Потім усі страшенно сміялись, бо воно справді схоже на вино. Петер замовив ще раз. Ми випили знову. Ервін хотів випити з нами, але ж офіціантові не можна. Тоді Бруно звелів:
— Хай Ервін наллє й собі чарку. Коли в ресторані святкується день народження, офіціант може теж випити.
Коли ми випили по п'ять склянок ситра-вина, я сказав:
— Тепер ми п'яні і можемо потанцювати.
Ми танцювали, щось вигукували. Похитуючись, я пройшовся по кімнаті, під сорочку спереду запхнув подушку і попрохав:
— Ще… чарочку ви…на, офіціанте.
Надзвичайно цікава була гра.
Але мама Бруно думала інакше. Ми не чули, як вона зайшла до кімнати. І треба ж було мені заточитися і впасти просто їй під ноги!
— Що тут коїться? — голосно запитала вона.
Бруно підморгнув мені. Він хотів і далі продовжувати гру.
— Добрий день, матусю! — якось дивно сказав він. — Ви…но… таке смачне!
Тут я гукнув:
— Офіціанте! Ще ч…ар…очку!
Мама Бруно швидко підійшла до столу і побачила чарки.
— Ой лишенько! Що ви наробили? Ви ж усі п'яні!
Ми засміялися — гра вийшла на славу.
— Де ви взяли вино? Хто вас підбурив?
Мама Бруно поодинці перетягла нас усіх на канапу.
— Мамо, — сміючись, почав Бруно, — хіба ти не бачиш, що все це жарти?
— Жарти? Ось я покажу вам жарти!
Вона була така серйозна і сердита, що ми перестали сміятись. Бруно намагався все пояснити.
— Мамо, я повинен тобі сказати… — але доказати не зміг.
— Бруно! Хто вас підбурив пити вино? Скажи мені правду!
Бруно знову спробував пояснити, що ми пили ситро і що все це просто гра, але його мама тільки ще дужче розсердилася і закричала:
— Хто вас підбурив, скажи правду? Хто?!
Тоді Бруно показав на мене:
— Ціттербаке підбурив нас.
Вона кивнула, немов інакше і бути не могло.
— Ти ж на таке не здатний, Бруно.
Я почервонів, на лобі у мене виступив піт.
— Ти аж розчервонівся від вина, — зауважила мама Бруно.
— Та ми ж нічого поганого не зробили, — пробелькотів я.
— Що? Нічого поганого? Ось я відведу тебе додому і про все розповім твоїм батькам!
Що ми могли іще сказати? Треба було розходитись. Мама Бруно повела мене до батьків. Я тільки показав Бруно кулака і шепнув йому на вухо:
— Зрадник!
Коли я з мамою Бруно став на порозі, моя мама зблідла.
— Щось сталося? — схвильовано запитала вона. Я похитав головою.
— Можна, я вам розповім, пані Ціттербаке? — спитала мама Бруно.
Мене залишили в коридорі. Одначе я чув, як вони розмовляли в кімнаті.
— Приходжу додому… нічого не підозрюю, аж там цілковите безладдя… діти п'яні… ваш син підмовив… чарками вино.
Таке почув я крізь двері.
Потім покликали мене.
— Що ти накоїв, Альфонсе? — в розпачі запитала мама.
— Таж ніякого вина ми не пили!
Мама Бруно обурилася.
— Кажи правду! — крикнула вона.
— Ми… пили…
— А чому ж ти сказав, що ви не пили? — тихо запитала мама.
— Ні, ми не пили.
Я зовсім заплутався.
— Ми пили, — сказав я.
— Він навіть не розуміє, що говорить, пані Ціттербаке, — сказала мама Бруно і похитала головою.
Я не заперечував. Тепер мені було однаково. Мама ще запитала, може, то мене хтось підмовив? Я відповів, що все зробив сам.
— Еге ж, мій Бруно на таке не здатний, — сказала насамкінець мама Бруно.
Тоді я спересердя крикнув, що Бруно боягуз і він намагається все звалити на когось іншого, хоча теж пив разом з усіма і так само спотикався.
Мама сіла, мов підкошена:
— Що з тебе буде, Альфонсе? Ти не в мене удався.
Мені довелося негайно лягати в ліжко. Я був покараний. Цього чудового дня я мусив лежати в ліжку через якісь кілька склянок ситра. Бувало, пив його досхочу і нічого мені не казали.
Прийшов тато, і мама негайно розповіла йому про все. Він спочатку засміявся, але мама сказала, що все це небезпечно, і він одразу ж спохмурнів. Тато підійшов до мого ліжка і зажадав пояснень. Я розповів, як усе було насправді, сказав, що то було не вино, а ситро. Тато слухав і сміявся так, що аж шибки деренчали. Зайшла мама, така сердита. Тато розповів їй про все, і вона теж розсміялася. Мені дозволили встати і за вечерею дали чарочку ситра.
Тепер щоразу, коли зустрічаю маму Бруно, я починаю хитатися, мов п'яний. Я розумію, що це погано, але ж за всяку провину має бути кара, каже наша вчителька, пані Еке.
Прикрощі через рукавичку із штучної козиної шкіри
Якось я знайшов на вулиці рукавичку. Непогана ще рукавичка з червоної шкіри, з жовтою кнопкою. Мабуть, випала у когось із кишені. Поперед мене поспішала кудись жінка. Я кинувся за нею. Ледве переводячи подих, запитав її:
— Може… ви…
— Я не роздаю грошей. Не старцюй, — відрізала жінка і зиркнула на мене крізь свої блискучі окуляри.
Я простяг їй рукавичку, але побачив, що у неї зелені рукавички, кинувся далі. А та жінка гукнула мені навздогін:
— Нахабний хлопчисько!
Аж ось іде мені назустріч якась бабуся.
— Чи не ви, бува, загубили? — запитав я і показав їй рукавичку з жовтою кнопкою.
— Га? Кого набили? — перепитала старенька. Певно, вона недочувала. Тоді я гукнув дужче:
— Та ні! Я питаю, чи це не ваша рукавичка?
— Еге ж, — відказала бабуся, — бридка звичка.
Я закричав ще голосніше:
— Чи це не ваша ру-ка-вич-ка?
