— Чого ти кричиш на стару жінку, йолопе? — гримнув якийсь перехожий і вхопив мене за комір.
— Та хіба я кричу! Лише питаю про рукавичку. А може це ваша?
— От нахаба! — розлютився перехожий.
І я хутенько накивав п'ятами.
Потім я звертався ще до багатьох людей. До залізничника, до молодої жінки, до мотоцикліста, що саме лагодив свого мотоцикла, до юнака, за що той одважив мені запотиличника, ще до якоїсь жінки і до якогось чоловіка. Чоловік був дуже люб'язний. Він пояснив, що рукавичка з козиної шкіри і зроблена зі смаком. А жінка була іншої думки. Мовляв, ця рукавичка — справжнісінький мотлох, бо пошита із штучної шкіри, і такої вона ніколи б не носила.
Цього було досить. Мені перехотілося бігати з рукавичкою із штучної козиної шкіри, питати всіх людей та щоб за це мене ще й ображали. Я підфутболив рукавичку ногою. Вона описала круту дугу і лясь! — упала на брук. І лясь! — тут-таки одержав я звідкись ляпаса.
— Поганець! — просто над вухом крикнула якась жінка. — Моєю рукавичкою в футбол грає!
Довелося мені побігти і принести жінці рукавичку. Тоді жінка почала мене вичитувати. Все мені не запам'яталося, тільки дещо:
— Хіба так роблять, знайшовши рукавичку? Слід бути порядним. Не грати знахідкою в футбол, а віддати її тому, хто загубив. Якби ти так зробив, ти б одержав невеличку винагороду, але ж ти…
— М-е-е! — замекав я. Такого ще ніколи зі мною не було, бо я ввічливий з дорослими. Але зараз я міг собі таке дозволити. Проте мама, яка саме йшла до молочного магазину, була іншої думки. Мене покарали — заборонили на цілий день виходити з дому. Де ж справедливість?
Як я вперше стрибнув головою вниз у воду
Одного чудового дня я мав необережність розповісти, що ще ні разу не стрибав головою вниз у воду. Я дуже хотів мати свідоцтво плавця і склав майже всі потрібні нормативи. Лишався тільки стрибок головою вниз, і я матиму свідоцтво.
— Навіть із однометрової висоти не насмілюєшся? — не вірив тато.
Із тону запитання я зрозумів, що він цього аж ніяк не схвалює.
— Та насмілююся, — випалив я, — тільки що з того, коли на тебе всі дивляться і ти не можеш: бо як плюснешся животом, то всі сміються.
— Це не виправдання, Альфонсе. Ти просто не насмілюєшся, боїшся висоти.
— Свічкою плигаю ж, а от головою вниз…
Тато відмахнувся. Це означало, що я звичайнісінький боягуз і край.
— Отже, мій син Альфонс Ціттербаке не зважується плигнути вниз головою! Стривай, а скільки ж тобі років?
Я мовчав, адже він знає не гірше за мене, скільки мені років.
— Відповідай!
— Ну, десять, — сердито буркнув я. — Ти сам знаєш.
— В десять років я стрибав головою вниз із триметрової висоти!
В розмову встряла мама.
— Паулю, облиш хлопця, — сказала вона татові. — Хіба йому конче треба стрибати головою вниз? Проживе і без того дурного стрибка. Я теж не вмію стрибати головою вниз і взагалі боюся стрибати з вишки.
Я вдячно подивився на маму. Тато відсунув убік тарілку і дав волю своєму гніву.
— Від тебе й не вимагається, — сказав він мамі. — А для хлопця його віку боятися стрибнути головою вниз — це просто ганьба.
— Я не боюся, тільки ж усі сміються, коли стрибок не виходить, — пробурчав я, бо слово «ганьба» не сподобалося мені.
— Ти просто боїшся. Ти взагалі боягуз і край!
Отак ми з татом розмовляли, а мама все намагалася заспокоїти нас.
— Справжній мужчина може стрибнути вниз головою, а Альфонс — боягуз, — сказав тато насамкінець, і мама пішла на кухню.
Ми помовчали добру хвилину.
Нарешті обізвався тато, і я зрозумів, що ми з ним домовимося:
— Гаразд, будемо вважати, що ти не боїшся, тільки соромишся, бо не опанував ще техніки.
Я задоволене кивнув. Так воно й було.
— Ось поглянь, як це робиться.
Тато відсунув стільця, скинув піджака і став перед килимом. Килим, напевне, правив за воду.
— Руки витягаєш над головою, голову трохи вниз і падаєш. Повільно… отак, а як настане критичний момент, коли здається, що ось-ось складешся, мов кишеньковий ножик, тоді сильно відштовхнися і випростайся. Не розставляй широко ноги, не згинай у колінах, бо найчастіше роблять саме ці помилки.
Ми повправлялися перед килимом-водою. Все йшло блискуче. Тато дав мені ще кілька порад. Наприклад, пальці ніг повинні міцно обхоплювати край дошки — це щоб можна було краще відштовхнутися. Так ми вправлялися цілу годину. Це було просто чудово. Тут, у кімнаті, я сам собі здавався одним із найкращих стрибунів у воду.
Наступного дня пішов я на безплатний пляж. Робив усе так, як під час тренування з татом. Виходило все, аж до того моменту, коли мені починало здаватися, що я ось-ось складуся, мов кишеньковий ножик. А що, як усе-таки плюснуся животом? І я знову випростовувався.
Кілька менших хлопчаків звернули на мене увагу.
Вони загукали:
— Ну, стрибай уже! Хочеться почути, як ти гепнешся животом.
Я кинувся до хлопчаків, прогнав їх геть, озирнувсь, а вишка далеко позаду. Так я й пішов додому, не зробивши жодного стрибка.
Може, тато уже й забув про ті стрибки. Я так сподівався на це. І справді, за весь вечір тато ні разу не запитав мене про мої успіхи після наших вправ коло килима.
Кілька наступних днів я не ходив купатися. Все міркував, чи взагалі потрібне мені те свідоцтво плавця. Може, краще зайнятися легкою атлетикою? Я так нічого й не вирішив, бо в суботу за вечерею (мама подала смажену картоплю з маринованим оселедцем — мою улюблену страву, і я був у чудовому настрої) тато раптом згадав про стрибки вниз головою.
— Ну, як. Альфі, ти вже стрибав?
Я кивнув і напхав собі повен рот картоплі. Хоч відповідати не доведеться. Бо мамі дуже не подобається, коли розмовляють із повним ротом. Тато почекав і, коли я пережував ту картоплю, що мав у роті, запитав:
— Ну то як? Виходить у тебе стрибок головою вниз?
Та в мене рот знову був повний. Я жував і жував.
— Ну то як? Виходить за нашим методом?
Я нічого не міг відповісти, бо якраз одкусив чималий шмат оселедця та ще й кілька зерняток гірчиці застряло в зубах.
— Ти німий, чи що? — запитав тато, і на його чолі залягла зморшка.
— Ти ж бачиш, у хлопця повно в роті, — втрутилася мама.
Певно, вона помітила, що я в скрутному становищі й вирішила допомогти мені. Я тільки промимрив «угу».
— Гаразд, зачекаю, поки ти доїси. Та я й так здогадуюся, чому ти мовчиш, — мабуть, знову не наважився стрибнути.
Я ще раз щось промимрив із повним ротом, але тато махнув рукою.
