Нехай іншим разом.
Через кілька хвилин після того прибіг Сопляк.
Ти чого так рано? – зустрів його Чорний Ворон такими словами. – Невже вже встиг машину поламати?
Машинка бегает прекрасно и еще внуков твоих переживет! Слушай, ты сейчас упадешь.
Чорний Ворон миттю схватився за серце з криком:
Рятуйте, мені зле!..
На Христининих устах випливла легка посмішка.
Обличчя Сопляка перекосилось – сарказм доспів.
Хм, смешно...
Він зняв з себе куртку, яку поспіхом накинув на себе раніше, спокійненько почепив на вішалку, під виглядом скромної баришні сів на стілець, поправив зачіску (незважаючи на те, що волосся на його голові залишилось небагато), потім скромненько склав ручки на коліна – ну просто лялька!
Не тягни, – підганяв його Чорний Ворон. – Кажи, чого сюди прийшов.
Сопляк зіскочив, мов навіжений, хлопнув в долоні, розтираючи їх, як після морозу, і радісним голосом малої дитини запитав:
Ну, что? Поехали?
Куди?
Я разве тебе не сказал? Странно... – сам собі здивувався Сопляк, чешучи потилицю. – Ты же знаешь Неотесанного?
Знаю. У нього ще й група своя... По п’ятницям в клубі, що прямо під моїм офісом грають.
Вот именно! Где-то так на днях их гитарист куда-то там пошел, в компанию какую-то ввязался... Одним словом, оказался не в том месте не в той час – вот с ним там, – Сопляк притулив до скроні вказівний і середній пальці, відтопиривши великий, – быстро поговорили. И теперь им нужна замена, а я как раз мимо проезжал…
Далі не слід було і продовжувати: Чорний Ворон ще на початку розповіді здогадався, про що йому Сопляк хоче сказати, а слухав тільки для того, щоб підтвердити свої здогади. На його обличчі не було жодних ознак радості – кам’яне, як і раніше; але очі, очі його сяяли, немов налилися сльозами, і блистіли, наче від сліз, так, як блищать зорі на чорному полотні неба в ясну ніч.
Что встал? – сказав Сопляк наприкінці. – Собирайся!
Потім він вийшов, щось бормочучи про своє. Чорний Ворон же так швиденько схватив свою куртку, забувши навіть насварити Сопляка за те, що відразу нічого не сказав й відтягував час до останньої миті. Ще не просунувши до кінця руку в правий рукав, він звернувся до Христини:
Можеш сходити по гітару? Вона, здається, стоїть коло мого ліжка. Тільки дивись, щоб медіатор не просковзнув крізь струни.
Якщо йти прямо по коридору і, дійшовши до середини, звернути направо, то неважко зрозуміти, що за тими дверима знаходилась його кімната. Вона знала, що, судячи по обстановці кімнати, можна багато розповісти про характер її господаря, а якщо це кімната господаря будинку, то тим більше потрібно заглянути, адже по цьому господареві важко визначити його справжній характер: то він такий, то відразу міняється в лиці – і вже перед тобою зовсім інша людина. До того ж, їй так кортіло заглянути туди хоч один разочок...
