прогулянки.
РОЗДІЛ XVI
Ця каюта була, власне кажучи, арсеналом і гардеробною «Наутілуса». Дюжина скафандрів висіла на її стінах, чекаючи мисливців.
Нед Ленд, поглянувши на них, виявив сильне небажання одягати їх.
— Але, мій хоробрий Неде, — сказав я, — ліси острова Креспо — це тільки підводні ліси!
— Оце так! — пробурмотів розчарований гарпунник, бачачи, як розлітаються його мрії про свіже м’ясо. — А ви, пане Аронакс, теж думаєте влізти в цей одяг?
— Так треба, містере Нед.
— Воля ваша, — відповів гарпунник, знизуючи плечима, — а щодо мене, то коли мене не примусять силою, я ніколи в нього не влізу.
— Вас ніхто не примушуватиме, містере Нед, — сказав капітан Немо.
— Ну, а Консель рискне? — запитав Нед.
— Я піду скрізь, куди піде пан, — відповів Консель. На поклик капітана прийшли двоє чоловіків з екіпажу допомогти нам надіти важкий непромокальний одяг, який був зроблений з суцільних кусків резини і міг витримувати значні тиски. Можна сказати, він був схожий на старий військовий обладунок, гнучкий і водночас пружний. Цей одяг складався з штанів і куртки. Штани закінчувалися товстими черевиками на важкій свинцевій підошві. Тканина куртки була натягнута на мідні обручі, які захищали груди від тиску води і дозволяли легеням вільно дихати; рукава куртки закінчувалися м’якими рукавичками, що нітрохи не перешкоджали рухам руки.
Як видно, ці скафандри були вдосконалені значно краще за недоладний одяг, винайдений у XVIII столітті, за всі оті лати з пробкового дерева, камзоли без рукавів, морський одяг, ящики і т. д., хоч би як їх розхвалювали.
Капітан Немо і один з його товаришів — зовні справжній Геркулес, який, очевидно, мав дивовижну силу, Консель і я швидко одягли скафандри. Тепер залишалося тільки просунути голову в металеву кулю. Але перш ніж це зробити, я запитав у капітана дозволу оглянути призначені нам рушниці.
Один з матросів «Наутілуса» подав мені просту на вигляд рушницю, приклад якої, зроблений із сталі і порожнистий всередині, був досить великого розміру. Він служив резервуаром для стиснутого повітря, яке виходило в ствол рушниці, як тільки відкривався клапан, що приводився в рух собачкою. Ящик для куль, зроблений у найтовщому місці приклада, вміщував близько двадцяти електричних куль, які з допомогою пружини автоматично направлялися в дуло рушниці. Як тільки раз вистрелив, одразу ж готовий був для пострілу новий заряд.
— Капітане Немо, — сказав я, — ця зброя чудова, і діяти нею легко. Хотілося б швидше її випробувати. Але як ми спустимося на дно моря?
— Цієї миті, пане професоре, «Наутілус» зупинився на дні, на глибині десяти метрів, і ми можемо рушати.
— А як ми вийдемо?
— Ви зараз побачите.
Капітан Немо просунув голову у кулеподібний ковпак, Консель і я зробили те саме, причому канадець іронічно побажав нам доброго полювання. Комір куртки мав мідне кільце з гвинтовою нарізкою, до якого і пригвинчувалася металева каска. Крізь три отвори з товстими стеклами можна було, повертаючи голову в кулі, дивитися в усі боки. Тільки-но на наших спинах укріпили апарати Руквейроля, як вони одразу ж почали діяти, і я міг вільно дихати.
Повісивши на пояс лампу Румкорфа і взявши рушницю, я приготувався йти. Але в цьому важкому одязі, ніби прикутий до підлоги свинцевими підошвами, я, щиро кажучи, не міг зробити й кроку. Проте це було вже передбачено, бо я відчув, як мене вштовхнули в маленьку кабіну, суміжну з гардеробною. Моїх товаришів так само вштовхнули слідом за мною. Я почув, як зачинилися за нами двері, і нас огорнула глибока темрява.
За кілька хвилин сильний свист долинув до моїх вух. Я відчув, як холодна дрож пробігла по моєму тілу від ніг до голови. Очевидно, всередині судна відкрили кран і впустили зовні воду, яка заливала каюту, де ми були. За секунду відчинились інші двері, зроблені в борту «Наутілуса». Ми опинилися в півсвітлі. А ще за хвилину вже йшли по дну моря.
