......................................
Коли всі повернулися на лужок, Іа все ще сидів на тому самому місці, де його залишили, і мочив у воді свого хвоста.
— Гей, скажіть хто-небудь Крихітці Ру, нехай він там швидше,— попросив Іа.— У мене дубіє хвіст. Я б не став про це говорити, та правди не приховаєш. І я зовсім не скаржуся, хоча це правда. Хвіст мій добряче змерз.
— А я вже ось! — пропищав Ру.
— О, то ти вже тут!
— Ти бачив, як я плаваю?
Іа витяг хвоста з води і помахав ним.
— Так я і знав,— сказав він.— Нічого не відчуває. Затерп і занімів. Он до чого дійшло. Зовсім задубів. Та коли це нікому не завдає клопоту, значить, так воно й мусить бути.
— Бідненький мій Іа! Я його зараз витру,— сказав Крістофер Робін. Він витяг носовичок і став витирати осликові хвоста. '
— Дякую тобі, Крістофере Робіне. Ти тут єдиний, хто розуміється на хвостах. Усі інші не здатні мислити. У цьому їхня біда. Вони не мають уяви. Для них хвіст — це не хвіст, а просто якась собі китиця поза спиною.
— Не журися, Іа,— сказав Крістофер Робін, щосили розтираючи хвоста.— Тепер йому краще?
— Так, тепер він начебто відчуває себе хвостом. Відчуває, що він комусь належить. Якщо ти тямиш, про що я кажу...
— Привіт, Іа,— сказав Пух, підходячи до них зі своєю віссю.
— Моє шанування, Пуше. Дякую за увагу...
...Пух розгублено подивився на Крістофера Робіна.
— Пух саме знайшов Північний полюс,— сказав Крістофер Робін.— Чудово, правда, Іа? Ось земна вісь!
Пух скромно опустив очі.
— Оце? — спитав Іа.
— Так! — сказав Крістофер Робін.
— То ми шукали оцю штуку? — спитав Іа.
— Саме її,— сказав Пух.
— Гм,— сказав Іа.— Ну що ж. Принаймні дощу не було,— додав він.— І то вже добре.
Вони встромили вісь у землю, і Крістофер Робін прив'язав до неї дощечку з написом:
ПІВНІЧНИЙ ПОЛЮС.
ВІКРИТИЙ ПУХОМ.
ПУХ ЙОГО НАШОВ.
Потому всі розійшлися по домівках. І здається, хоч я й не зовсім у цьому певен, Крихітці Ру довелося прийняти гарячу ванну й одразу лягти спати.
А Пух так пишався своїм подвигом, що, опинившись у власній хатці біля власного буфета, мусив перш за все гарненько підкріпитися.
ПРИГОДА ДЕВ'ЯТА,
У якій паць із усіх усюд оточений водою
Дощ хлюскотів, хлюскотів і хлюскотів. Паць сказав собі, що ніколи за все своє життя — а йому було страшенно багато років: може, три, а може, навіть цілих чотири! — ніколиніколи він ще не бачив стільки дощу одразу. А дощ усе періщив — з ранку до ночі, день за днем, день за днем...
'От якби,— думав Паць, визираючи з віконця,— от якби я гостював у Пуха чи в Крістофера Робіна, чи навіть у Кролика, коли почався дощ, тоді мені весь час було б весело. А так сиди тут сам-один мов палець і думай-гадай, коли ж то цей дощ ущухне!'
І Паць уявив собі, що він сидить у гостях у Пуха й питає його: 'Пуше, ти бачив колинебудь отакенний дощ?', а Пух відповідає: 'Просто жах, Пацику!' або він, Паць, каже: 'От би знаття, чи не розмило дорогу до Крістофера Робіна?', а Пух відповідає: 'Бідолашного старого Кролика, мабуть, уже точно вимило з дому'.
Отак любенько погомоніти — хіба то не радість, не насолода?! Бо навіщо тоді взагалі здалися такі незвичайні речі, як повені чи потопи, коли тобі навіть ні з ким про них погомоніти?
