі, котрі перестріли дорогого гостя. Біля них також палали жовті дерева, і він раптом розчулився – прекрасне все це було.
Потім не раз довелося сприскувати свій приїзд: галас і безконечні розмови. Якось його перестрів і Ромка, заявивши, що і йому він мав би поставити пляшку. Не відмагався, бо мати перед цим усунула йому кілька карбованців, на які купив “чорнила”, і тоді вперше зіграли в шахи: Ромка йому програв.
Вечорами зустрічався зі Свєтою, і вони довго, запаморочливо цілувалися. Було в ньому багато радості, а трохи й смутку: ніяк не міг увійти в ритм, та й свято повернення мало колись закінчитись. Тоді йому захотілося сховатись од приятелів та знайомих і він кілька днів провалявся на канапі, перечитуючи ті книжки, що були в них удома, а ще кілька книжок-детективів дав йому почитати Ромка. Виходив на берег і блукав, ступаючи по зеленій траві, яку не брав осінній тлін, і не втомлювався милуватися: горби, річка, заросла верболозами, місток через Кам’янку, постаті рибалок на Тетереві. У голові було надзвичайно ясно, але й неспокій відчував. Мати дивилася на нього з любов’ю і щедро напихала їжею; дихала на хлопця осінь, як розфарбована жінка, котра не хоче старіти і через те виглядає старішою. Від річки тягло прохолодою, запахом мулу, води й риби, а люди, яких зустрічав, начебто мали
просвітлілі обличчя. Особливо запам’ятав одну пару; йшли, тримаючись за руки, дівчина – довгонога, і її литки в капронових панчохах матово світилися. Здається, ніколи раніше не зустрічав такої гарної дівчини, та й хлопець біля неї – високий, стрункий і гарний. Плащ дівчина розстебнула, а коли проходили мимо, подарувала Юркові погляда повного щастя й тепла.
Свєта на ту дівчину схожа не була, але дивилася на нього тим-таки поглядом, і це теж його розчулювало. Зрештою, вони зустрічались у сутінках, коли всі вади зовнішності обраниці і пропадали, й він щиро милувався і на її красу.
А найбільше, що його захоплювало: відчуття волі. Дивувався, що не має на собі уніформи, а лежачи на канапі, не треба остерігатися, що тебе застукають у такій позі; міг спати скільки хотів і читати; зрештою, й іти, куди очі дивляться. Там, у цьому золотому світі, блукають закохані: стрункі парубки й дівчата з чудовими, сяючими ногами; там, у цьому золотому світі, намагається приховати старіння розфарбована осінь; по- домонтарському гребуться кури, яким байдуже до пічних секретів світу, одна з них настромила на бічного кігтика листка і ходить, легковажно помахуючи ним; на березі лежать білі, як сніг, качки, а так само білий котяра присів на річковому камені, ніби хотів розгадати вічні секрети світу, а може, просто виглядав дурної риби, яка сама до нього припливе.
Вечорами, коли не був зі Свєтою, виходив у місто. Біля кінотеатрів і на Михайлівській товклася молодь, хихотливі дівчата й лахматі, трохи нечупарні у своїх джинсах та кросовках парубки. Вони поблимували з-під навислих кучугур волосся, і їхні куртки противно шаруділи; дівчата – в штанях і здебільшого простоволосі, вони дивилися на нього, як на чужоземця, а йому дивно ставало, що зовсім недавно блукав тут ледве не щодня.
Майже не бачив знайомих лиць, натомість приходили обличчя ізвідти, з півночі; невже так швидко іде час, думав він, що за ці два роки все ніби й справді одмінилось? А коли уздрів одну з ровесниць, одну з тих, з ким кружляв на головній вулиці, на його обличчя поклалася всмішка – ровесниця несла перед собою величезного живота. Вони зустрілися поглядами й жінка ніяково відвела очі, а йому невідь од чого посмутніло на серці – щось таке дивне відчув: напівспогад, далека мелодія з магнітофона – уперше за весь час відчув власну дорослість; зрештою, йому не було вже на вулицях так цікаво, як раніше.
Спускавсь униз, на свою околицю, незмінно натикався біля п’ятого номера на Ромку, і той люб’язно запрошував його зіграти партійку. “Хай йому чорт!” – думав він і сходив на ґанок із рипучих дощок, заходив у барліг-кімнату, де кисло пахло і де ледве блимала під стелею кволенька електрична лампочка.
Якось він лежав на канапі й безмовно дивився на стелю, біля нього на стільці сиділа мати й оповідала вуличні новини. Зайшов і батько, мати щось згадала незроблене й побігла, а батько вмостився на її стільця. Сидів і мовчав, ніби в дрімки запав – втомлений постарілий. Мати стала на порозі, а Юрко в цей час дивився на голу, привішену до довгої дротини лампочку. Мати знову щось почала оповідати, а швець сидів мовчуном і дивився собі під ноги. Потім скинув очі на сина – були вони помережані червоними жилочками.
– Може б, ти того, – обірвав материну мову, – і роботу вже почав би собі шукати?
Мати заперечила, хай ще трохи відпочине, онде люди у відпустку йдуть щороку, а він за два роки не відпочивав. Юрко зупинив погляда на цвяху, на якому сиділа муха й чистила крильця. Глина біля цвяха обсипалася й руділа плямка. Швець знову зирнув на сина помережаними червоними артерійками очима:
– А по-моєму, вже пора
– Що? – спитав Юрко.
– Пора вже роботу шукати, – сказав батько.
– Звісно, – мовив Юрко, сідаючи на канапі й струшуючи із себе напівсонне оціпеніння. – Завтра й піду...
7
Вийшов сьогодні з дому пізніше тому, що був вільний: мав їхати. Треба було оформити в бухгалтерії документи, дістати відповідні інструкції, купити квитка, зібратись у дорогу день від’їзду – перший день відрядження.
Він завітав у лабораторію і застав тут тільки начальницю.
– Галя не вийшла? – спитав.
– У Галі знову захворіла дитина, – відповіла начальниця. – До речі, вона хоче роботу покинути: дуже хворовите в неї мале.
Знав, що це значить, і мав би зрадіти – випадала нагода піти з учнів і стати повноцінним лаборантом.
– Тобі на цій роботі буде сподобніше вчитися, – сказала начальниця, адже про його плани відала.
Вони вийшли з лабораторії. Знову заморосило, тож ледве не побігли по заболоченому заводському дворі до адміністративного корпуса.
– Ця погода мене душить, – сказала начальниця і змушена була зупинитися, коли вони вскочили в приміщення.
Зирнув на неї: добре старе обличчя, бліде, з темними колами під очима – жінка стояла, розтуливши рота і з присвистом дихала. Він ніяково тупцював поруч, позираючи в розчинені двері – повітря й небо були сірі, а через двір з гуркотом їхав трактор, немилосердно чавлячи калюжі й розкидаючи чорне, масне багно.
– Вступиш до інституту, – сказала начальниця, все ще дихавично вбираючи в себе повітря, – то й мене заміниш.
– Що ви таке сумне говорите? – спробував усміхнутись Юрко.
– А те, що є. Тому й у відрядження тебе посилаємо, хоч і замолодий ти ще. Звикай помаленьку...
