того разу, коли я вийшов на вулицю, почулося:
— Ціттербаке з'їв собаку! [* Ціттербаке по-німецькому означає «тремтяча щока».] [* Кнебельбарт по-німецькому — «борідка клинцем».]
Ні, я більше не міг цього стерпіти. Я обернувся, щось крикнув (що саме, зараз не пригадую) і сердито посварився кулаком, та де там! Навіть малюки почали дражнитися. Я чкурнув геть, але вони не відставали. Зупинився — вони теж.
— Ціттербаке з'їв собаку — не вгавали вони. Саме проходив якийсь хлопчик, мабуть, років чотирьох. Він чув, як мене дражнили інші, і сам зупинився неподалік від мене, посміхнувся та й собі:
— Ціттербаке…
— Але не закінчив. Я наздогнав його і дав йому прочухана. Правда, не так відлупцював, як налякав. Але не встиг оглянутись — і мені дісталось від його мами.
— І не сором? Такий здоровий хлопець б'є малого! Що він тобі зробив? — закричала вона і дала мені ляпаса. Тим часом навколо нас уже зібралась юрба. Діти, що дражнилися, зникли, а дорослі пронизували мене сердитими поглядами і докоряли:
— Бив малого… підняв руку… поганець такий!
Бачу, що мені не виправдатися. Вони обурювались, хоч не знали, за що перепало малому. Коли б їм хтось кричав услід такі слова!
І тут я помітив, що за дорослими стоїть Фредді, найзухваліший хлопець із нашої вулиці. Він шепотів, але по губах можна було розібрати, що він каже:
— Ціттербаке з'їв собаку!
Я показав йому кулак, і Фредді зник. Погроза збунтувала людей, що оточили мене:
— Бачте, він і досі своє поганяє! Треба розказати його батькам!
Мені нічого не лишалося, як піти геть.
Увечері я сказав татові:
— Не подобається мені наше прізвище.
А він:
— Чому б це? Люди мають усякі прізвища. Є багато Шульців, а Ціттербаке…
Дорослі, от як тато, можуть називатись і Ціттербаке. А коли тобі десять років, то й прізвище може завдати прикрощів, і тоді мимоволі даси волю рукам.
— Ціттербаке… — навіть за вечерею тато міркував над моїми словами. — Не підходить прізвище, так?
Я зрозумів, що він гнівається.
— Ти ще підрости. Всі ми, Ціттербаке, кремезні люди, а ти мов стеблина. Коли ми були ось такі, то вміли здачі дати, а ти що?
Якби ж він знав, що в мене і досі щоки горять від ляпасів! Ні, не люблю я свого прізвища!
Що довелося пережити мені й моєму папузі Чистунові
На іменини тітка Зігрід подарувала мені папугу. Це був надзвичайний подарунок.
— Спасибі, — подякував я. — Тепер у мене буде така чудова пташка!
Я назвав папугу Чистуном. Мені спало на думку приручити його і навчити розмовляти. Вже наступного дня я взявся до роботи. Мама пішла до магазину, дома був я сам. Я підійшов до клітки, обережно відчинив дверцята.
Мені хотілося взяти Чистуна в руки, щоб він звикав до мене. Вважається ж, що тварини впізнають свого хазяїна по його запахові. Але перш ніж я встиг його схопити, папуга вилетів із клітки й закружляв по кімнаті. Що прудкіше я ганявся за ним, то швидше він літав. Сідав я, сідав і Чистун — на карниз для гардини. Коли я підкрадався до нього. Чистун стежив за мною, переступаючи з ніжки на ніжку, і вмить злітав, як я кидався до нього. Довгенько так тривало.
Раптом пролунав дзвоник. Я кинувся в коридор. Чистун вилетів за мною і сів на газовому лічильнику. Було зрозуміло, що тільки-но я відчиню квартирні двері, як Чистун вилетить, і не впіймати його більше ніколи.
— Хто там? — запитав я.
— Газівник, хлопче. Вам треба заплатити за газ.
Ага, мама ж приготувала й гроші — ось вони лежать на кухонному столі.
