Я втупився в тарілку і кивнув. Але цього мені було замало, і я додав:
— А ще я плювався в класі і тепер мені хоч тікай із школи.
Я ще не договорив до кінця, як тато грюкнув кулаком об стіл.
— Неймовірно! Ти поводишся у школі мов дикун!
Мама зблідла. Вона лише сказала:
— Що ти тільки собі думаєш?
Я вже хотів вигукнути:
«Та сьогодні ж перше квітня!» і «Гарно ж я вас піддурив!», але не зважився. Тато й мама тим часом напосілися на мене. Тато так стис мені руку, що аж заболіло. Я не міг виправдатися — вони жне давали мені й слова промовити.
— Може, завтра ти назвеш і мене твердолобим? — гнівно запитав тато і ще дужче стис мою руку.
— Марш спати! — наказала мама (вона побоювалася, що тато ще дужче розгнівається).
Мама виштовхнула мене в спальню і зачинила за мною двері. Тепер можна б і засміятись, адже я славно пожартував! Але мені було не до сміху. Засміюсь, а тато почує і подумає: я вчителя назвав твердолобим, у класі плювався, а тепер і над ним сміюся!
Через хвилину я знову пішов до вітальні. Мені хотілося все пояснити.
— Я ж тільки…
Тато зразу ж перепинив мене:
— Не виправдовуйся, Альфонсе.
Мама теж додала:
— І взагалі, чому ти досі не роздягся? Тебе ж відправили спати!
Грюкнули двері, і мені довелося лягати спати. Потроху розлютився і я. Ну, коли так, то нічого вам не скажу!
Якийсь час я чув, як тато з мамою говорили про мене, але що саме, не дібрав. Лише почув, що мені треба дещо прикрутити гайки.
Спав я погано, а серед ночі й зовсім прокинувся. Приснилося мені, начебто я плювався в кімнаті, за що тато замкнув мене в льоху, де було повно петрушки та іншої зелені. Не спалося, і я став думати про свій першоквітневий жарт. Тоді тихо встав, узяв аркуш паперу, ручку і пішов у вбиральню. Ввімкнув світло й написав великими літерами таку цидулку:
«Зауваження, яке я нібито одержав за те, що назвав учителя твердолобим, плювався в класі і прогуляв уроки, — вигадка. Все це першоквітневий жарт.
Ваш Альфонс».
Я поклав записку біля дзеркала, де вранці голиться тато, і задоволений пішов спати. Вранці я не побачив тата. Він пішов на роботу не попрощавшись, як звичайно, зі мною. Мама мовчки подала мені сніданок. Я міркував собі: чи вони образилися на мене за той першоквітневий жарт, чи вважають, що я справді одержав зауваження і своєю запискою хочу викрутитися.
Другого квітня вся наша сім'я була якась сердита. Певно, так буває завжди після справді вдалого першоквітневого жарту.
Мої пригоди на дорозі привидів
Якось до нашого міста приїхав мандрівний атракціон. Ми, хлопці, тільки й говорили, що про всілякі розваги, але мама не пускала мене туди.
— Це дорого. До того ж кататися на чортовому колесі небезпечно, — сказала вона.
Я розумів, що найкраще піти з татом, але в нього саме було якесь засідання. Потай від мами тато дав мені марку[*]. [* Марка — німецька грошова одиниця і монета, дорівнює 100 пфенігам. ]
— Тільки не кажи мамі, — шепнув він мені.
Коли я зібрався йти, мама поклала мені в кишеню ще п'ятдесят пфенігів.
Нас було четверо: Ервін, Петер, Бруно і я. Спочатку ми побігали між наметами і каруселями.
— Почнемо з чортового колеса, — запропонував Ервін. Мені не дуже хотілось, бо в мене легко паморочиться голова.
— Боїшся, Ціттербаке? — спитали хлопці.
Я вдав, наче нічого й не чув. Тоді ми пішли далі, до російських гірок.
— Давай! — гукнув Ервін. Якраз мимо прогримів візок, у ньому верещали дівчатка.
— Для мене це дорого, — сказав я. — Хіба ж можна брати з дітей по п'ятдесят пфенігів? Тоді у мене залишиться хіба що на яблуко та цукрову вату.
Ервін розсердився:
— Я так і знав, що ти не зважишся.
У Петера теж не було великої охоти. Він сказав, що й для нього це дорого.
Ми попрямували далі. Підійшли до «дороги привидів». Це був великий намет, над яким світився напис із електричних лампочок:
«Хто ще не навчивсь боятись — тут навчиться неодмінно! Навіть на найсильніших чоловіків „дорога привидів“ Цезаря Штільмана наганяє жах, від якого течуть сльози і мороз проходить поза шкірою».
Я прочитав це вголос і відчув, ніби хтось провів холодною рукою у мене по спині.
Петер і Бруно зовсім принишкли, тільки Ервін буркнув щось.
У наметі були вхід і. вихід, а між ними лежали рейки, по яких мчали маленькі візки. Люди сідали, візок зривався з місця, клацали двері і… хтозна, що було далі. Через добру хвилину візок вилітав у інші двері. Але які… Жінки й дівчата ховалися за плечима чоловіків, а в чоловіків капелюхи були натягнені на лоба. Із гучномовця щось завивало і вищало.
Ми стояли перед наметом і мовчали.
Перший обізвався Ервін:
— Мені здається, що тридцять пфенігів за одне катання забагато.
— Що, боїшся? — запитав я, сподіваючись, що той скаже «так». Тоді ми пішли б далі, геть від цього намету привидів. Але Ервін і так був уже сердитий. Він крикнув мені:
— Сам ти боїшся!
— Я боягуз? — ображено перепитав я. — Мені б хотілось покататися «дорогою привидів», але ж ти не хочеш.
Відверто кажучи, не дуже мені й хотілося. Тато часто каже, що для справжнього Ціттербаке мені не вистачає мужності. Але щоб мене називали боягузом…
— Давай! — гукнув я. — Їдьмо!
— Гаразд, — понуро відповів Ервін і поліз до кишені по мідяки.
Ми підійшли до каси. Петер і Бруно не рушили з місця. Вони хотіли побачити, що буде з нами. Касир проголосив:
— Заходьте! Тут ви почуєте, як цокотять ваші зуби, тут ви затремтите, мов пси взимку.
Від цих слів мені стало моторошно. Ми сіли у візок. Проїжджаючи повз Бруно й Петера, ми весело помахали їм. Тільки усмішки у нас вийшли якісь болісні. Візок рвонувся вперед, позад нас клацнули великі двері, і ми опинилися в пітьмі. Навкруги вило і ревло. Дорога весь час петляла, тож доводилося міцно триматись, щоб не вилетіти з візка. Раптом у нас втупились якісь палючі очі, і ми промчали під величезною совою. Потім грюкнули кілька дверей. Від страху я втяг голову в плечі. Зненацька перед нами постала блакитно-рожева примара і посварилася на нас пальцем.
— Тікаймо! — заволав Ервін. — Швидше звідси!
Але як вийти із візка на ходу, що невпинно мчав уперед, та й справжні пригоди ще тільки починалися! Чиїсь довгі тремтячі пальці вхопили нас за голови і обмацали наші обличчя.
— Пальці мертвяка! — закричав я і заплющив очі. Потім біля нас спалахнула блискавка і загримів грім.
