— Одинадцять років хлопцю, і він не може стрибнути вниз головою.
— Мені тільки десять, — заперечив я. Завжди, коли тато присікується до мене, то додає мені років.
— То незабаром буде одинадцять, і вже треба вміти стрибати вниз головою.
Тато поміркував трохи і сказав:
— Завтра неділя, тож ходімо разом на пляж. Повір мені, ти навчишся стрибати головою вниз.
Я здригнувся. Мама теж.
— Ти ж нічого йому не зроби, — попрохала мама.
А тато сказав:
— Тільки навчу його стрибати головою вниз і більше нічого.
Хоч би цієї неділі пішов дощ. Чи заради мене хай би сніг випав у липні. Покатався б я на ковзанах чи зайнявся б чимось іншим. Та, на жаль, погода не зіпсувалася.
Тато був у чудовому настрої. Він голився і наспівував.
— Ну, Альфі, тепер ми побушуємо у воді.
Мама дала нам два рушники та чималого пакунка з їжею, а коли вийшли надвір, помахала нам рукою. Я помітив, що вона трохи потерпає за мене.
Дорогою тато жартував і розповідав паромникові, який віз нас через річку на пляж, що я нова олімпійська надія у стрибках із вишки, а він — мій тренер.
На пляжі спочатку все йшло добре. Ми плавали кролем і на спині. Я не відставав від тата. Потім ми змагалися, хто далі пірне, і тут тато переміг, та ще й як! Він довго не виринав, і я вже злякався, чи він, бува, не втонув. Раптом тато виринув далеко позад мене. Ой же й здивувавсь я! А тато був такий гордий, що я ним захоплююсь.
Весь цей час я пильнував, щоб ми не підпливли надто близько до вишки. Я все ще мав малесеньку надію, що тато забуде про ті кляті стрибки вниз головою.
— А зараз чи не зробити б нам по красивому стрибку? — запитав тато, підморгнув і поплескав мене по спині. Поволі пішли ми до вишки.
Я виліз на вишку, пальцями ніг вчепився в край дошки, витяг руки над головою, зігнув ноги в колінах і відразу ж випростався.
— Так правильно, тату? — запитав я.
— Так, так, — сказав він. — А тепер треба стрибати.
— Знаєш, ноги непокоять мене. Як я їх втримаю вкупі? Коли ж ноги розставлені, всі сміються, — так я намагався розмовами виграти час.
Тато наморщив чоло, але спокійно сказав:
— Поглянь, як треба робити стрибок. Показую. Будь уважний, запам'ятовуй усе, тоді й ти зумієш.
Тато став на моє місце, обхопив край дошки пальцями ніг, повільно нахилився… Чи то він надто повільно нахилявся, чи з якої іншої причини, цього я не знаю, але тато не стрибнув, а просто звалився у воду, та ще й ударив ногою об ногу. Він вирнув і, мабуть, помітив, що я сміюсь. Я вмить схаменувся і, коли тато знову виліз на вишку, хотів уже якось похвалити його. Але тато лише буркнув:
— Мабуть, моя поза була не бездоганна. Я покажу тобі ще раз.
Та й цього разу мені здалося, ніби ноги у тата не були притиснуті одна до одної і трохи зігнуті в колінах.
Я сказав йому це.
— Мели, мели — цього разу стрибок вийшов. Не придирайся, краще сам покажи щось.
Мусив я знову ставати на дошку. Знову до критичного моменту все йшло добре. Та кинутись одразу у воду я не міг, немов мене тримала рука чарівника. Я знову випростався.
— Ну, яка тепер у тебе відмовка? — сердито запитав тато.
— Та ніякої. Здається, там хтось пірнув саме — не можна ж стрибати!
Тато уважно подивився у воду, потім на мене.
— Тепер стрибай! — наказав він.
Я обережно нахилився, але не стрибнув. В цю мить тато вхопив мене за кісточки і підняв у повітря. У нього великі дужі руки.
