стоять.
– Звідки мені знать? – ліниво мовив Ромка, – я інвалід...
– То я пішов, – Юрко порвався до дверей: увіч хотів звідси вирватись.
– Нє, стривай. Ми ще не поговорили.
– Про що нам говорити?
– Як про що? Про борг... Мені вже не терпиться. Получка в тебе коли?
– Сімнадцятого.
– Значить сімнадцятого й віддаси. Ані на день пізніше! Знаєш, я жартувать не люблю.
Юрко знав і це. Вряди-годи когось із хлопців околиці сильно били: ходили з чорними від синяків обличчями.
– Отож затям, лапочка: сімнадцятого. А коли хоч комусь писнеш...
– Знаю, – понуро сказав Юрко.
– А тепер вшивайсь, – паном відкинувся на спинку стільця Ромка. – Надоїло мені на тебе, лапочку, дивиться.
Юрко вискочив із дверей кулею. За спиною почув хрипкі, спазматичні вихлипи – Ромка реготав.
5
Над землею низько неслися хмари, сколошкані, темно-сірі. Клубочилися й розмотувалися на брудно- білому тлі, попереду виростала хмара більша і з неї звисла долі темна мережа – десь періщив дощ. Юрко вискочив із п’ятого номера й озирнувся. На одному з численних ґанків стояла жіноча постать у якомусь, барви цього неба, сіряку, у темній, нижче колін спідниці й у стьобаних валянцях з калошами, була це Тамара, Капілина мати. На голові в неї було накручено сіру вовняну хустку – дивилася в його бік. Він подумав, що літні жінки в цьому дворі всі такі, як в уніформу вдягнені. Всі мають пронизливі очі й сірі обличчя, а усміхалися хіба що по-п’яному. Загалом про цей двір слава ходила погана: люд заселяв його непевний. Тут часто спалахували дикі сварки, а ще частіше долинали галасливі звуки оргій. Ще з дитинства мати забороняла йому сюди приходити, але тут росло немало його ровесників, і Юрка сюди все-таки вабило. “Віддам отой клятий борг, – покаянно думав він, – і ноги моєї тут не буде!”
Ззаду задеренчав мотор, Юрко повернувся – їхав Стах, син Жасминової Пані. Мотоцикл перевалювався з баюри в баюру, вода з калюж розплескувалася віялами; здавалося, Стах і його мотоцикл п’яні.
Мотоцикл зупинився, й Стах гукнув, перебиваючи гуркіт мотору:
– Погода, чорт забирай, хоч вішайся! Ти в місто?
– На роботу! – гукнув йому Юрко.
– Сідай, підвезу, – крикнув Стах, у нього була заляпана багнюкою одежа й навіть обличчя.
– Замажуся! – гукнув Юрко.
– В колясці не замажешся. Сідай!
Юрко вмостився в коляску, й мотоцикл притьма зірвався з місця. Розліталася брудна вода, краплі прискали об вітрове скло, міцно вп’явся в ручки Стах, його обличчя під каскою було смішно зосереджене. З- під коліс клаптями вилітала грязюка, й зустрічні люди передбачливо сходили на узбіччя. Шматочок багна залетів і в коляску й плеснув Юрка по щоці. Стах повернувся до нього й показав білі зуби.
– Дуже втішно, – буркнув Юрко, втираючись.
– Куди тебе підвезти? – крикнув Стах.
– До Першого тролейбуса, – відгукнувся Юрко.
Стах зупинився трохи ближче, біля скверика Юрко вискочив із коляски й подякував.
– Ходиш у п’ятий номер? – спитав приятель.
– Так вийшло, – одвів очі Юрко.
– Кажуть, із тим шулером зв’язався? Чи не знаєш, що то за людина?
– Ні з ким я не зв’язався.
– З ним уже ніхто з наших не водиться. То паскуда..
– Ти теж грав з ним у шахи?
– А-а! – пильно зирнув на Юрка Стах. – І ти попався?
– Нічого я не попався.
– Мені діла до того, звичайно, нема. Але дивись!
– Дивлюся, – показав Юрко зуби й звів руку на прощання.
– Дивись, – повторив Стах. – Я тобі родич і друг, отож попереджаю.
– Іди к чорту! – незлобиво озвався Юрко.
