Помалу Чистун став зовсім ручний. Він літав по кімнаті, сідав мені на голову чи плече, скуб за вухо. Під час обіду Чистун сидів на столі і дзьобав з моєї тарілки. Він розумів також, коли його гукали. Свисну двічі, і Чистун уже тут як уродився — знає, що одержить ласий шматочок.
Якось до нашого міста приїхав цирк, і я пішов подивитися. Все мені дуже сподобалось. Особливо зацікавили мене номери, що їх виконували тварини. Слони робили стійку на передніх ногах. Леви плигали крізь обруч. Тюлені жонглювали м'ячами. Виступали також коні.
Вдома мені спало на думку: а чому немає циркових номерів із смугастими папугами? Я подумав собі, що коли б пішов туди з Чистуном і показав, як він прилітає на свист, по команді скубе за вухо чи промовляє своє «дурний», то було б ой як цікаво. А коли б там пояснили мені, як навчити папугу інших трюків, ми з ним, мабуть, змогли б виступати в цирку. Хай навіть не в цирку, а де-небудь у піонерській кімнаті чи на батьківському вечорі. Подумав я, подумав і вирішив таки піти з Чистуном до цирку.
Наступного ж дня випала слушна нагода. Як на те, мами не було вдома, а то б вона не дозволила мені носитися з Чистуном по місту. В картонну коробку з-під взуття я насипав трохи корму, посадив туди Чистуна, замотав коробку рушником і пішов до цирку. Але цирк був на замку. Я оббіг навколо нього. Десь усередині лунали голоси. Тоді я просто переліз через паркан і пішов поміж фургонами до великого намету. Але не встиг я зробити й кількох кроків, як раптом хтось схопив мене за комір.
— Пустіть! — крикнув я і озирнувся. Але що це? Позаду стояв слон! Він простяг свого довгого хобота і став дмухати на мене та обмацувати моє обличчя'.
— Рятуйте! — заволав я, з переляку впустив коробку з Чистуном і ну тікати. Я кидався з одного закутка в інший, аж поки наштовхнувся на товстого чоловіка з чорною бородою. Згодом я довідався, що то був сам директор.
— Стій! — гукнув він. — Куди так поспішаєш?
— Я… слон… схопив хоботом… — заїкаючись, пробелькотів я.
Директор усміхнувся і запитав:
— Це Емір так тебе налякав? Емір хороший. То він просив у тебе ласощів.
Мені знову стало страшно.
А що, коли слон прийме коробку з Чистуном за ласощі і з'їсть?
— Але я… Чистуна… з'їсть…
Директор знов усміхнувся, скубнув себе за бороду і сказав:
— Заспокойся. Добре, що ти прийшов. Зараз підемо на манеж і потренуємося.
Я знову злякався. Звідки цей чоловік знає про мій план? Раптом я згадав, як тут, у цирку, виступав чарівник. Може, то чарівник розгадав мої думки?
Директор погукав:
— Августе, йди-но сюди!
Із найближчого фургона виліз якийсь заклопотаний молодик і дружньо привітався зі мною.
— Це Август, клоун, — пояснив директор. Я впізнав його не відразу.
Августові ж директор сказав:
— А це наш новий співробітник.
Я промовчав і вирішив поки що взагалі нічого не казати. Хотілося побачити, що ж то буде далі. Признаюся, у цю мить я геть забув про Чистуна, такий був схвильований.
Ми вийшли на манеж. Тут було якось незатишно, пахло тваринами. Вправлялися кілька жонглерів. Директор звернувся до них:
— Товариші, дайте місце ось цьому хлопчині, подивимось, на що він здатний.
А потім до мене:
— Будеш так виступати чи одягнеш спортивний костюм?
На жаль, костюма у мене не було, і я відповів:
— З вашої згоди я виступлю так.
— Тільки не забрудни одягу, — застеріг мене клоун.
— Почали! — крикнув директор. — Давайте сюди поні!
Він був такий жвавий, не давав нікому й слова сказати. Все мало робитися швидко.
