– Я така рада, що ти прийшов, – шепнула вона. – Заходь, будь ласка.
Вони опинилися в темряві сіней, і Юрко притяг дівчину до себе, чмокнувши десь біля вуха.
– Ша, – засміялася тихенько Свєта. – Мати вдома...
Мати й справді була вдома. Розцвіла назустріч Юрку круглим і повним обличчям, а він незграбно скидав із себе плаща.
– Зовсім промок, – турботливо сказала Свєта, забираючи в нього мокру одежу. – Зараз вип’єш гарячого чаю.
– Я на хвилинку, – мовив він, струшуючи з капелюха краплі.
– Погода не позаздриш, – сказала добродушно Сіроводиха. – Ти що, сьогодні не на роботі?
Сів на поставленого йому стільця й почав оповідати про відрядження, про те, що їхати сьогодні, і в нього ще безліч клопоту, бо треба зібратись і ще дещо вдома зробити на материне прохання – оце “дещо” він, звичайно, вигадав.
– Я теж оце збиралася в магазин. Не бачив, відчинено?
– Ясна річ, відчинено, – сказала Свєта і метнулася в коридорець, де в них стояла газова плита з балоном.
– Щось привезли, – звістив Юрко. – Машина стояла і люди зібрались...
– А не помітив що? – зацікавлено спитала стара.
– По-моєму, копчену рибу, – збрехав він, бо знав: копчену рибу Сіроводиха любила.
– Ставриду? – перепитала вона, бо все-таки не хотіла йти на дощ.
– Здається, мойву.
– Доведеться піти, – мовила стара і важко звелася з ослінця, присунутого до теплої стіни. – Ви тут погомоніть...
– Ти це куди? – вскочила з сінець Свєта
– Та от, Юрко каже, що в магазин копчену мойву привезли.
– Не знаю я, що там привезли, – засміявся Юрко. – Це мені тільки так здалося.
– Все одно, подивитися тра..
Обоє лукавили: Сіроводиха виявляла делікатність, чи що, дбаючи, щоб молодята перед розлукою побули самі, а він добре знав, що привезли таки копчену ставриду і ніякої черги в магазині не зібралось.
– Хочеться тобі в дощ іти? – сказала для годиться Свєта.
– Все одно, засиділась у хаті, – відповіла мати, натягаючи тільника. Потім вона замоталася хусткою, взула стьобані валянці й стала увіч подібна до Тамари, Капілиної матері, яку Юрко бачив уранці в п’ятому номері.
– Ви тут погомоніть, – сказала вона, намагаючись не дивитися на Юрка.
Однак Свєта з її відходу чомусь не раділа була сьогодні трохи сумна, Юркові навіть здалося, що недавно плакала
– Вимкни чайника, – сказав він, – мені й справді ніколи.
9
Захотів пригорнути дівчину, але в цей момент ожив кімнатний песик Локша, який досі мирно посопував на підстилці біля теплої стіни. Песик попереджувально загарчав. Юрко однак на нього не зважив і пригорнув дівчину щільніше, на що мала почвара грізно ошкірила зубенята й почала ляско гавкати. Свєта засміялася й вислузнула з його обіймів.
– Це він ревнує, – сказала задоволено. – Правда, розумний песик?
– А чи не виставила б ти його за двері? – спитав Юрко.
– В таку негоду? – обурено перепитала Свєта. – Хіба ми не можемо просто собі побалакати? Окрім того, й настрій в мене сьогодні...
– Теж через негоду?
– Е, багато розказувать... Хочеш подивитися, що я зв’язала останнім часом?
Йому було глибоко байдуже, що вона зв’язала, але хитнув головою. Песик знову влігся на підстилку. Свєта принесла в’язання і щось там почала оповідати – це мав бути светр йому в подарунок. Робота велика, але для неї це – радість, адже старається для нього...
– Слухай, – перебив він її, – ти сьогодні плакала?
– З чого взяв?
– Ну, якась трохи не така.. Щось сталося?
– Е, це все наші вічні суперечки з мамою.
– Таке, що сказати мені не можеш?
– Можу, але не хочеться. Ну, чого про це завів?
– Розкажи.
Вона промовчала. Дивилася на забризкане краплями вікно.
– Через тебе ці суперечки й були, – сказала смутно. – Але я не хочу про те говорити...
– Коли через мене, то сказати мусиш.
Вона опустила голову і з її очей на початий светр, який плела для нього, капнуло по сльозі. Він зчудувався.
– Щось має проти мене? – спитав. Дівчина крутнула головою.
Юрко поклав їй на плече руку й погладив. З кутка попереджувально загарчав Локша. Відсмикнув руку й роздратовано зирнув у куток.
– То я слухаю, – сказав.
– Не примушуй мене це говорити, – прошепотіла Свєта, і сльози знову викотилися їй із очей.
– Але коли стосується мене, мушу знати.
Вона мовчала. Мнула в’язання й не дивилася на нього.
– В мене мало часу, Свєт, – сказав він. – І досі ми, здається, були щирі поміж себе.
Хитнула головою. Юрко взяв її руку в свою. Знову погрозливо загарчав песик.
– По-моєму, не вчинив нічого тобі прикрого, не ображав і твою матір.
Вона хитнула. Локша в кутку гарчав.
– То що сталося?
Дівчина заплакала навзрид.
– Не хочу тобі цього казати... Не примушуй мене...
– Кажи швидше. А то прийде твоя мати – ніякої копченої мойви в магазині нема.
– Не прийде, – мовила Свєта. – Навмисне нас залишила...
– Дивно, – всміхнувся Юрко. – А я вважав, що мудро спровадив її.
– Вона каже...
– Що ж вона каже?
– Тяжко мені це повторювати.
Знову замовкла, тільки схлипувала Він тримав її руку, а песик у кутку гарчав.
– Не тягни!
– Вона каже... Ну, що я довго чекала тебе... Що навіть на танці не ходила..
– І даремно, – мовив він. – Я від тебе цього не вимагав... Ну, і не ходила, так що?
– Вона каже... Що вже півроку минуло... А ти...
– А я?
– Це не мої слова, – зирнула нарешті на нього. – Я тобі цього зроду-віку не сказала б...
– Звісно, – мовив Юрко. – Переказуєш слова материні. То що вона каже?
– Каже... Ну, що ходиш, ходиш... Не можу я... Язик не повертається... Даремно ти завів цю балачку.
– Що не женюся на тобі? – спитав навпрямки.
Хитнула швидко головою, і сльози знову покотилися з очей.
– По-моєму, я тобі все роз’яснив, – мовив він, виструнчуючись на стільці. – Мій старший брат жениться, бо в нього буде дитина. Старі віддають йому маленьку кімнатку, а я з ними поселюся в більшій. Де б ми помістилися?