— Хвилиночку, будь ласка! — крикнув я в щілину для листів і знову повернувся в кімнату. Чистун влетів слідом за мною. Я миттю вибіг із кімнати й причинив двері. Чистун знову літав у коридорі.
— До мене! — сказав я. — Хазяїн наказує!
Та Чистун сів на газовому лічильнику і не збирався його залишати. Тоді я підійшов до кімнатних дверей і тільки просунув у них голову. Якби папуга влетів у кімнату, я просто зачинив би його там. Але він не зрушив з місця.
— Ну відчиняй, нарешті, хлопче! У мене ж нема часу, — нетерпеливився газівник за дверима.
— Почекайте ще хвилинку, будь ласка, — попрохав я його в щілину для листів.
Я вже й не знав, що його робити. Спробував ще раз старий номер. Я в кімнату — і Чистун туди. Прослизну в коридор, а він ще й випередить мене. Я підійшов до дверей.
— На жаль, не можу вам відчинити — мій Чистун немов сказився! — прокричав я.
— То ти відчиниш чи ні? — розсердився газівник. Він став грюкати у двері, дзвонити, але зрештою пішов геть. Я чув його лункі кроки на сходах. Якщо тепер газова контора не дасть нам газу, адже ми не заплатили їм, то хай Чистун начувається. Я взяв віника і добряче поганяв Чистуна. Шкода тільки, що зачепив велике фото — на ньому молоді мама й тато гуляють весілля. Те фото впало на підлогу й розбилось. А Чистун налетів на маленьку вазу з квітами, що стояла на буфеті, і розлив усю воду. Я скочив на диван, а Чистун перелетів на шафу.
Коли це чую, прийшла мама. Якщо вона зайде в коридор, а тоді в кімнату, Чистун вилетить надвір. Я підпер спиною двері. Мама заклацала клямкою.
— Облиш жарти, Альфі, — почувся з коридору її голос.
— Я не жартую, мамо. Будь ласка, не відчиняй! — попрохав я. Але мама не слухалася.
— Будь ласка, не відчиняй, а то Чистун вилетить! — закричав я. Мама перестала клацати клямкою.
— Чистун вилетить, коли ти відчиниш! — ще раз пояснив я.
Мама пішла на кухню.
Папуга сидів на карнизі для гардин.
— Досить вже! — люто крикнув я і поліз на шафу, тоді на грубку, скочив на диван, звідти на стіл, але Чистуна так і не впіймав. Я саме лежав на шафі і чхав — там стільки пилюки! — коли увійшла мама. На щастя. Чистун у той час сидів на грубці, недовірливо поглядаючи на мене, і не помітив одчинених дверей. Мама швидко причинила двері, але мене ніде не побачила.
— Я тут, нагорі, — тихенько обізвавсь я.
Мама побачила мене і сплеснула руками. А як її засмутили перекошені гардини, розбита фотографія, перекинута ваза — увесь той розгардіяш, який панував у кімнаті!
— Ніяк не впіймаю. Що робити?
Я замахав віником. Чистун облетів кімнату і знову сів на грубці. Вже й мама стала допомагати мені ловити папугу. Я заходив з одного боку, мама — з іншого. Ненароком вона скинула із столу чашку. Добре, що нашкодила мама. А якби це зробив я?
— Нізащо нам його не впіймати, — промовив я і мало не заплакав. Я вже уявляв собі, як Чистун вилітає надвір, як він чубиться з горобцями та дроздами.
Десь за годину прийшов тато. Він штовхнув двері, але цього разу їх підпирала мама.
— Паулю, будь ласка, не відчиняй! — благала вона. — Чистун вилетів.
— Будь ласка, зачекай, — обізвався і я.
Тато щось буркнув про свій голод і про те, що йому треба роздягтися.
— Зачини всі двері, — попрохала його мама в замкову щілину.
Тато зробив так, як казала мама. Тільки після цього міг він увійти. Тепер жахнувся тато. Він похитав головою і витер на обличчі у мами пил.
— Я думав, ви мені приготували щось особливе, — сказав він, — а ви просто перекинули квартиру
