Гансен схилив голову на подушку:
— «Повертай!» — гаркнув мені Уош, і нам одразу полегшало. Я почувався дітваком, що відкрив собі раптом величезне значення води для людського організму. Я винюхував воду, наче озон, наче щойно спечений хліб. Коли ми нарешті вибралися на просторніше місце в улоговині поміж дюнами, я натис на гальма. — «Гадаю, десь тут тече вода», — сказав я здивованому Макінтайрові.
— Ви тільки не хвилюйтесь, — докинув Петр. — Попийте ще трохи.
— Ми знайшли воду десь на глибині двох з половиною метрів. Було її стільки, що в ній тремтіли зірки. Нічого чарівнішого я, повірте, в житті не бачив. Хотілося закричати з радості. Але Макінтайр прикляк до води, ніби нічого не сталося, а тоді й каже: «Тепер бачиш, навіщо я тягав тебе за собою?»
— Що він мав на увазі?
— Не знаю, я ніколи його не розумів. Мабуть, хотів сказати, що людині не можна ходити в пустелю самій. Бо бувають місця, які просто розчавлюють її волю, — скажімо, біля отих скель. Ми їхали мовби покинутим містом, або завойованим містом, де всі мешканці ховаються неподалік, за невидимими вікнами, невидимими дверима, за невидимою зброєю, стежать безперестанку за кожним твоїм порухом, пронизують наскрізь поглядом. Я мусив стримуватися, щоб не закричати…
— Випийте води. Отже, ви з тим марблюдом не мали жодного контакту?
— Ні. Але по дорозі назад ми зустріли іншого, він супроводжував нас до самої бази. То було недалеко. Наступного дня Уош помітив, що в цього марблюда почервоніли очі, а з писка тече слина, й відвів його до Коші.
Неймовірно, але через сорок хвилин Гансен помер. Сестра, яка підмінила Моніку, спершу подумала, що він спить.
Петр тим часом зібрався на передмістя, де йому відвели під ветеринарну базу якийсь пакгауз. Але ще пообіцяв Гуларові допомогти під час препарування.
Не встигли вони закінчити, як їх покликали до Вишинського.
— Або нас заганяють до смерті, або ми самі збожеволіємо, — мовив до Петра Гулар. Його очі справді хворобливо блищали.
— Мабуть, буде ще гірше, — відповів йому той.
Нагорі сидів украй знервований Тейксейра з іще восковішим обличчям, аніж при знайомстві з Петром. Вишинський мовчав.
— Що нового? — спитав Дені.
— Моровиця лютує, — при слові «моровиця» Тейксейра ледь не зомлів.
— Чия це вигадка? — поцікавився Гулар.
— Померлий, кажуть, геть почорнів, а на череві мав гулі завбільшки з кулак…
— Дурниці, — перебив його Петр.
— Це називається ціанозом, — пояснив Гулар.
— Мені байдуже, як воно називається, — холодно відповів Тейксейра. — Я повинен підтримувати порядок.
— А що не в порядку? — озвався Вишинський.
— Містом ширяться небезпечні чутки.
— Які чутки? — поцікавився Дені.
— Буцімто спалахнула епідемія чуми, ви що, поглухли? Хворобу, подейкують, привіз Макінтайр зі Скелястого міста, а тепер уже звідси, з лікарні, вона поширюється по місту…
— Ясно, — перервав його Вишинський і розпростав плечі. — Отже, мусите роз’яснити людям стан речей. Треба рятувати їх від інфекційної хвороби. Пояснювати їм, що вони повинні якнайретельніше дотримувати гігієни і що кожен повинен зробити щеплення, тільки-но ми виготовимо достатню кількість вакцини. Якщо ви їм не дасте потрібної інформації, вони щось вигадуватимуть.
— А ті два небіжчики? — крутнув головою Тейксейра й затято стис бліді тонкі губи.
Наступного дня Петр сидів у своїй амбулаторії, розглядаючи у вікно жовто-червону рівнину. Вона чимось приваблювала його. Здавалось, була непідвладна часу, глибока, як море, і непроникна. Роботи було по зав’язку, чимало тварин здихало швидше, аніж він устигав їм чим-небудь зарадити. Епідемія не зачепила лише поодинокі ферми.
З людьми було ще гірше.
Петр остаточно збагнув це, побачивши у дверях Дені Гулара. Таким змарнілим він ще не був ніколи.
— Моніка Коші захворіла.
Петр не одразу згадав її обличчя. Дивився безутішно в пустелю, що червонясто відсвічувала під пообіднім сонцем, наче волосся Моніки Коші.
— Цього можна було сподіватися. Сідай, — запросив він Дені, намагаючись опанувати себе. — Має гарячку?
Украй розгублений Гулар сів у крісло і, махнувши рукою, мовив:
— Хворих дедалі більшає. Я чув, що сьогодні увечері останній рейс. Від завтра Нью-Доусон і вся округа, аж до найвіддаленіших поселень, одне слово, усі Великі Піски закриті. Третина планети!
— Нерозумно випускати людей звідси.
— Дозволено відлетіти лише кільком найповажнішим, ясна річ, персонам. Якщо пройдуть карантин, звичайно.
— Боюсь, що рикетсії не відрізняють начальство від посполитого люду. Вони занадто примітивні для цього.
— Якщо то взагалі рикетсії.
Петр запитально глянув на співрозмовника.
— Поводяться вони поки що дуже дивно.
Лише надвечір Петр вийшов із затхлого пакгауза, куди донедавна, очевидно, складали, різні хімікати: подекуди й досі валялися поліетиленові мішки. Зробивши кілька кроків, насторожено озирнувся. Жінка, що пройшла мимо, мала ріденьке волосся, зліплене у масні пасма. Поки доїхав до лікарні, стрів ще кількох перехожих з намащеним волоссям.
— Захищаються від інфекції, — пояснив Дені з кам’яним обличчям. — Дехто знову повірив у цибулю, але олія, схоже, перемогла за всіма статтями.
— Олія?
— Атож, звичайна столова олія. Чи, може, ти знаєш надійніший засіб?
Жан-Поль Коші, що сидів на краю ліжка, привітав Петра довгим проникливим поглядом.
— Я знаю, що помру, — сказав він спокійно.
Петр згадав Гансена, і йому зробилося моторошно. Неочікуване поліпшення стану здоров’я, а тоді раптова смерть.
— Не кажіть дурниць, — гримнув він на Коші.
— Від чого, власне, ця хвороба?
— Якийсь організм паразитує на червоних тільцях крові.
— Ви певні цього?
Петр знизав плечима.
— Я маю таке відчуття, ніби ця хвороба існувала давно.
— Тобто?
— У мені… і в інших також… — Коші мовби розмірковував уголос. — У моїй дружині також. На пораду лікаря я переконав її, аби ми оселилися тут.
— Вона не призвичаїлася?
Коші похитав головою:
— Ми поховали її через кілька тижнів. Я проклинав свій переїзд, який пришвидшив її кінець… І стежив за Монікою, що потроху призвичаювалася…
— Це ж цілком природно.
— Вона захворіла?
Петр, повагавшись, кивнув.