Вона показалась їй дещо незвичною, хоча була такою ж похмурою, як і все навколо: стіни внизу пооббивані, де-не-де потріскані щілинами, а зверху їх прикривали з дивними, в чомусь страхітними людьми постери – більшість з них поблякли, затерлись, траплялися порвані, з відірваним низом чи зовсім розірвані навпіл висіли, проте двоє з них (на обох були зображені дівчата: одна сиділа на підлозі вузького коридору, опираючись ногами об стіну, курячи довгу тонку сигарету і, звісно, крім чобіток на високих підборах, на ній не було нічого, а от друга була вже абсолютно голою і вигиналася усією спиною, демонструючи своє красиве тіло), мабуть, тільки ці два плакати були найменш деформованими і, дивлячись на них, у Христини виникало лише одне питання: на яку із них він частіше мастурбує? ха-ха... отже, жодний куток не обминули павуки, поквапившись прикрасити їх павутинням, а коли зрозуміли, що їм тут ніколи не прижитися, повтікали, плетені домівки ж залишились; праворуч стояла шафа, яка ззовні виглядала новою, але дверцята в ній ледве трималися і, якби дунув легенький вітерець, вони б точно відпали; ліворуч мав своє місце стіл, закиданий усілякими паперами, папками та іншими нецікавими речами, що аж попадали на підлогу, склавши компанію порожнім або напівпорожнім пляшкам і пачкам сигарет; також там знаходився комод, головне завдання якого збирати на собі пил, проте ні в якому разі не змішувати його з тютюном, щоб підтримувати запаморочливий запах у кімнаті; вікна не затуляли штори, натомість були замазаними чорною фарбою, частина якої вже пообпадала, тому денне світло тут могло розгулятися тільки наполовину; на підвіконні вистроїлися в двоє рядів колекція дисків, але й тут їм не вистачило місця й зайві диски купою навалились на акуратно складені; якраз під цим підвіконням стояло широке, не застелене ліжко, а вже об нього спиралася гітара – найбільша його цінність, і хоча вона давно вже не нова, та інструмент був в гарному стані й струни блистіли на чорному фоні мов щойно куплені, а між ними затиснутий свіжо вирізаний з пластмасової картки медіатор; над ліжком уся стіна, починаючи від рівня підвіконня і майже до самої стелі, була обклеєна білетами з концертів, на які ходив Чорний Ворон – він зберіг усі до єдиного. Христина не могла не помітити цього, так як і напис, вишкрябаний ножем, що ховався між цими папірцями: „Гітара: якщо вона є – життя, якщо ж немає – смерть.” Безумовно, все в цій кімнаті показувало гості про захоплення музикою її господаря, та ці слова найточніше відзначали його ставлення не тільки до музики, а й до самого життя.
Вона бере гітару й швиденько йде. На порозі на неї вже чекає Чорний Ворон. Його простягнута рука не взяла інструменту – вона обняла її спину. Христина пішла з ним до машини. Хлопець посадив її на заднє сидіння, сам сів до Сопляка наперед. Усю дорогу він розпитував його про гурт, в чому суть ситуації та (найголовніше) які вони використовують акорди (прості, щоб не заморочуватись, чи складні, аби повикручуватись один перед одним), але Сопляк говорив якось заплутано, при цьому тихенько хихикаючи собі у комір. Потім сказав, що йому там все розкажуть, а зараз хай не випитує, тим паче, що він і сам толком нічого не знає. Проте це не зупинило Чорного Ворона і він продовжував вигадувати нові запитання, ще не кінчивши попередніх.
А Христина не могла вимовити і слова. Сиділа собі тихенько позаду них, слухала їхні перебиваючі один одного голоси. В її руках гітара, його гітара, та сама, на якій він вчився, з якою виступав і майже не розлучався. Дівчина уявляла собі, скільки існує спогадів, зв’язаних з нею. Лише вона знає про нього все. Христина гладить струни і думає, що він так само їх гладив, коли вперше взяв її до рук. Можливо, тоді він так само обдивлявся кожну дрібну деталь на цьому інструменті, як і вона зараз – як щось нове, непізнане, неосяжне. Скільки йому тоді було? Тринадцять? Дванадцять? Вона чомусь думала, що він грає все своє свідоме життя. Що тоді, для того юного хлопчика, важив цей вміло оброблений шмат дерева з неповноцінним дуетом металу? Яким був його перший акорд? Мабуть цей. Христина не знала, як він називається, але помітила, що його пальці часто знаходяться в такому положенні. Вона спробувала це повторити. Вийняла медіатор, положила поряд, взяла акорд. Пальчиком правої руки проводить по струнах – не звучить. Мабуть, потрібно дуже нажати, щоб звучала кожна струна. Ось так. Ще раз проводить пальчиком – зазвучало! на всю машину! Вона швидко притисла струни розкритою долонею, аби заспокоїти їх. Насторожилась. Здається, ніхто не помітив. Принаймні Сопляк: він так само щось доводив Чорному Ворону, запевняючи його в чомусь. А він... Він, здається, почув: замовк, прислухався. „Ля мінор...” – заворушились його губи. Він навіть хотів обернутись, але Сопляк його відволік. Христина ж повернула медіатор на місце, відклала гітару, тримаючи її на відстані однією рукою, щоб на поворотах вона не впала.
Нарешті вони приїхали. Христині не були знайомими ці місця, вона не знала, в якій частині міста вони знаходяться. Попереду була якась будівля, проте одні сходи в ній вели вниз, під землю. Вона опустилася разом з ними.
Раніше тут був ресторан. Хоча, скоріше, пивниця. Але то було давно. Кілька років двері були зачиненими, аж поки купка хлопців, музиканти-початківці, не зламали їх. Так утворилось місце для репетицій.