Стояв і дивився вслід мотоциклу. На душі було бридко. Аж так, що захотілося: хай би пішов дощ, хай би покрив цілий світ. Тоді він звів би коміра плаща й неквапно рушив між вулиці, щоб не думати ні про що і нічого не вирішувати. Зрештою, нічого й не відчувати, окрім цієї вогкості, сухого шарудіння крапель і хоч так утримати в душі ту дрібку тепла, яка іде там лишалася. Сума, яку програв він Ромці, була невелика, але непомітно викроїти такі гроші із зарплати не міг. Мати знала його заробіток і забирала все, даючи карбованця-другого на кишенькові витрати: кожна копійка в домі, зароблена чоловіками, пильно обліковувалася, бо й потреби їхні були немалі – мати вважала, що їм щоденно потрібне м’ясо, а ціни на нього на базарі і в комісійних відомо які. Єдине, що міг придумати в цій ситуації – сповістити, що зарплатню у нього витягли в тролейбусі. Мати панічно боялася злодіїв, у неписаній хроніці вулиці, яку творили всюдисущі жіночі язики, описи злодійних істот займали місця багато. Можна було б раз ті гроші “згубити”, але це викликало б у матері таку бурю, що вона не дала б синові спокою цілий рік, безконечно нагадуючи, щоб берігся й був уважний. Про злодіїв у тролейбусах мати повірить легше, окрім того, вся її лютість за втрачені гроші й весь жаль виллється не на його голову, а на того неіснуючого нечестивця, який лінується працювати і не дає добрим людям спокійно жити. Вона розвержеться гнівною промовою супроти всіх урків, і на цьому все може скінчитись. Боявся Юрко іншого. Стах йому виразно натякнув: те, що він відвідував п’ятий номер, на вулиці не секрет, отже, довідається й мати – тоді вони з батьком його загризуть. Точитимуть денно й нощно, і ні від кого співчуття він не дістане. Брат тільки кисло всміхатиметься, бо й він Юрка попереджав. Здається, й він потрапив був свого часу Ромці в лапи, але це коштувало йому менше, коли каже правду. “Я зразу розкусив цього субчика, – сказав йому якось брат, – отож програв йому тільки раз”. Програти Ромці раз означало втратити тільки десять карбованців; Юрко ж програв двічі, а тричі ще через те, що мав надію відігратися. Зрештою, Ромка знав, як до нього ставляться на вулиці, а за Юрка взявся тільки тому, що той щойно повернувся з війська. Зараз партнерів він шукав здебільшого в місті, де збиралися шахісти й доміношники.
“Тепер і я розумний”, – думав Юрко вже в переповненому тролейбусі. Його притисли до залізної штаби біля вікна, і він сумирно дивився на залиті сірим присмерком вулиці: у тролейбусну шибку стукотів дощ... І йому раптом знову згадався сьогоднішній сон про поїзд, дивний поїзд, у якому в кожному купе – людська родина, а коридор у вагоні, як безконечний тунель. Вони всі – у тому поїзді: сумні й веселі, щасливі й печальні, заклопотані й безжурні, їх несе по сірій площині часу, і ніхто з пасажирів не відає, яка конечна станція його призначення. Вони тут сплять, їдять, справляють природні потреби, кохаються, біжать на роботу, а тоді повертаються, а насправді зі свого купе не виходять. Бо те купе – особливе. Воно незмінне, хоч вони, здавалося б, існують у широкому просторі. Зрештою, той широкий простір – теж купе: омежений світ, з якого вони майже ніколи не вириваються, і єдине, що їм усе-таки дано, – можуть вийти у довгий коридор, де спиняються раптом, і в їхніх грудях починає народжуватися крик. Крик, який часом виривається з їхніх грудей, але того крику ніхто по купе не чує, бо то крик волаючих у пустелі.
“Фу, верзеться казна-що”, – подумав Юрко і раптом відчув, що, незважаючи на те, що в тролейбусі людей, як оселедців у бочці, що кожне пашить і дихає, його пробирає воложиста вільга, яка хлюпає на нього з покритого краплями вікна.
6
З армії він повернувся восени, заморочений від кількаденного переїзду до рідного міста. Потім йому ще довго здавалося, що під ним не канапа, а горішня полиця плацкарту, і чув тупе стукотіння коліс. Сівши біля вокзалу на тролейбуса, він не зразу відчув, що це його рідне місто і що він таки вдома. Вряди-годи
