Паць кивнув.
— Мій деньнародженнєвий дарунок?
— Так, Іа,— сказав Паць, підшморгуючи носом.— Ось він... Щиро вітаю тебе з днем народження.
І він подав Іа маленький гумовий квачик.
— Оце воно? — спитав Іа трохи здивовано.
Паць кивнув.
— Мій подарунок?
Паць кивнув іще раз.
— Повітряна кулька?
— Так.
— Спасибі тобі, Пацику,— сказав Іа-Іа.— Пробач, будь ласка... але я хочу спитати, якого кольору була кулька, коли... коли вона була кулькою?
— Червона.
— Я так і знав! Червона!.. — проказав собі під ніс Іа-Іа.— Мій улюблений колір... А яка завбільшки вона була?
— Майже така, як я.
— Я так і знав!.. Завбільшки з Паця!.. — сумно пробурмотів Іа-Іа.— Мій улюблений розмір!.. Он воно як: куди не кинь, всюди клин.
Паць почував себе дуже нещасним і просто не знав, як йому бути. Він лише раз по раз розкривав рота, заміряючись щось сказати, та тут-таки вирішував, що саме цього казати й не слід.
І раптом, на його щастя, з того боку струмка долинули вигуки. То прийшов Пух.
— Зичу тобі багато-багато щастя! — кричав Пух, певне, забувши, що він уже це говорив.
— Спасибі, Пуше, мені вже пощастило,— понуро відповів Іа-Іа.
— Я приніс тобі подаруночок! — радісно вигукнув Пух.
— У мене вже є подаруночок,— відповів Іа.
Пух тим часом перебрів струмок і підійшов до Іа. Паць сидів віддалік, похиливши голову на лапки, і тихенько шморгав носом.
— Ось він,— сказав Пух.— Це — Дуже Корисний Горщик. А на ньому, знаєш, що написано? 'Вітаю тебе з днем народження! Бажаю щастя. Твій Пух'. Он скільки всього там написано. І в нього можна класти що захочеш.
Глянувши на горщика, Іа-Іа страшенно розхвилювався:
— Оце те, що треба! — вигукнув він.— Слово честі, моя кулька якраз увійде в цей горщик!
— Та ні, Іа,— зупинив його Пух.— Повітряні кульки не можуть уміщатися в горщику. Вони дуже великі. З ними треба не так, а отак: візьми кульку за мотузок...
— То інші кульки не входять, а моя увійде! Ще й як! — гордо сказав Іа.— Дивися, Пацику!
Паць сумовито озирнувся, а Іа-Іа схопив колишню кульку зубами й обережно поклав її у горщик, далі витяг її і поклав на землю, а далі знову взяв її зубами і обережно поклав у горщик.
— Вийшло! — закричав Пух.— Тобто увійшла!
— Увійшла! — закричав Паць.— І вийшла!
— Чудово виходить! — закричав Іа-Іа.— Просто краса!
— Я дуже щасливий,— сказав радісно Пух,— що здогадався подарувати тобі Корисний Горщик, у який можна класти найусілякіші речі.
— А я дуже щасливий,— сказав радісно Паць,— що здогадався подарувати тобі Річ, яку можна класти у цей Корисний Горщик!
Та Іа-Іа нічого не чув. Йому було не до того: він то клав свою кульку в горщик, то витягав її назад, і було видно, що він таки по-справжньому щасливий...
— А я хіба нічого йому не подарував? — спитав Крістофер Робін засмученим голосом.
— Як же нічого? Звісно, подарував! — сказав я.— Пригадай лишень, ти подарував йому,,, подарував таку маленьку-маленьку...
— А, вже згадав! Я подарував йому великувелику коробку фарб, якими можна намалювати все, що схочеш.
— Еге. Саме так.
— Тільки чого я не віддав йому дарунок із самого ранку?
— Ну, звісно чого! Адже ти був страшенно заклопотаний приготуваннями до свята. Ти клопотався, щоб для Іа був і святковий пиріг, і цукерки, й морозиво...
— Еге, тепер я вже все згадав,— замріяно сказав Крістофер Робін.
ПРИГОДА СЬОМА,
У якій Кенга та Крихітка Ру з'являються в лісі, а Пацеві нежданно-негадано намилюють шию
Здавалося, жодна жива душа не знала, звідки вони взялися і як опинилися тут, у Лісі, — мама Кенга і Крихітка Ру.
Коли ж Пух спитався Крістофера Робіна: 'Як вони сюди потрапили?', Крістофер Робін сказав:
'Звичайним шляхом. Ясно, Пуше?'
Пух, якому було зовсім не ясно, сказав: 'Угу'. — Потім двічі кивнув головою і повторив: 'Звичайним, шляхом. Ага, угу'. — І почвалав у гості до свого друга Паця — дізнатися, що він про це думає.
У Паця саме гостював Кролик. І вони почали міркувати усі троє.
— Мені ось що не до душі,— сказав Кролик.— Ми собі живемо тут — ти, Пуше, і ти, Пацику, і я — і раптом...
— Ще Іа,— сказав Пух.
— Ще Іа — і раптом...
— І ще Сова,— сказав Пух.
— І ще Сова — і раптом ні сіло ні впало...
— Так, так, а ще ж Іа,— сказав Пух.— Я трохи не забув про нього!
— Ми собі живемо тут,— повторив Кролик дуже повільно та голосно,— усі-всі ми — і раптом ні сіло ні впало ми прокидаємося одного ранку, і що ми бачимо? Ми бачимо якусь Чужинську Тварину серед нас! Тварину, про яку ми ніколи ні сном ні духом не знали! Тварину, яка носить своїх дітей у кишені! Казна-що! Уявіть, коли б це мені заманулося тягати в кишенях своїх родичів! Скільки б мені знадобилося кишень?
— Шістнадцять,— сказав Паць.
— Сімнадцять, здається... Авжеж! — сказав Кролик.— Та ще одну для носовичка. Отже, всього — вісімнадцять. Вісімнадцять кишень в одному костюмі! Та я просто заплутався б!
Тут усі вмовкли й довго-довго думали про кишені.
Нарешті Пух, який увесь цей час напружено морщив лоба, сказав:
— По-моєму, їх п'ятнадцять.
— Чого, чого? — спитав Кролик.
— Кажу, що їх таки п'ятнадцять.
— П'ятнадцять чого?
— Твоїх родичів.
— А до чого тут мої родичі?
Пух потер кінчик носа й сказав, що йому здалося, ніби Кролик говорив про своїх родичів.
— Хіба? — сказав Кролик, знизавши плечима.
— Авжеж, говорив...
— Ну, гаразд, Пуше, облишмо родичів,— нетерпляче сказав Паць.— Питання стоїть так: що нам робити з Кенгою?
— А-а, ясно,— сказав Пух.
— Найліпше,— сказав Кролик,— найліпше буде зробити таке: взяти й викрасти Крихітку Ру, а потім його сховати, і коли Кенга запитає: 'Де ж це моя Крихітка Ру?', ми скажемо: 'Ага!'
— Ага! — сказав Пух, надумавши потренуватися.— Ага! Ага!
— По-моєму,— сказав він трохи згодом,— по-моєму, ми можемо сказати 'ага', навіть не викрадаючи
