— А в чому це я нічого не тямлю? — наполягав Етчінсон.
— В усьому, — спокійно відказав чоловік з підвіконня. — А в золотошукацтві й поготів. Це праця тяжка й виснажлива. А вам жодна праця не до вподоби. Отже, заняття золотошукача ви покинули своєчасно. Оподатковувати й конфіскувати, ставши міським головою, — це куди вигідніше, аніж шукати золото.
— Це щось новеньке — звинуватити заздалегідь! — Етчінсон усе ще намагався зберегти усмішку.
— Та щоб я з цього місця не зійшов, коли у вашій голові не визрів уже цілий ряд «удосконалень»!..
— Гаразд, Бекінгеме, доволі. Мені здається, ви почервоніли. Вас часом не лихоманить?! Гляньте у дзеркало, коли не вірите.
— Ідіть під три чорти.
— Перед чумою усі ми рівні. Чи як ви гадаєте? — Етчінсон видобув золотого хрестика й підніс до вуст.
— Ідіть під три чорти, — повторив геолог.
Тим часом помер золотошукач Ганс Сігел, що купив у Коші одного з трьох заражених марблюдів. Петр повідомив про це Гулара, але той лише безпорадно розвів руками:
— Смерть від цієї хвороби точна, немов годинник, але, знаєш, що найгірше? Щойно телефонував Тейксейра і заявив: коли й надалі ми захищатимемо тих трьох геологів, вони не гарантують безпеки нашій лікарні.
— От падлюка! Але, гадаю, все-таки ми в безпеці. Ті, що каламутять воду, бояться чуми як чорт ладану. Ти помітив, як заціпенів Етчінсон, щойно переступивши наш поріг?
— А до всього, — провадив Дені, — вони затримали П’єтро, бо він не змастив собі голову олією і не начепив золотого хрестика.
— Але ж це безглуздя!
Гулар знизав плечима:
— Альтафіні чудово знав, що діється навколо. Не дитина вже.
— Що ти говориш?!
Гулар знову знизав плечима, вдихнув повітря, ніби хотів іще щось сказати, але натомість лише кивнув на прощання й залишив Петра на самоті.
Манек дивився з другого поверху на низькі дахи Нью-Доусона, що западали в сутінки на тлі виклично синього неба.
— Поки не випустять Альтафіні, залишайтеся тут, — почув він глибокий голос Вишинського, що лунав ніби здалеку, з-поза невидимого обрію.
— Випустять?
— Тейксейра пообіцяв. Тільки-но в місті стане спокійніше і спорожніють вулиці. А ви ввели собі вакцину?
Петр кивнув:
— Якщо вона чогось варта.
— Гм, — буркнув Вишинський, — по-вашому, рицинова олія допоможе більше?
Петр силкувався опанувати собою, але відчув, що червоніє.
— Я розумію, — кивнув Вишинський і, повернувшись, вийшов.
— Вибач, — підійшов невдовзі до нього Дені. — Шеф хоче, аби ти доглянув за ізолятором. Опівночі зможеш піти спати, він тебе підмінить.
В ізоляторі Петра чекала несподіванка. Моніка лежала на спині й перечитувала старі телепринти.
— Тридцять шість і два, — шепнула медсестра, пробігаючи повз Петра.
— Диво, та й годі, — посміхнулася геть виснажена дівчина. — Як вам пощастило вилікувати мене?
Петр здригнувся.
— Спробуємо з’ясувати, — сказав він якомога спокійніше. — Принести вам що-небудь? — він ніколи не думав, що так важко виконувати останнє бажання людини.
— Що? — вона відклала телепринти й потягнулася.
— Може, морозива? — це слово видалося йому найдоречнішим.
Моніка заперечно похитала головою й заплющила очі.
— Мені хочеться знову бути в пустелі і вслухатися в неї.
— Боже, невже вам її не досить? — Петр ледь стояв на ногах від утоми, його занудило, ніби від раптової зупинки каруселі.
— Пустеля має власну мову. А колись вона жила справжнім життям. Із вітром. Піском. Сіллю. Водою.
— Водою? — Петро згадав Олафа Гансена. — Таж там її ані краплини!
— Колись текли цілі ріки. Давно це було. Тоді ще навіть у Скелястому місті жили люди.
— Багата у вас фантазія!
— Я все це відчуваю, — дівчина розплющила очі, і на її вустах сяйнула посмішка.
— Ми повинні перевести вас у іншу палату, — перервав її Петр.
— Чому?
— Аби ви знову не занедужали, — збрехав він. — Піду гляну, чи є ще вільні місця, — і боягузливо вискочив у коридор. Скутість не минала, він задихався, по спині котився піт.
Гулар роздивлявся щось крізь фасадне вікно.
— Поглянь, — сказав він, не відриваючи погляду.
Петр одразу не збагнув, що воно таке, оті блукаючі вогні.
— Смолоскипи, — підказав йому Дені. В його голосі забриніла тривога.
Він мав рацію. Вогні яскравішали й чадили — мабуть, палили ганчірки, змочені мастилом.
Петр не міг визначити, скільки їх; здавалося, смолоскипи заповнили усе подвір’я. Раптом вогні зупинились, мовби завагалися. Машина «швидкої допомоги», що саме над’їхала, теж зупинилася, наче загрузла в густому болоті.
Натовп гудів, наче гроза наближалася, з темряви, то тут, то там виринали чорні силуети. Петр і Дені здивовано перезирнулися.
— Перед головним входом запалав великий дерев’яний хрест, увиразнюючи постаті, довгі тіні шмигали, немов кажани.
Хтось загрюкав у двері.
Добігли запізно. Посеред коридора стояв вродливий молодик з довгим каштановим волоссям, масним від олії і розділеним посередині на проділ. На шиї висів золотий ланцюжок з хрестиком. Він стискав його двома пальцями, ніби тим додавав собі сили.
— Просимо, — оголосив молодик натренованим голосом, — видати нам Моніку Коші. Вона постане перед справедливим судом.
— Моніка Коші тяжко хвора, — озвався позаду Вишинський своїм глибоким голосом. — У чому вона звинувачується?
— Моніка Коші — відьма, — відказав молодик цілком серйозно.
Вишинський, подавшись уперед своєю могутньою постаттю, недовірливо втупився в гостя запаленими очима.
— Вона одужала від смертельної хвороби, якої не здолали найзагартованіші в пустелі чоловіки.
Дені випростався і склав руки на грудях, мовби готувався до бійки.
«Поінформовані вони добре, — подумки відзначив Манек, згадавши високу худу санітарку, що чветь години тому прошмигнула повз нього.
— Поки ми не переконаємося, — загримів Вишинський, — що вона справді одужала, не може бути й мови, щоб вона встала з ліжка!
— Даємо вам двадцять хвилин, — осклілим поглядом парубок дивився кудись поміж них, у глибінь коридора, — після чого не відповідаємо ні за що.
Не випускаючи з руки хрестика, він поглянув їм у вічі й різко обернувся.
— Скільки вона житиме? — спитав Гулар Петра, коли вони зосталися самі. Знадвору до них долинав гул натовпу; створювалося враження, ніби вони ув’язнені на споді величезного темного вулика.