Як мені описати враження, яке справила на мене ця прогулянка під водою? Слова безсилі розповісти про бачені мною чудеса! Коли навіть пензель художника не в змозі зобразити дивовижні ефекти водної стихії, то яке ж перо може передати їх!
Капітан Немо йшов попереду, а його товариш позаду нас на відстані кількох кроків. Консель і я йшли поряд один з одним, нібито була можливість обмінюватися словами крізь наші металеві шоломи. Я вже не відчував більше ваги одягу, взуття, резервуара з стиснутим повітрям і важкої кулі, в якій моя голова бовталась, як мигдалеве ядро в шкаралупі. Всі ці предмети, занурені у воду, втрачали частину своєї ваги, що дорівнювала вазі витиснутої ними рідини, і я готовий був благословляти цей фізичний закон, відкритий ще Архімедом, бо завдяки йому я не був уже більше бездіяльною масою, а мав відносно велику свободу рухів.
Світло, що осявало ґрунт на глибині до тридцяти футів під поверхнею океану, здивувало мене своєю яскравістю. Сонячне проміння легко проникало крізь водяну масу і знебарвлювало її. Я ясно бачив предмети на відстані ста метрів. Далі дно відливало ніжними лазуровими відтінками, які вдалині переходили в синюваті і зникали в безмежній темряві. Справді, вода, що оточувала мене, здавалася тим же повітрям, тільки щільнішим, ніж земна атмосфера, але не менш прозорим. Над собою я бачив спокійну поверхню моря.
Ми йшли по дрібному, гладенькому піску, не такому поборозненому, як на пляжах, де він постійно зберігає сліди хвиль. Це був сліпучий килим, справжній рефлектор, який з дивовижною силою відбивав сонячне проміння. От звідки походить те величезне сяяння, яке пронизує всі часточки рідини. Чи повірять мені, коли я скажу, що на глибині тридцяти футів я бачив так само ясно, як серед білого дня?
Протягом чверті години я йшов по сріблястому піску, всіяному невловимим пилом черепашок. Корпус «Наутілуса», що вирізнявся, як довгастий підводний камінь, зникав потроху вдалині, але його прожектор повинен був, при настанні темряви в глибині води, полегшити нам повернення на борт корабля, поширюючи навкруги яскраве проміння. Яскравість цього проміння важко уявити тому, хто бачив на землі різкі білуваті смуги електричного світла. Там, у пилу, який насичує повітря, ці смуги здаються туманом, що світиться. А на морі і під водою смуги електричного світла передаються з незрівнянною частотою.
Ми все йшли і йшли, а величезна піщана рівнина здавалася безмежною. Я розсовував рукою рідинні завіски, що змикалися позаду мене, і сліди моїх кроків на піску одразу стиралися під тиском води.
Незабаром я помітив обриси кількох предметів, що ледве вимальовувалися вдалині, і впізнав чудові скелі, що поросли зоофітами найкращих зразків. Тут мене вразив світловий ефект, властивий лише рідинному середовищу.
Була десята година ранку. Сонячне проміння падало на поверхню хвиль під досить косим кутом і, заломлюючись у воді, ніби в призмі, забарвлювало краї скель, рослин, черепашок, поліпів сімома кольорами сонячного спектра. Це було чудове видовище, що відкривалося перед очима, справжній калейдоскоп, прекрасне поєднання кольорів червоного, зеленого, жовтого, оранжевого, фіолетового, синього, блакитного, одним словом, як на палітрі темпераментного художника! Як жаль, що я не міг поділитися з Конселем своїми враженнями і захопленнями! Я не вмів також обмінюватися думками з допомогою умовних знаків, як це робили капітан Немо і його товариш. Мені залишалося тільки говорити з самим собою, і я кричав у мідній кулі, що ховала мою голову, і, можливо, витрачав на ці захоплені вигуки більше ніж слід повітря.
Консель, так само як і я, був вражений чудесним видовищем. Очевидно, славний хлопець, побачивши зоофітів і молюсків, почав класифікувати їх. Усе дно було всіяне поліпами та голкошкірими. Різноманітні ізіди, корнуларії, що живуть самотньо, гілки окулін, відомих раніше під ім’ям «білого корала», колючі фунгії, що мають форму шампіньйонів, анемони, прикріплені до ґрунту своїми щупальцями, — усі ці корали утворювали красивий квітник, поцяткований порпітами у вінчиках з лазурових щупалець. На піску сяяли морські зірки й
