— Знаєте, мені здається, у пустелі він шукав зовсім не золота, як усі інші. Інакше навіщо б він тоді тягав за собою Гансена?
Петр зацікавлено, жваво повернувся до неї.
— Він шукав воду! — переможно засміялась вона. — Бо без води людина ніколи…
— Я теж так думав, — погодився старий. — Але я знав його ліпше. Уош Макінтайр, — якусь хвильку він підбирав слова, — Уош Макінтайр просто шукав. Шукав, бо пошук був його єством.
— То виходить, — Петр марно намагався стримати хвилювання, — що ми вже не люди?
— Навпаки! — заперечив старий Донован. — Саме тепер ми будемо людьми!
Величезне червоне сонце, непомітно розсіюючи темряву і пилюку, піднімалось, немов золоте яблуко майбуття.