— Отже, — звернувся він до мене, — тобі ясно: ти виступаєш із клоуном. Поки що сиди у залі. Вийдеш на манеж, коли скінчить Август. Сядь отам ззаду.
Я послухався і сів на лавку. Ввели поні. Клоун Август спробував був на нього сісти. Він незграбно скочив коникові на спину і відразу ж сповз на землю з протилежного боку. Тоді він спробував сісти ззаду, але знову впав. Цього разу головою в пісок.
Ой же ж і реготав я! Тепер коник утікав, Август слідком за ним. Але сісти йому не пощастило. Він тільки міцно вхопився за хвіст і двічі підряд перекинувся в повітрі. Нарешті Август таки опинився на конику. Тільки лежав він якось кумедно, а коник дико мчав по манежу. Ось клоун зробив сальто, упав із коника і побіг з манежу.
— Браво! — вигукнув директор. — Чудово, Августе. А зараз черга нашого Бамбіно.
Мені кортіло швидше побачить, що ж то за звір вискочить тепер. Але жоден звір не вискочив на манеж. Директор гукнув мені:
— Тепер твоя черга!
Що? Я не Бамбіно і хотів тільки запитати, чи вийде який цирковий номер із Чистуном!
— Я ж… не можу… — почав я.
Та директор, певно, не почув мене. Він гукнув:
— Не можна гаяти часу, а то публіка занепокоїться. Негайно виходь на манеж. Стрибок — і на поні!
Що мені було робити? Я послухався. Коли коник пробігав повз мене, спробував скочити на нього. Міцно вхопився за гриву і ледве-ледве видряпався на нього.
— Добре, Бамбіно, — похвалив мене директор, — це так, ніби ти ще ніколи не сідав на коня. Глядачі сміються. А тепер вставай!
Що? Я занепокоївся. Яких зусиль коштує мені утриматися на спині, а тепер ще стати на ноги?
— Швидше, швидше, не гай часу! — підганяв директор.
Я спробував. Трохи випростався, відразу втратив рівновагу і впав у пісок.
— Може статися, — заспокоїв мене директор, — але швидше вставай. Темп! Темп!
Поні біг спокійно, і взагалі це була дуже сумирна тварина. Я знову розігнався, побіг і скочив на нього. Обережно став на коліна, звівся на ноги. Та ледве я став, як знову почав сповзати із коникової спини. У мене запаморочилась голова, і я зіскочив. Упав просто директорові в ноги і звалив його на землю.
— Тьху! Хай тобі всячина! — крикнув він і смикнув себе за чорну бороду. — Чи у тебе нема нервів? Навіщо ти стільки вправлявся? Ти поводишся, мов жовторотий початківець, Бамбіно!
Я лежав у піску і дивився на нього знизу вгору.
— Та я ж тільки заради Чистуна…
В цю мить у намет кулею влетів якийсь хлопець, невеликий на зріст, зграбний такий, з довгим чорним волоссям. Кілька стрибків — і він на манежі. Раз, і вже стоїть на конику. Розвів руки й закричав:
— Гоп, гоп!
— Що за оказія? — вигукнув директор. — Хто ти і звідки ти?
Той хлопець саме робив стійку на голові на спині коника. Не міняючи пози, він сказав:
— Та ви ж мене запрошували. Я Бамбіно. Мої батьки прийдуть за годину. Ми разом покажемо новий номер.
Тут він підвівся і почав пританцьовувати на одній нозі.
— Ну, а ти хто? — запитав мене спантеличений директор.
— Альфонс Ціттербаке, — відповів я, все ще лежачи в піску.
— Ціттербаке? Отже, з родини клоунів?
— Та ні, — сказав я, — мій тато ходить на нормальну роботу.
Але директор уже не слухав мене. Він плескав у долоні й приказував:
— Браво, Бамбіно, просто чудово. Тепер ще відпрацюємо кінець номера, кінець повинен вражати найдужче.
Я обережно відповз трохи вбік.