А видовище, що й не кажи, було-таки справді незвичайне. Маленькі сухі рівчачки, в яких Паць, бувало, так прелюбо копирсався рильцем, стали струмками; маленькі струмки, в яких він, бувало, залюбки брьохався, стали річками; а річка, на берегах якої друзі так весело гралися, вилізла зі свого ложа (так називають річчину постіль) і розлилася так широко та далеко, що Паць занепокоївся, чи не забереться вона скоро у його власне ложе (тобто в його власну постіль).
'Усе ж трішечки лячно,— сказав він сам до себе,— лячно бути зовсім Малесеньким Пацем, з усіх усюд оточеним водою! Крістофер Робін і Пух можуть врятуватися, видершись на дерева; Кенга така стрибуча, що також може врятуватися; Кролик може врятуватися, закопавшись у землю; Сова може врятуватися, полетівши куди завгодно; а Іа може врятуватися, якщо... якщо буде голосно кричати, доки його не порятують... Тільки я сиджу тут, оточений водою, і нічого-нічого не можу вдіяти!..'
А дощ усе хлюскотів та хлюскотів, і з кожним днем вода підіймалася вище та вище, і ось вона вже підступила майже до самого віконця... а Паць і досі не спромігся щось вдіяти.
'Добре Пухові,— з гіркотою думав Паць.— Щоправда, Пух не такий уже й розумний, бо в голові у нього тирса, але це йому байдуже.
Він що зробить, то все не так, а виходить — все саме так. Добре й Сові. Щоправда, розуму в неї також небагато, зате вона геть усе знає. Сова напевне б сказала, що треба робити, коли ти з усіх усюд оточений водою. Добре й Кроликові. Правда, Кролик мало читав книжок, зате він завжди, коли захоче, може скласти розумний план. Добре й Кензі. Правда, Кенга не така й розумна, але вона так непокоїться за Крихітку Ру, що завжди робить те, що треба робити, і їй для цього не треба навіть думати. Добре й бідолашному Іа, бо він... бо він такий бідолашний, що не став би зовсім нічого робити. Але цікаво, що б на моєму місці зробив Крістофер Робін?'
І раптом Паць згадав історію, що її колись давно розповідав йому Крістофер Робін,— історію про моряка на безлюдному острові, який написав усе, що треба, на папірці, поклав той папірець у пляшку, а пляшку кинув у море...
І Паць подумав, що коли і він напише усе, що треба, на папірці і покладе папірця у пляшку, а пляшку кине у воду, то, може, хтось прийде і порятує його!
Він вискочив із віконця, обнишпорив усю свою хатку (точніше, все, що в хаті лишалося сухого) й нарешті знайшов сухого олівця, клаптик сухого паперу, суху пляшку та сухий до неї корок.
З одного боку на папірці він написав:
ОЙ ПОРЯТУЙТЕ!
ПАЦЯ (МЕНЕ)
А на зворотному боці ще написав:
ЦЕ Я, ПАЦЬ!
МЕРЩІЙ ДОПОМОЖІТЬ!
Потому він запхнув папірця у пляшку, пляшку міцно закоркував і, висунувшись у віконце якомога далі, але так, щоб не випасти, щосили кинув її у воду.
'Хлюп!' — сказала пляшка і загойдалася на хвилях. Паць дивився, як вона повільно відпливає, дивився, аж поки в нього заболіли очі, і часом йому ввижалося, ніби то пляшка, а часом, що то просто брижі на воді, й нарешті він зрозумів, що більше цієї пляшки він ніколи не побачить і що він зробив усе, що тільки міг, для свого порятунку.
'Отже, тепер,— думав він,— хтось інший повинен щось зробити. Я сподіваюся, що він це зробить швидко, бо якщо він не зробить цього швидко, то мені доведеться плавати, а я не вмію...'
Після цього Паць глибоко-глибоко зітхнув і промовив:
— Хочу, щоби Пух був тут. Удвох-бо значно веселіше!
....................................
Коли почався дощ, Вінні-Пух спав. Дощ собі хлюскотів, хлюскотів та хлюскотів, а він собі спав, спав і
