— А тоді випустимо левів, — додав директор.
«Оце так, — подумав я. — Коли тут слони на волі, то й левів, мабуть, випустять на манеж без кліток. Леви ж не знають Альфонса Ціттербаке і ще приймуть мене за шмат корму!» Я схопився на ноги і кинувся з намету, та так прудко, як той, справжній Бамбіно вбіг сюди. І раптом я згадав про Чистуна. Його ж треба рятувати! Обережно визирнув із-за фургона. Слон Емір стояв на тому самому місці. Перед ним лежала моя коробка. Емір саме розв'язував рушника — мабуть, хотів подивитися, що там усередині. Повільно і дуже обережно я підійшов ближче.
— Можна забрати коробку. Еміре? — звернувся я до слона.
Я аж ніяк не хотів розгнівити його. Емір підняв хобот і тихенько форкнув. Але що це означало? «Так» чи «Ні»? Я намацав у кишені липку цукерку.
— Давай поміняємось, — запропонував я. — Ти віддаєш мені Чистуна, а я тобі даю смачну цукерку.
Слон простяг хобот і обережно взяв у мене з руки цукерку. В ту ж мить я схопив свою коробку. Звідти почулося Чистунове «дурний».
Я низько вклонився слонові (чого взагалі не роблю) і поволі пішов од нього. Слон помахав хоботом, не зводячи з мене своїх маленьких очей. Мені навіть здалося, що він усміхнувся. Я переліз через паркан і опинився на вулиці. Витяг хустинку, витер рясний піт із чола і закрокував додому.
На жаль, я досі не знаю, як треба дресирувати Чистуна. Мабуть, нічого не вийде з мого дресирування.
Про свої пригоди в цирку я розповів у класі. Хоч я нічого й не вигадав, мене назвали хвастуном. А то ж усе чистісінька правда! І на циркових афішах тепер великими літерами написано: «Бамбіно, малий вершник». Я неодмінно подивлюся цей номер. Та ніхто не вірить, що директор прийняв мене за Бамбіно і що я навіть робив красиві вправи на поні.
Як я жартував першого квітня
Це було рано-вранці. Я вже одягся, коли до мене в кімнату ввійшов тато. Він завжди каже мені «до побачення», перш ніж іти на роботу.
— Альфонсе, — насупився тато, — яка дірка он у тебе в шкарпетці!
Я взагалі не терплю дірок у шкарпетках. Тому зразу ж оглянув свої шкарпетки, але не знайшов ніякої дірки.
— Вище, — казав тато уже з порога, — і трохи ліворуч. Не бачиш такої великої дірки?
Я мало в'язи собі не скрутив, але дірки так і не знайшов.
— Перше квітня! — сказав тато, зареготав і пішов собі, тільки двері хряпнули.
З самого ранку отак попався! І я розсердився — вперше, але не востаннє за цей день. От би тепер пожартувати над кимось іншим, та й собі посміятися.
Коли я йшов до школи, кілька малюків гукнули мені навздогін:
— Он у тебе випала хустинка!
Я навіть не озирнувся, а тільки покрутив вказівним пальцем коло скроні та й подумав собі: «Думаєте, знайшли дурнішого за себе? Вдруге я не дам себе обдурити!»
Згодом, уже в школі, поліз я в кишеню по хустинку, хотів витерти носа. Хустинки не було. Отже, вона справді випала, коли я йшов до школи. Це знову зіпсувало мені настрій.
Тільки-но зайшов я до класу, як Ервін похвалився мені, що сьогодні буде контрольна робота з географії, і він, Ервін, страшенно боїться.
— Сьогодні? — здивовано перепитав я. Ервін заклопотано кивнув. Сьогодні контрольна з географії, а я й не знав про це! Швидко дістав я підручник і до дзвоника встиг дізнатися про багато що на світі. Звісно ж, ніякої контрольної не було. Я запитливо подивився на Ервіна. Той вишкірився і самими губами сказав:
— Перше квітня…
Ніхто цього не почув, але я зрозумів добре. Тоді я теж спробував пожартувати. Пітові сказав, що у нього у шкарпетці дірка, але той навіть не поглянув на мене, тільки буркнув:
— Я вже це вшосте чую! Облиш!
Ервіну я сказав, що він загубив хустинку, а той негайно витяг її з кишені, підніс мені до очей і сказав:
— Ти помилився. Альфонсе. Придумати таке, як контрольна з географії, ти нізащо не зможеш. Заяложені у тебе жарти.
Я зрозумів, який це препоганий день, перше квітня. Більше я вже не намагався жартувати. А мені чого тільки не казали: двічі про порвані шкарпетки, чотири рази про загублену хустинку і раз про дірку в костюмі! Пустунів я перепиняв одразу ж.
— На мені не поїдете, — казав я. — Облиште ці заяложені жарти.
Потроху першоквітневі жарти в класі вичерпалися. До кінця уроків усе йшло добре. Я був пильний, і більше ніхто мене не піддурив.
Вдома послала мене мама в льох по петрушку та іншу зелень на суп.
— А чому це зелень у льоху? — здивувався я.
— Там вона краще зберігається. Бо проростає, коли довго лежить на світлі, Альфі.
Я взяв великий ключ і пішов до льоху. Завжди я проливаю сто потів, поки відімкну цей замок. Ніякої зелені у льоху я не знайшов, тільки розсунув купу вугілля по всій долівці, та й повернувся геть чорний від вугільної пилюки.
— Вишукав скрізь, але зелені не знайшов, — сказав я мамі.
— Не може бути цього, — цілком серйозно почала мама, але не витримала і засміялась. — Та сьогодні ж перше квітня!
Вона сіла на кухонний стільчик.
— Зелень на суп у льоху… бо проростає… - сміялася вона і втирала сльози.
Я пішов у кімнату, сів за стіл і став міркувати. Мені хотілося вигадати якийсь неймовірний першоквітневий жарт. Знадвору було чути, як усе ще сміялась мама, приказуючи:
— Зелень у льоху, зелень у льоху…
Я вирішив приголомшити батьків за вечерею.
Повернувся з роботи тато. Мама мерщій розповіла йому про мої пошуки зелені у льоху. Під час вечері я був німий. Тато дивувався.
— Що це ти. Альфонсе, повісив носа? — запитав він. — Тому, що не знайшов зелені у льоху?
Хотів я так погрозливо зиркнути на тата, але передумав і мовчки заходився знову біля своєї тарілки.
— Певно, щось сталося, — сказав тато до мами.
— Неприємності в школі? — запитав він мене. Після вечері я завжди показую татові свої зошити і щоденник.
Мою мовчанку він пояснив, мабуть, тим, що в якомусь із моїх зошитів стоїть четвірка чи п'ятірка[*]. [* Німецькі оцінки «5» і «4» відповідають нашим «1» і «2».]
— Ну, розповідай, — підбадьорив мене тато.
Я ніби зовсім знітився і пробелькотів:
— Я… сьогодні… ти знаєш… ну… одержав зауваження.
Тато відкашлявся. Це погана ознака. Перше зауваження за весь час мого навчання в школі! Завжди з поведінки у мене було «відмінно» і лише інколи «добре».
— То, кажеш, зауваження. А чому? — руба поставив питання тато.
— Я… я пропустив чотири уроки і вчителя назвав твердолобим.
Мама злякано відсунулась із своїм стільцем назад. Вона спочатку не повірила моїм словам.
— Ти прогуляв і свого вчителя… — затнулася вона, — свого вчителя назвав твердолобим?
