роботу.

І, не чекаючи згоди, він подався кумедними широкими кроками до зеленої споруди — такої самісінької, яку Петр уже нині бачив. Щоправда, до цієї Коші прибудував іще хлів, дах якого був вищий за його власне житло.

Всередині було сутінно й тепло. Тварина лежала на боці, а другий її бік у повільному ритмі здіймався і опадав. Обидва схилилися над головою марблюда.

— Уош Макінтайр провозив тут свого паршивого марблюда, якого відкопав бозна-де! — люто випалив Коші.

— Паршивого?

— Атож! І Маркіза підхопила це від нього. Має тепер також червоні очі й, бачите, оті фіолетові жилки у пащі?

Манек кивнув на знак згоди.

— Я візьму інструменти.

— Той паршивець теж мав такі жилки! — не вгавав Коші.

— Він уже сконав, — сухо повідомив Манек. — Учора пополудні.

— Ще б пак! То ж були самі шкіра та кості!

— Я бачив і худіших марблюдів. Це щастя, що їх у вас тільки троє. — Петр обвів поглядом хлів і швидко додав: — Коли б дійшло до найгіршого…

— Щастя! — буркнув Коші, — щастя, що я встиг п’ятьох продати.

Манек гостро зиркнув на нього і холодно мовив:

— Потім скажете мені — кому. Я мушу записати. А поки що давайте мотузки, зв’яжемо її і зробимо ін’єкцію. Іншим, звичайно, теж.

Коли вони нарешті вийшли на чисте повітря і Манек обтер об штани долоні, Коші, відвівши погляд, подякував і кивнув у бік оселі:

— Донька запрошує вас повечеряти.

«Як у такого потворного чоловіка може бути така донька?» — здивувався Петр, коли електричне світло вихопило з темряви її постать. На темне волосся дівчини падали рудуваті, як навколишні скелі, полиски від жарівки. Ця зустріч викликала у Петра явно більше емоцій, аніж парники під молочнувато-прозорою плівкою, куди Коші завів його дорогою від хліва.

— Цвітна капуста? — не повірив він там своїм очам. — І цибуля?

Коші задоволено посміхався.

— Тепер вам покажу іще дещо!

Він потягнув Манека вглиб, за важкі завіси, де взагалі нічого не було видно.

Там росли невисокі кущики, схожі на деревце внизу і з в’юнкими паростками угорі.

— Неймовірно!

— Зірвіть собі гроно, — посміхнувся Коші. — Я виростив перший виноград у цьому мізерному світі, де не ростуть навіть колючки.

— Ну, все-таки, — поправив його Манек, — тутешні кактуси без колючок!

— Все одно свинство! — не вгавав Жан-Поль Коші. — Знаєте, я народився в Бургундії. Мій дід був звичайним собі селянином, але мав гарну винницю. Зрештою, як усі. Бургундське — королівське вино. Навіть божоле проти нього — помиї.

— По-королівському кислий, — посміхнувся Манек. — А чого це бургундський винороб поселився аж на краю пустелі?

— Однаково колись достигне! Дарма що замість сонця його гріє атомна батарея. — По цих словах він спохмурнів: — Я б ніколи не покинув Землю, повірте, якби в дружини не знайшли раку. А саме тут, — негарний, жилавий чоловік тицьнув пальцем у бік червонястого грунту, — уже кілька людей якимсь дивом одужали. Принаймні лікарі так кажуть.

Петр Манек ствердно кивнув:

— Сухе прохолодне повітря, чистіше, аніж в Альпах.

— Так, це передусім, — в очах Коші щось тьмяно зблиснуло. — Моніка тут на канікулах, — перевір він розмову на інше, — допоможе хоч трохи.

Після вечері, лишившись із дівчиною наодинці, Петр незграбно спробував зав’язати бесіду:

— Справжнє чудо, ця ваша цвітна капуста.

Темноволоса дівчина мовчала.

— Це не дуже чемно з вашого боку, — сказала вона нарешті.

— Що не чемно? — здивувався Петр.

— Звинувачувати батька, що продав хворих марблюдів! Адже він не знав! — її обличчя зблідло. — Інакше ніколи б цього не зробив!

— Вірю, що вдруге такого не зробить. І розумію, що не міг собі дозволити таких збитків, проте…

Розмова урвалася, бо повернувся Коші. Очевидно, він підслуховував, і Петрові здалося, ніби той зміряв його розчаровано-саркастичним поглядом.

— Дивіться, — він простягнув Петрові клапоть паперу. — Найліпшу пару я продав Премчандові, який домагався цього від мене цілий рік. А ще трьох продав якимось двом золотошукачам, на щастя, я записав їхні прізвища.

— А ви не знаєте часом, де їх можна знайти?

Коші заперечливо похитав головою:

— Вони десь там, де всі інші, — чоловік махнув рукою у бік пустелі.

— Премчанд — фермер, еге?

Коші кивнув.

— Мушу до нього поквапитись.

— Зачекайте до ранку. Сякий-такий куток, щоб виспатися, у нас завжди знайдеться.

— Сподіваюсь, надворі мені теж ніщо не загрожує? — засміявся Манек. — Наша пустеля має ту перевагу, що людина може не боятися ані левів, ані піщаних гадюк.

Обличчя Коші, проте, лишалося серйозним:

— Знаєте…

— Хто зрісся з цим краєм, тому справді ніщо не загрожує, — мовила зневажливо Моніка. — їдьте, коли вам так хочеться.

Удосвіта Коші провів його до машини. Ще звечора, лаштуючись спати, вони вкрили її брезентом.

— Пісок усе роз’їдає не гірше від солі. Проникне в мастило, зіпсує мотор, розгризе пневматичні шини й поховає, зрештою, машину разом з водієм. А піщані замети ще небезпечніші.

— Тому тут марблюди такі незамінні?

Моніка стримано відповіла йому на привітання, мовчки налила гарячої кави й поклала на тарілку духмяну підсмажену на сковорідці солонину.

Поверх легкого літнього плаття вона пов’язала фартушок, а коли схилялася над столом під час сніданку, пасма темного волосся спадали їй на обличчя.

Премчанд носив чудернацький білий тюрбан і якось безтямно кивав головою, мовби хвилин десять тому його нокаутували. У величезній кошарі Манек побачив повне розорення. Поки роз’яснював індійцеві, що сталося з його тваринами, прибігло іще двоє в тюрбанах, вони допомогли принаймні ввести марблюдам антибіотики.

Коли повертався до джипа, індійці мовчки вклонялися.

Макінтайрова «база», як назвав пластикову халупу молодик із картотеки, помітно відрізнялася від інших ферм. Над пласким дахом височіла жердина з пропелером, очевидно, вітряний двигун. Неподалік видніли рештки всюдихода, без коліс, напівзасипаного піском. До оселі прилягав гараж, одне крило його воріт було відчинене.

Петр зазирнув туди. Вловив запах ганчірок, просяклих мастилом, і зотлілої гуми. Посередині стояв великий всюдихід, незвичайної, певно, власної конструкції, поруч — джип на широких колесах, що відрізнявся від лікарняного хіба що кольором. Мовби пародіюючи барви пустелі, Макінтайр розмалював його плямами: піщано-жовтими, вохровими, іржавими. Тиша аж гнітила. Петр вибрався назовні, постояв трохи, а

Вы читаете Прелюдія
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату
×