Пустелею пролітав вітер і сухо потріскував, мовби бавився тисячею висохлих шкір. Літо, майже вдвічі довше, ніж на Землі, поволі згасало. Петра охопив незбагненний смуток, який, здавалося, витав у повітрі над безконечною, одноманітною й водночас звабливою землею. Смуток і сподівання.
Донован кудись зник; зачувши його поклик, Петр помчав за будинок. Підбіг до відчинених воріт гаража і побачив старого, що вказував на Макінтайрову механічну потвору.
Господар лежав, скорчившись, під сидінням всюдихода, ногами у бік педалей. Обличчя мав кольору пустелі, одяг на ньому був якийсь чудернацький, щось на зразок стародавньої сіро-зеленої військової уніформи. Рука була ще тепла.
— Для Уоша Макінтайра вже все позаду, — видушив Донован із непроникним поглядом.
Петр мовчки випустив з долоні руку небіжчика.
— Мусимо витягти його звідси, — сказав старий. — Бо коли задубіє, вже нічого не вдіємо.
Тіло поклали біля передніх коліс. Обидва були мокрі від поту. Макінтайр не виглядав велетнем, проте був широкоплечий та й узагалі, як то кажуть, нівроку.
Вийшли надвір, на повітрі Петрові трохи полегшало. «Можливо, колись тут і птахи літатимуть» — спало йому на думку.
Донован поглянув на обрій, мовби прочитав його думки.
— Це найтепліше літо, відколи я пам’ятаю. Кожен день вище нуля, часом аж до п’ятнадцяти. А як-не- як я старожил. Ще коли тільки вийшов на пенсію, у Нью-Доусоні була єдина дослідна станція з тридцятьма співробітниками, які мінялися щопівроку. Ну, і звичайно, Уош Макінтайр та ще кілька золотошукачів.
Петр слухав лише краєм вуха. Ситуація ставала дедалі загрозливішою. Марблюдяча лихоманка!
— Я бачу, — сказав Донован з притиском, — що й ви вдягаєтеся досить легко.
— Ви ж самі казали про небачену теплінь!
— При такому вітерці увесь Доусон запинається у термокуртки аж до самісінького підборіддя.
— Мені не холодно, — знизав Петр плечима. — Зрештою, й ви вдягнені не тепліше.
— Я вже звик до пустелі, а вона до мене, — не здавався дідок. Петрові явилася раптом Сімона Гулар, що ласувала морозивом посеред грядки із синіми та жовтими братками і посміхалася. Відчув щось фальшиве й нежиттєве у цьому видінні, може, тому, що не розумів іще всіх асоціацій.
— Пане Донован, — спохопився нарешті, — мусимо якось розподілити роботу. Ви, будь ласка, дожидайтеся вертольота, він має бути десь за годину-дві. Опишете їм ситуацію.
— А ви?
— Боюсь, що матиму чимало пацієнтів.
Індійці виглядали начебто здоровими, але Петр вирішив не покладатися більше на випадок. Вони так само чемно розкланювалися й дякували, і знову повторювали, що останнім часом жодного марблюда не продали. І Петр їм повірив.
— А звідки ви знаєте, що батькові зле? — неприязно зустріла його Моніка Коші.
— Коли це почалося? — Петр помітив, мабуть, під впливом Донованових слів, що дівчина вбрана у легеньку жовту майку з короткими рукавами. Вона їй личила, і це теж дратувало Петра.
— Вам що? Не холодно?
Моніка хитнула чорнявою головою, і пасмо волосся впало їй на обличчя.
— А вам яке діло до мого одягу?
— Температура у батька висока?
— Зайдіть до хати, — запросила дівчина.
Жан-Поль Коші у кріслі видавався ще меншим, аніж учора, коли показував Петрові хлів. Почервонілими очима й продовгуватою головою він скидався на хворого марблюда.
— Зразу як ви поїхали, — сказав він через силу — лихоманка геть виснажила його, — мені зробилося погано від шлунка, але я не надав тому значення.
— Батько мав колись виразку, — докинула Моніка.
— Але невдовзі мене схопило. У животі ніби шмат льоду, а всього піт заливає. Так пройняло, що й ноги не тримають.
— Усе буде добре, — Петр наповнював шприц світло-жовтою рідиною. — Засукайте рукав.
Коші безпорадно почав вовтузитися з ґудзиком на рукаві, поки Моніка йому не допомогла. Видовище було не з приємних.
— А з вами усе гаразд? — зробивши укол, звернувся Петр до дівчини.
Моніка механічно кивнула, волосся знову упало їй на обличчя. Обома руками вона відгорнула його назад і довго дивилася, як батько поринав у нездоровий сон.
— Допоможіть мені покласти його в ліжко, — попросила дівчина.
Коші заперечливо хитнув головою.
— Йому треба в лікарню. Якнайшвидше. — Тоді, пильно поглянувши їй у вічі, Петр сказав: — Я прошу вашу руку.
— Що, що таке? — сахнулась Моніка.
— Підкотіть трохи рукавець, — усміхнувся Петр, знову наповнюючи шприц вакциною.
— Он воно що, — насупилась дівчина, — це у вас такі жарти!
— Присядьте, — він натис на поршень шприца. — Я не вельми завбачливий. Не маю більше ані кубика.
— Тато заразився від марблюдів? — про себе вона зовсім не думала.
— Може, від марблюдів, а може, й від Макінтайра.
— Пан Макінтайр теж захворів? Має гарячку?
Петр кивнув.
— Зберіть батькові найнеобхідніші речі.
Жан-Поль Коші, нащадок бургундських виноробів, геть змарнілий, уже марив не про королівське вино, а про оцет. Дорогою Моніка судомно тримала батька за руку, ніби потиск її пальців був для нього останнім зв’язком зі світом.
До Нью-Доусона добралися, коли вже сутеніло. «Нічого дивного, — подумав Петр, — день тут лише на сорок одну хвилину довший, ніж на далекій Землі. Хоча все виглядає по-іншому».
А коли всі зібралися в кабінеті Вишинського, за вікном крижаним світлом мерехтіли зірки. Петра огорнула втома, мов хмара сарани, від укусів якої ніщо не захищало.
Більшу частину дороги їхали мовчки, лише червонясте каміння летіло з-під шин і барабанило знизу по кузову. Несподівано пан Коші підвівся і почав нарікати на головний біль. Тоді ще якийсь час розказував про свої перші спроби виростити виноград у теплицях з водяним опаленням та ультрафіолетовим світлом, після чого знову заснув.
— Батько вам розповів не все, — сказала Моніка.
— Що ви маєте на увазі? — обережно спитав Петр.
— Одразу після вас примчали золотошукачі. Їх було двоє.
— Ті, яким він продав марблюдів?
— Один уже здох.
— І вони прийшли по гроші? Ви маєте на увазі: марблюд здох?
— Звичайно. А гроші…
— Батько їм відмовив?
— Та ні. Адже ми застраховані. Тільки вони лаялися… Я чула, як вони кричали й погрожували. Й одразу по тому він занедужав.
— Сварка не має з хворобою нічого спільного.
— З ними ще третій був. Він розписався за повернуті гроші.
Петр усміхнувся не без єхидства.
— Така інформація вам як мед на душу, — в її голосі знову забриніли злі нотки, — маєте зайвий привід думати про людей погано.
— Погано? — здивувався Петр. — 3 чого ви це взяли?
— Вам досить лише рота відкрити.
