Вінні-Пух
Приповідка
Вам доводилося читати іншу книжку про Крістофера Робіна? Ні? Шкода. Бо коли б ви читали ту книжку, то відразу пригадали б, що колись, давно-давно, Крістофер Робін був знайомий з одним лебедем (чи, може, лебідь був знайомий з Крістофером Робіном, зараз не пам'ятаю), якого він звав Пухом. Згодом лебідь кудись залетів, а ім'я від нього зосталося. І коли ведмедик, новий друг Крістофера Робіна, сказав, що йому б личило найкраще в світі ім'я, Крістофер Робін, не задумуючись, назвав його Вінні-Пухом. Так він Вінні-Пухом і залишився.
'Пухом — це зрозуміло. Але чому Вінні?' — спитаєте ви.
Зараз поясню. Неможливо жити в столиці й хоча б двічі на тиждень — у суботу й неділю — не бувати в зоопарку. Правда, є такі диваки, що зовсім не вміють бувати в зоопарку. Вони заходять у ворота, де написано 'Вхід', і поспіхом перебігають від клітки до клітки, не минаючи жодної, аж поки опиняться біля воріт, де написано 'Вихід'. Розумні люди роблять не так. Вони одразу поспішають до тих тварин, яких люблять найбільше, і зостаються з ними, аж поки треба вже йти додому. Так робив і Крістофер Робін.
Тільки-но ми приходили з ним до зоопарку, він одразу мчав туди, де жили білі ведмеді. Зупинившись біля третьої клітки зліва, Крістофер Робін шепотів щось на вухо доглядачеві, і перед нами розчинялися двері. Ми пробиралися темними коридорами, підіймалися крутими сходами й, нарешті, зупинялися перед омріяною кліткою. Двері клітки розчахувались, і до нас вискакувало щось велетенське сіро-буро-волохате.
З радісним вигуком 'Ох, як я за тобою скучив!' Крістофер Робін кидався йому в обійми.
То була ведмедиця з чудовим ніжним ім'ям, яким в Англії називають дівчаток — Війні. Тільки от ніхто не знає, чи назвали її так на честь Пуха, чи Пуха назвали так на її честь. Колись ми з Крістофером Робіном знали, але тепер забули...
Щойно я написав ці рядки, як хтось мене під лікоть — штовх. Озираюся, а то Паць, та ще й своїм тоненьким поросячим голосочком кувікає:
— А чого про мене нічого?
— Любий Пацику,— сказав я,— уся книга буде про тебе.
— А чого ж досі про Пуха та про Пуха? — кувікнув він знову.
Бачте, в чому річ: він подумав, що вся ця Приповідка, а далі й Казка буде лише про Пуха, і йому стало трішечки прикро. Звісно, Пух — улюбленець Крістофера Робіна, але й Паць стає йому часто в пригоді, коли Пух чогось не може зробити. Приміром, Пуха не занесеш непомітно до школи, а Паць такий маленький, що зовсім легко вміщається в кишені. І дуже приємно відчувати в кишені такого друга, коли ти не певен, скільки буде два по два — чотири чи п'ять. Іноді Паць вилазить посеред уроку на парту й уважно зазирає в чорнильницю, куди Крістофер Робін часто вмочає перо. Тож не дивно, що Паць грамотніший за Пуха, хоч Пухові це байдуже.
'Аби голова була на плечах',— каже ведмедик.
І правду каже. Аж ось зарепетували й інші:
— А чого про нас нічого?
Гаразд, друзі, облишмо вже Приповідку та перейдемо до самої Казки, яка складається з багатьох- багатьох цікавих пригод...
ПРИГОДА ПЕРША,
У якій ми знайомимось з Вінні-Пухом та не тими Бджолами
Перед вами звичайний плюшевий ведмедик.
Як бачите, він спускається сходами слідком за своїм другом Крістофером Робіном, головою донизу, і перелічує східці власною потилицею: бум, бум, бум! Іншого способу долати східці він поки що не знає. Правда, часом йому здається, що коли б на хвильку перестати бумкати й гарненько подумати, то можна було б знайти якийсь інший спосіб. Та саме подумати йому, на жаль, і ніколи.
Так чи не так, але ось він уже зійшов униз і готовий з вами познайомитися:
— Війні-Пух!
Коли я вперше почув його ім'я, то дуже здивувався і сказав:
— А я гадав, він хлопчик.
— Він і є хлопчик,— сказав Крістофер Робін.
— То чому ж ти називаєш його Вінні?
— Я не називаю.
— Невже?
— Авжеж. Він не Вінні, він Вінні-Пух. Розумієш?
— Еге, тепер розумію,— швиденько погодився я.
Іноді, коли Вінні-Пух прибумкає з Крістофером Робіном донизу, він любить у щось погратися, але ще більше він любить посидіти тихенько біля вогню й послухати казку. От і цього вечора...
— А як із казочкою? — спитав Крістофер Робін.
— Що з казочкою? — спитав я.
— Ну, ти міг би розповісти Вінні-Пухові казочку? Йому дуже хочеться!
— Може, й міг би,— сказав я.— Тільки якої ж йому хочеться і про що?
— Гарної і про нього. Він же, знаєш, таке ведмежа!
— Та знаю, знаю!
— То розкажи, татусю, будь ласка, — попросив Крістофер Робін.
— Гаразд, спробую.
— І я спробував...
Колись, давно-давно,— здається, минулої п'ятниці — у Лісі жив собі самотній Вінні- Пух.
— Мабуть, йому, однісінькому, там було дуже страшно? — спитав Крістофер Робін.
— Ніскілечки! — буркнув хтось баском.
Одного разу Вінні Пух пішов на прогулянку й забрів на галявину, що була посеред самого Лісу. А посеред самої галявини ріс височенний дуб, а з-посеред самого дуба долинало голосне дзижчання: жжжжжжж!
Вінні-Пух сів під дубом на траву, обхопив голову лапами і став думати-гадати.
Спершу він подумав так:
'Оте жжжжжж! — то недарма. Саме жикання ні з того ні з сього не візьметься. Коли є жикання — це означає, що хтось для чогось жикає. Дуб жикати не може. Значить, жикає хтось інший. А навіщо тобі жикати, якщо ти не бджола? Отже, жикають бджоли. По-моєму, так!'
Далі він ще подумав, подумав і сказав сам до себе:
— А для чого на світі бджоли? Щоб робити мед! По-моєму, так!
Тут він підвівся і сказав:
— А для чого на світі мед? Щоб я його їв! По-моєму, тільки так!
І з цими словами він подерся на дерево. Він ліз, ліз і ліз і, поки все ліз та ліз, по дорозі мурмотів собі пісеньку, яку сам щойно склав:
От він видерся ще трохи вище... і ще трохи вище... а далі ще зовсім-зовсім трішечки вище. І на цей час йому в голові забриніла інша пісенька:
