— Давайте знайомитись. Почнемо з кінця — так буде цікавіше. Хто Альфонс Ціттербаке?
Це я. Але я так засоромився, що не встав і не відповів. Я ж останній за алфавітом, а мене викликали першого. Запала напружена тиша.
Вчитель помовчав і сказав:
— Отже, першого нема.
Всі у класі скалили зуби. Мені стало жарко, на лобі виступив піт, але я так і не наважився встати. Бо тоді пан Гірціг сказав би:
— Ціттербаке, ти, бува, не заснув?
Я страшенно засоромився, а вчитель записав у журналі, що мене нема.
Петер, голова ради загону, поцікавився після уроку:
— Ціттербаке, чому ти не обізвався? Чому ти викидаєш такі коники?
Я сказав:
— Просто не насмілився.
Наступного дня пан Гірціг запитав:
— А сьогодні Альфонс Ціттербаке є?
Я зніяковіло відповів:
— Тут!
Наш новий учитель не помітив, що вчора я теж був. Він ще не знав усіх в обличчя.
— А де ти був учора? — приязно запитав він.
Заїкаючись, я почав:
— Я…
Знову на лобі у мене виступив піт і, певно, я ще й почервонів.
Вчитель насупився:
— Ну, Ціттербаке, що сталося?
Я, нарешті, признався, бо перед цим добре все обдумав:
— Я був тут, пане Гірціг.
Вчителеве обличчя спохмурніло.
— Слухай, таких витівок у нашій школі не повинно бути. Вчитель — твій друг, але його не обведеш навколо пальця. Де записка від батьків?
— Нема, — відповів я. — Та й навіщо вона?
— Отже, прогуляв урок, — зробив висновок учитель. — Хочу сказати, що я в тобі розчарований.
Після занять він дав мені записку для мами. Я можу тільки здогадуватися, що в ній було написано. Вдома я мовчки поклав записку на стіл. Мама прочитала і, мов підкошена, опустилася на стілець. Вона тільки сказала:
— Чим я заслужила таке? Ти ж порядний хлопець, Альфонсе!
— Я не… — почав я знову, але чомусь не закінчив.
А мама сказала:
— Хлопче, будь правдивий. — І поклала мені на плечі руки. — Ти дуже м'який. Альфонсе, — продовжувала вона. — Спробуй стати справжнім мужчиною. Інколи ти буваєш занадто боязкий, і це тобі шкодить. Я впевнена, ти не сам надумав прогуляти урок. Хто на тебе погано впливає?
Ми обоє дуже засмутились. Трохи перегодом мама сказала:
— Альфонсе, піди краще купи щось. Набридло мені дивитися на твоє сумне обличчя.
Треба було принести чаю, масла, хліба і гірчиці. Я взяв кошик і пішов.
В магазині було людей — ніде яблуку впасти. Я ніяк не міг знайти кінця черги і крутився поміж людей. Довгенько штовхали мене. Коли я нарешті знайшов кінець черги і перелічив свої гроші, то побачив, що не вистачає однієї марки. Я злякано обернувся і помітив хлопця, мабуть, на голову вищого за мене, що саме підіймав із підлоги марку. Я глянув йому просто в вічі, а він кивнув і сказав:
— Тільки що впустив.
Я вийшов із черги, став у кутку і почав спостерігати за тим хлопцем. Він купив цукерок.
Продавщиця помітила мене, бо я все крутився у неї на очах, і раптом голосно сказала:
— Хлопче, щось ти довго крутишся біля вітрини з цукерками. Нічого не купуєш, а тільки шастаєш по магазину!
Всі подивились на мене й загомоніли, а дехто сказав:
— Так, так!
Я почервонів. Як вони могли подумати, що я збираюся красти цукерки. Я вискочив із магазину і сховався за колонкою для афіш.
Той хлопець теж вийшов надвір. Він спокійнісінько ласував цукерками. Я пішов за ним назирці. Ось він зайшов у високий будинок і грюкнув великими дерев'яними дверима. Я почекав ще якусь мить і пішов до того будинку. Відчинив двері й налетів на якогось чолов'ягу.
Мабуть, то був швейцар.
— Ну, хлопчиську, — сказав він сердито, — нарешті я тебе здибав!
— У чому справа? — спитав я запинаючись.
— Це ти так грюкаєш дверима, що весь будинок дрижить?
На лобі у мене виступив піт, і я відчув, що червонію. Я мовчав і тільки кусав собі губи.
Чолов'яга струсонув мене:
— Востаннє кажу тобі: зачиняй двері як слід! У цьому будинку живуть люди, які працюють вночі, а вдень хочуть спати. Розумієш?
Я кивнув.
— Тепер ще раз зачини двері, але тихенько, — сказав чолов'яга.
Я мусив ще і ще раз тихенько зачинити двері.
— От тепер ти зрозумів! — сказав, він і відпустив мене.
Ледве я переступив поріг, мама запитала:
— Альфонсе, що з тобою? Чого у тебе такий вигляд? Скажи мені.
Я тільки здвигнув плечима й показав порожнього гаманця, у якому не вистачало марки. Що я міг сказати?
— Надалі я буду ходити сама до магазину, — сказала мама.
Я промовчав, а потім вибіг надвір. Лиха година! Я згадав: у нас же сьогодні піонерські збори! Щодуху помчав до школи. Справді, збори вже почалися. Я став під дверима і почув голоси. Ввійти чи ні? Одному стати перед усіма і пояснити, чому запізнився. Але ж я напевне заплутаюсь і знову всі подумають погано про мене.
Я взявся за ручку дверей і не знав, що робити далі. Раптом двері розчинилися — переді мною стояв Петер, голова ради загону. Петер і весь загін дивилися на мене.
— Він підслуховував, — сказав Петер. — Я ж казав, що хтось є під дверима. Такого я не чекав од тебе, Альфонсе.
Я відчув, що червонію.
— Та я…
— Так, — сказав Петер, — ти надто боязкий, щоб увійти і вислухати все, що ми саме про тебе говорили. Що це з тобою коїться?
Отак і виходить у мене, що я не винний, а завжди попадаю в якусь халепу. Хіба це справедливо?
Як я впіймав коропа Юмбо та наловив усякої іншої риби
По суботах тато часто ходить на рибалку. Мене з собою він ніколи не бере. Коли я його прошу, він каже:
— Ні, Альфі, не можна. В човні ти не всидиш спокійно, розженеш мені всю рибу і сам нічого не