— Ні… — тільки й встиг я крикнути, але критичний момент минув, і я плюснувся у воду. А що я не випростався в польоті, то впав, мабуть, як дошка. А знизу саме виринав якийсь чоловік. Того не бажаючи, я добряче штовхнув його в бік.
Потираючи живіт, я швидко ліз драбиною на вишку і чув позаду могутнє сопіння. Той чоловік, якого я ненароком штовхнув, був обурений і гнався за мною. Я сховався за тата.
— Ах ти ж, телепню! Я тобі дам.
— Спокійно, ніхто тут нікому не дасть.
— Слухайте, — почав той чоловік. Тепер я помітив, який він гладкий. — Хіба ви не бачили, як цей хлопець топтався по мені?
— Такий малий хлопець? Не смішіть, — цілком правильно заперечив тато.
— Ах так? — не вгамовувався гладкий чоловік. — Не втручайтесь у чужі справи!
— Ні, це моя справа, — відказав тато. І я так вважав. Зрештою, це ж він мене кинув.
Гладкий чоловік хотів обійти тата. Мабуть, щоб надавати мені. Тато заступив йому дорогу. При цьому він відтіснив мене до краю дошки, не помітивши цього. Я впав у воду. Коли я побачив, що падаю, то відштовхнувся.
Важко повірити, але вийшов чудовий стрибок вниз головою.
Вода, ніби шовк, облягла тіло. Я розплющив очі й зрадів: яке все зелене і мчить мимо! «Отже, все так просто», — подумав я і мерщій виринув на поверхню. Тато і той гладкий чоловік все ще сперечалися.
— Добрий мені батько — власну дитину шпурляє у воду, та ще людям на голову.
— В мої родинні справи ніхто ще не втручався, то й ви будь ласка, не втручайтесь.
— Але ж хлопець важкий, знаєте, як було боляче… — почув я, протискуючись між ними, і знову стрибнув. Ой, гарно ж! Немов летиш! Яка це насолода — стрибати у воду сторч головою! Коли я знову виринув, тато і той чоловік саме злазили з вишки. Я злякався. Чи не йдуть вони в поліцію через мене? Пішов за ними назирці. До моїх вух долинули татові слова:
— Важко повірити, що ти — той самий Альфред. Просто неймовірно. Треба ж було спочатку посваритись, щоб усе отак з'ясувалось.
Гладкий чоловік називав тата Паулем, — таке дозволяла собі тільки мама. Я вже нічого не розумів. Обидва сіли за стіл у прибережному ресторані, а я повернувся до вишки. Стрибав, поки запаморочилося в голові. Тоді пішов по тата. Він усе ще сидів із тим чоловіком за столом. Обидва пили вино.
— Дай панові руку, — сказав тато.
Гладкий чоловік щиро усміхнувся і показав на свій правий бік.
— Вибачся.
Я здивовано подивився на тата.
— Але ж ти сам мене… — почав я.
Але той чоловік тільки засміявся і сказав:
— Забудьмо все.
Гладкий чоловік, якого я торпедував, виявився татовим шкільним товаришем. Колись вони сиділи за однією партою, а після школи не бачилися тридцять років.
— Який ти став гладкий, Альфреде! — сказав тато сміючись.
А той показав на татову голову:
— А де твої кучері, Паулю?
Я розсердився — тато ж ніколи не був кучерявий.
Потім усі разом пішли до вишки. Тато і його шкільний товариш хотіли показати мені, як слід стрибати вниз головою. Я вибіг наперед, стрімголов шугнув униз і, не здійнявши бризок, пірнув у воду.
— Божевільний! — вигукнув тато, коли я виринув на поверхню. Татів шкільний товариш тільки схвально кивнув головою.
Аж увечері прийшли ми додому. — Паулю, ти пив пиво? — здивувалася мама. — Сподіваюсь, ви все ж таки купалися?
