Петр похитав головою.
— Гансен і Коші померли десь години через дві після того, як спала температура. Але з точністю до секунди ніхто не лічив.
— Спробуємо затягнути час, — запропонував Гулар і глянув на годинника. — Довго це вже не триватиме.
Вишинський подивився на нього важким поглядом, підпухлі очі, здавалось, налилися кров’ю:
— Докторе Гулар, ви усвідомлюєте те, що кажете?
Дені нервово стенув плечима:
— Ми не можемо їх недооцінювати. Вони втратили останню краплину здорового глузду. Сподіваєтесь угамувати ошалілу юрбу? — Дені майже кричав. — Та вони зметуть нас, мов крихти із столу.
— За пацієнтів відповідаю я, — відповів Вишинський спокійно. — Хоч би й увесь світ збожеволів.
— Нас розшматують на клапті.
— Ви думаєте, вони наважаться увірватись у лігво чуми? — перепитав Петр.
— Їх уже ніщо не зупинить!
— Олія на голові, золоті хрестики, відьми! Як вони можуть сприймати усерйоз усю цю бридню?!
— Якщо за цим — золото, то чом би й ні? — пробасив Вишинський. — Золото, тупість, помста.
— Я спробую посадити її в машину й утекти через задні ворота, — запропонував Петр.
Вишинський поміркував і кивнув на знак згоди.
— А ми? — упівголоса запротестував Гулар.
— Я думала, ви вже забули про мене, — сказала дівчина. — Чи нема у вас чогось почитати?
— Як ви себе почуваєте? — перебив її Петр. — Можете встати?
— Навіщо?
— Спробуйте, — він підступив до ліжка. Знову з’явилось нудотне відчуття у шлунку.
Петр підтримав її в останню мить.
— Паморочиться в голові, — вибачливо посміхнулася Моніка.
— То нічого, — квапливо вимовив він. — Ви довго лежали. Та й гарячка зробила своє. Знаєте, де ваш одяг?
Розпачливо хитнула головою.
— Не біда, — він підтримував її за стан. — Ходімо, мусимо поспішати.
— Ви б спочатку увійшли в моє становище, — відказала дівчина, — а тоді вже сердились.
Вона справді старалася з усіх сил, стиснувши губи аж до посиніння, а проте посувалися вони надто повільно.
Петр мовчки взяв її на руки й побіг коридором. Сходами спустився у приміщення, де вони з Вишинським колись анатомували Макінтайрового марблюда. Мав таке відчуття, ніби відтоді спливло море часу.
Анатомка була відчинена, тьмяно й байдужно поблискували білі кахлі. Петр поклав дівчину долі й узявся за клямку двостулкових дверей. Відчинилися.
Заднє крило лікарні освітлювалося кількома лампочками, світло яких тонуло в безкрайній ночі. Невеличкий всюдихід, яким Петр об’їжджав довколишні ферми, стояв біля шлагбаума. З боку вулиці його прикривала безформна споруда амбулаторії, схожа на великого білого жука.
— Куди ми так летимо? — Моніка нахилила голову, щоб відкинути пасмо волосся з обличчя. Її очі, здавалось, сприймали світ без будь-яких застережень, з такою довірою й розумінням, що Петр їй навіть трохи позаздрив.
— Поясню, встигнемо, — він заскочив у електромобіль й увімкнув мотор.
Здалеку долинув тупіт, кроки множилися, мов при відлунні.
— Що тут діється? — вона роздивлялася навкруги. У голосі було більше цікавості, аніж страху, коли показались вогні смолоскипів.
Петр перемкнув швидкість. Найближча постать відскочила. Хтось жбурнув у них смолоскипом. Вони інстинктивно зіщулилися, Моніка навіть затулилась рукою. Смолоскип ударився об вітрове скло й відлетів убік. Другий вже не долетів до всюдихода.
— Чого вони хочуть?
— Вас, — глянути їй у вічі він не наважився.
За Нью-Доусоном видимість була нікудишня. Поривчастий вітер шалено звихрював червонясті хмари пилюки й піску, які час від часу страшною тремтливою стіною поставали перед фарами.
— Тільки б не ураган, — Моніка, склавши руки на колінах, дивилася поперед себе. — Восени вони тут бувають часто.
— З цього теж можемо мати певну користь. Нехай спробують тепер наздогнати.
— Ви гадаєте, що… — не повірила Моніка.
Петр знизав плечима:
— Гадаю, вони на все здатні.
Раптовий поштовх підказав, що шосе закінчилося, машина вскочила у наїжджену колію і тепер злегка похитувалась. Вихор ніби трохи вщух. У променях фар мерехтіли верхівки дюн, і Петр почував себе моряком, який після тривалих блукань побачив нарешті рідний берег. Хоча край, що чигав на них, був чим завгодно — тільки не рідним берегом.
Край безлюдний, зрадливий, химерний.
— Чому ви не хочете завернути до нас? — дивувалася Моніка.
— Ваша ферма — якраз те місце, де нас перш за все шукатимуть. Пустеля безкрая, й вони це знають не гірше за нас, — він хотів іще чимось підбадьорити її, проте раптом відчув біль у всьому тілі й повне виснаження.
— Не гнівайтесь, я трохи відпочину, — Петр зупинився, але мотор не вимкнув. — Сьогодні у мене неймовірно важкий день, — і він відкинувся на спинку сидіння.
— У вас гарячка, — він відчув прохолодний дотик її руки на своєму зап’ясті.
— Отже, іще на півбіди більше, — він усміхнувся до Моніки, але в темряві побачив лише овал її блідого, розгубленого обличчя. — Досить і того лиха, що маємо у цій пітьмі повзти по таких місцях, куди розумна людина ніколи не поткнеться.
За кілька хвилин він трохи оклигав. Звернув з наїждженої траси, далі мусили посуватися якнайобережніше, обминати белебні й громадки кактусів, що стирчали на тлі світлішого обрію, наче примари. З великим зусиллям стежив за жовтуватими конусами фар, що повільно посувалися вперед.
— Що це?! — раптом зойкнула Моніка.
Машина вибралася на піщаний пагорб і завмерла. На південному заході палахкотіла заграва, ніби сходило невелике криваве сонце.
— Мені страшно, — прошепотіла дівчина, знову хапаючи Петра за руку.
Легким потиском він відповів на її дотик і навіть спробував посміхнутися крізь темряву:
— Якби пісок і скелі могли горіти, я подумав би, що це пожежа.
Він повернув ліворуч. Заграва ближчала, розкидаючи золотисті язики вогню аж до зірок, ніби химерне, палаюче колесо відламувалося від пустелі й летіло до небес.
Унизу, на рівнині, стугоніло полум’я. Ціла ферма була у вогні, роздмуханому сильним вітром.
— Теплиці! Поглянь! — скрикнула Моніка.
Коли впав дах і вгору здійнявся високий сніп іскор, вона затремтіла, аж Петрові стиснулось серце.
— Хто, хто це підпалив?!
Пустеля здавалася тепер розлогішою, але вже не такою ворожою, навпаки — вона ніби вселяла надію, що ці палаючі скалки, в які запікалася прискаюча іскрами речовина, вона проковтне й поховає навіки.
Вітер рвав полум’я на клапті і, змішуючи з піском, жбурляв у небо.
— Чия тут ферма найближча? — озвався нарешті Петр.
— Премчандова, — ковтаючи сльози, мовила Моніка.
Петр згадав індійців у тюрбанах:
— Так. А за нею, якщо не помиляюсь, Макінтайрова база.
