Чоловік у тюрбані почав закутувати його в газету, скріплюючи сторінки банальним скотчем.
,,Ну, хай хоч так. Тим паче, що більше нема нічого. Надіюсь, ці ідіоти все-таки не розіб’ють його по дорозі.”
Христина зривається з місця.
Стій, ти куди? – кричить їй вслід Емона. – Куди ти пішла?
Вона не чує. Емона біжить за нею.
Продайте! – Христина стає перед чоловіком.
Той дивиться на неї спідлоба, як на закінчену дуру, й потирає спітнілу шию.
А у вас, дівчино, є гроші?
Наразі, проте будуть, я вам обіцяю.
Обіцянкою хліба не намажеш. Нема грошей – нема товару. Хлопці, грузимо!
Почекайте! Може, ми з вами якось домовимось?
Про що нам домовлятися? Ми от скоро поїдемо звідси, а ви без копійки в кишені не зможете нічого придбати.
А коли ви їдете?
Це вже важко сказати, – мовив він, розгинаючи спину. – Може через годину, а може через дві... Як загрузимось, так і поїдем.
Ви можете затриматись? Ненадовго.
Чоловік в тюрбані уважно розглянув наполегливу дівчину, немов обирав наложницю, почесав свою козячу борідку й пробубонів:
Не знаю... Це не від мене залежить... Начальство сказало... Хоч, мабуть, я зможу чимось вам зарадити... Давайте так: приходьте не пізніше шостої. І потім вже ми з вами все спокійно обсудимо.
Вантажники понесли коробку з написом: ,,Кришталь”.
Заради Бога, ставте В шафу, а не НА шафу!
Чоловік переключився на своє улюблене заняття.
Емона, що весь час стояла поруч і чула їхню розмову, струснула її за плече.
Що ти робиш? – спитала вона.
Розумієш, це дзеркало...
Що?
Воно МОЄ!
Твоє? Будь ласка – я глушу правого, ти – лівого, той з хусткою на голові і так злякається, тому просто втече – забирай своє дзеркало!
Ні, так неправильно.
Чому?
Бо я так не хочу!
Емона помітила в її очах проблиски божевілля. Такі очі бувають у людей, які складають кубик-рубик менш ніж за одну хвилину. Очі дикого звіра, що готовий у будь-яку мить накинутися на тебе й розірвати. Очі, від яких холоне кров й рвуться лімфатичні вузли.
Ну, якщо воно тобі настільки потрібне...
Дівчино, не менше трьох тисяч!
...діставай гроші де завгодно, а я йду звідси.
Розвернулась і пішла. Пішла вздовж вулиці, куди їй показував ненормальний мім. Христина невпевнено слідувала за нею.
Не йди за мною.
А за ким мені йти?
За ким хочеш. А можеш взагалі ні за ким: стій на місці і чекай, поки хрусткі купюри не посиплються на тебе з неба.
Емона сердилася – це відчувалось з її голосу.
Визнаю: я погарячкувала.
Вона зупинилась і Христина нарешті змогла її наздогнати.
Мені не слід було домовлятися про купівлю, якщо я не можу оплатити покупку...
Гаразд-гаразд, – зупинила її Емона. – Не треба продовжувати. Ненавиджу, коли починають так говорити.
Як?
Ти знаєш як. Я все прекрасно зрозуміла, мені не потрібно нічого доводити словами. Все, забули.
Вона знову рушила з місця.
Чого ти стоїш? – крикнула вона Христині. – Доганяй.
Дорога закінчилась тупиком. Йти більше нікуди, а перед ними чи не найбільша будівля в місті. Високі сталеві вікна, забиті дошками, завішані тряпками. Здавалося б, покинутий занедбаний дім, між стінами якого гуляє вітер та пищать пацюки. Та якщо прислухатись... грає музика. І музика ця долинає прямо з цього ось „замку Дракули”.
Ну, з Богом.
Стривай, – Христина призупинила Емону, яка вже хотіла зайти. – Навіщо нам туди йти?
Не хочеш, можеш стояти тут – я тебе не тримаю.
Чому Христина погодилась? Їй було лячно залишатися самій. Чому вони туди зайшли? Бо так вказав ненормальний з бубоном.
„Якщо ти думаєш, що все через тебе, ти помиляєшся! Я так роблю, бо я так хочу.”
Всередині все було, як в мурашнику: жило, рухалось, гуділо, шуршало, перекидалось, нашіптувалось, реготало, виносилось, вносилось, розливалось, злизувалось, блювалось, спорожнялось, перекидалось, курилось, накривалось, трусилось, боліло, знімалось, накладалось, притискалось, кусалось, крутилось, падало, розчавлювалось, сперечалось, харкалось – розважалось! Зайшовши сюди, починаєш розуміти, куди повтікали люди з вулиць, домів, парковок – всім хочеться веселитись! Звісно, адже тут так багато всього...
Вдаряються шари на більярдному столі, від чого палахкотять серця гравців: попаде чи не попаде? Одні кидають дротики й намагаються зберігати спокій, аби рука не здригнулась й не завадила їм попасти в ціль. Для когось танцювали й роздягались ще зовсім молоді дівчатка, яким тільки дай залізти в кишеню по гаманець. Інші кидали важкі кулі в надії, що хоч раз вона зіб’є хоч одну кеглю. Одну-однісіньку. Комусь набагато приємніше спостерігати, як двоє дужих неуків мало не роздирають один одного у боях без правил. Хтось ловив незбагненну пересічному благочестиву мить, коли лоскочеш бронхи димом кальяну. А можна було просто збирати по всіх закутках випивку, яку тобі всіляко пропонують, і допитися до чортиків.
Був тут навіть холодильник, що стояв посеред однієї із зал. Відкриваєш його, а там і заморожені котлети, і рибні консерви, і недопитий яблучно-морквяний та яблучно-виноградний соки, і майонез, і тушковані яйця, і сервелат, і шампіньйони, і покритий зеленувато-синюватими плямами сир (французький делікатес), і стопка горілки (чи то, може, самогону?), і вчорашній суп з фрикадельками, і надкушена палка копченої ковбаси, і... якийсь хлопець? Ось так прочиняєш дверцята холодильника – опля! – сидить хлопець в маєчці і навіть не трясеться.
А ти що тут робиш?
Гріюсь, – спокійно відповість той.
„Зрозуміло,” – думаєш. І зачиняєш холодильник.
Ну, всяке буває...
Був там і покерний стіл. Четверо ,,серйозних дядьків” ткнулись поглядами в свої п’ять карт, про щось зосереджено думали, чухали бороди, лоби й пітливі потилиці. П’ятим був Чорний Ворон. Питання зовсім не в тому, що він тут робить, а в тому, де він взяв гроші для ставки Анте. І взагалі, хто його сюди пустив?
Коли вони зайшли, гра вже йшла повним ходом. Двоє вже склали карти, втративши свою ставку, і тільки споглядали, кому дістануться їхні гроші. Один вже поклав карти на Бет й накрив зверху фішками. Чорний Ворон вдвох з тим останнім ще трохи поміркували і зробили те ж саме.
Прийшов час розкриватись.
Відкривають справа на ліво. У першого Three of Kind: король пік, король треф і король бубна. Інші дві
